Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 125)

— Він уже мене не пам’ятає.

Проте Леона, наливаючи бренді, тільки плечима стенула у відповідь: мовляв, нема чого робити з цього трагедію, адже коти ніколи нікого не запам’ятовують.

Сидячи на дивані, дуже близько одне до одного, вони стали розповідати кожне про себе, про те, як їм велося до того далекого, майже забутого дня, коли вони зустрілися в трамваї, запряженому мулами. Їхні дні минали в сусідніх кабінетах, але ніколи раніше не розмовляли вони про щось інше, крім своєї повсякденної праці. Під час розмови Флорентіно Аріса поклав руку їй на стегно і почав пестити його своїм ніжним доторком сором’язливого звабника, і вона дозволила йому це робити, проте навіть не здригнулася, хоч би з чемності. І лише тоді, коли він спробував піднятися вище, вона взяла його руку, піднесла її до губів і поцілувала.

— Поводься пристойно, — сказала йому. — Я вже давно збагнула, що ти не той, кого я все життя шукаю.

Коли вона була ще дівчинкою, якийсь чоловік, дужий і вправний, зненацька схопив її на хвилерізі, зірвав з неї одіж і з шаленою пристрастю в одну мить зґвалтував її. Лежачи на кам’яних плитах, уся в кривавих подряпинах, вона палко жадала, щоб той чоловік залишився там із нею навіки, щоб померти з кохання в його обіймах. Вона не бачила його обличчя, не чула його голосу, але була певна, що впізнала б його серед тисяч, — з його постаті, зросту, з манери кохатися. Відтоді кожному, хто погоджувався вислухати її, вона казала: «Якщо коли-небудь тобі трапиться познайомитися з високим і дужим парубком, який зґвалтував бідну вуличну чорношкіру дівчинку на хвилерізі Утоплеників якось восени, п’ятнадцятого жовтня, десь між одинадцятою і дванадцятою ночі, скажи йому, де він може мене знайти». Вона повторювала це просто за звичкою і зверталася з таким проханням уже до стількох людей, що давно втратила всяку надію. Флорентіно Аріса чув від неї цю оповідь безліч разів, — так ото лунають прощальні вигуки з корабля, який відходить від причалу й розтає в нічній темряві. Коли видзвонило другу годину ночі, обоє вже випили по три чарки бренді й Флорентіно Аріса остаточно допевнився, що він не той, кого чекала Леона Кассіані. На цю думку йому стало радісно.

— Ти справді левиця, — сказав він їй, перед тим як піти додому. — А я не лев.

Але то була не єдина ілюзія, яка закінчилася для нього в той вечір. Злісні плітки про лікарню для хворих на сухоти коштували йому не однієї безсонної ночі, бо пробудили в ньому неймовірну підозру, що Ферміна Даса смертна і може померти раніше, ніж її чоловік. Та коли він побачив, як вона спіткнулася, виходячи з кінотеатру, він раптом подумав про самого себе й ступив ще один крок до прірви, зненацька відкривши, що існує й третій, безнадійний для нього варіант: він, Флорентіно Аріса може померти раніше за нього. То було передчуття, і передчуття жаске, адже воно спиралося на цілком реальні факти. Позаду залишилися роки й роки впертого чекання, щасливих сподівань, а на обрії нічого не маячило, крім неозорого моря хвороб, уявних і цілком реальних, болісне, крапля по краплі, сечовипускання безсонними світанками, щоденна смерть у вечірніх сутінках. Він подумав про те, що всі дрібки дня, які раніше були його союзниками, його надійними спільниками, тепер починали змовлятися проти нього. Кілька років тому він прийшов на ризиковане побачення, тамуючи в серці жах перед невідомою небезпекою; двері дому були не взяті на засув, а завіси добре змащені, аби він зміг увійти нечутно, але в останню мить він відчув гострі докори сумління, що може завдати жінці чужій і послужливій непоправної шкоди, померши у неї в ліжку. Отож були всі підстави припустити, що жінка, яку він кохав палкіше за всіх жінок світу, жінка, якої він чекав ось уже друге століття, жодного разу не піддавшися зневірі, встигне хіба тільки взяти його під руку й поміж залитими місячним сяйвом могилами та квітниками розхристаних вітром мальв провести його цілим та неушкодженим на протилежний бік вулиці, з тротуару життя — на тротуар смерті.

А правда полягала в тому, що, за уявленнями тієї доби, Флорентіно Аріса давно переступив межу, за якою починається старість. Йому вже йшов п’ятдесят сьомий рік, і він вважав, що всі прожиті літа подарували йому багато радості, адже то були літа кохання. Але жоден чоловік у ті часи не наважився б виставити себе на посміх, удаючи молодого в такому віці, хай би навіть справді був або виглядав молодшим за свої літа, і так само кожен посоромився б признатися, що досі нишком журиться за безтурботними звичаями минулого століття. Тоді мало хто прагнув здаватися молодим: кожен вік диктує свою моду вбрання, але мода старості приходила незабаром після молодих літ і супроводжувала людину до самої могили. Старість вважали не так віком, як проявом суспільної гідності. Молодики вдягалися, як і їхні діди, щоб надати собі поважного вигляду, рано починали носити окуляри, а ціпок ставав неодмінною приналежністю майже кожного, кому виповнювалося тридцять. Що ж до жінок, то вони знали лише вік до одруження, який ніколи не заходив за двадцять два роки, і вік вічної самоти (для тих, котрі лишалися старими дівами). Жінки заміжні, жінки-матері, жінки-вдови, жінки-бабусі належали до зовсім іншої породи, яка визначала свій вік не кількістю прожитих років, а відрізком часу, що відокремлював їх від смерті.

Флорентіно Аріса, навпаки, з відчайдушною сміливістю став на прю з підступами старості, навіть знаючи, що йому випала химерна доля виглядати старим ще змалку. Так уже склалося в нього життя. Трансіто Аріса мусила перекроювати й перешивати для нього лахи, які його батько викидав на смітник, отож до початкової школи малий Флорентіно ходив у сюртучках, що обмітали підлогу, коли він сідав, та в міністерських капелюхах, які налазили йому на самі вуха, незважаючи на вату, підкладену зсередини, щоб зменшити розмір наголовка. А що з п’яти років він почав носити окуляри від короткозорості й успадкував від матері її індіанське волосся, настовбурчене й шорстке, мов кінська волосінь, то виглядав він досить-таки екзотично. Та, на його щастя, в країні, де уряд змінювався мало не щодня внаслідок безлічі громадянських воєн, що спалахували одна за одною, шкільні правила стали менш суворими, ніж колись, і в громадських школах серед учнів кого тільки не було — і за походженням, і за суспільним станом. Дітлахи, яких зовсім недавно відлучили від цицьки, приходили в класи, пропахлі порохом барикадних боїв, з відзнаками та в уніформі офіцерів повстанських армій, здобутій як трофей у невідомо яких битвах, з армійськими револьверами, що випинали в кожного на поясі. Чи не кожна бійка на перерві закінчувалася стріляниною, школярі погрожували зброєю вчителям, якщо ті ставили їм погані оцінки на іспитах, а один із них, учень третього року в колежі Жана-Батіста де Ласала і колишній полковник ополченського війська, убив пострілом з револьвера брата Хуана Ереміту, настоятеля громади, бо той сказав на уроці катехізису, що Бог був дійсним членом консервативної партії.

Якщо діти із розорених аристократичних родин носили одежу, схожу на шати стародавніх князів, то декотрі з найбідніших ходили босі. Але й серед стількох рідкісних екземплярів, зібраних з усіх суспільних прошарків, Флорентіно Аріса належав до найрідкісніших, проте вирізнявся не настільки, щоб надто привертати до себе увагу. Найгіршою образою, яку він міг почути, були викрики хлопчаків, що дражнилися, гукаючи йому навздогін: «Убогому й бридкому завжди везе у всьому!» Хай там як, а те вбрання, накинуте йому необхідністю, уже тоді та й протягом усього його подальшого життя найбільше пасувало до його загадкової вдачі та похмурого характеру. Коли його призначали на першу важливу посаду в РККБ, він замовив собі костюм на свій розмір, але в тому ж таки стилі, що й костюми батька, який жив у його спогадах в образі старого чоловіка, котрий помер у поважному віці Ісуса Христа — в тридцять три роки. Таким чином Флорентіно Аріса завжди видавався набагато старшим, ніж був насправді. Отож, наприклад, язиката Бріхіда Сулета, його короткочасна коханка, що завжди різала йому правду у вічі, вже першого дня сказала, що він більше їй подобається, коли скидає з себе одіж, бо голий видається на двадцять років молодшим. А втім, він ніколи не знав, як цього уникнути, бо, по-перше, його особистий смак не дозволяв йому вдягатись інакше, а по-друге, ніхто ж бо не знає, як можна вдягтися «по-молодшому» в двадцять років, хіба що знову дістати з шафи свої короткі штанці та матроску. Але він не міг не відчувати й наближення цілком реальної старості, отож не дивно, що, коли він побачив, як спіткнулася Ферміна Даса, виходячи з кінотеатру, йому блискавкою сяйнула панічна думка, що перемога в його безнадійній війні за своє кохання кінець кінцем може дістатися кощавій погані з косою.

На той час він уже остаточно програв велику битву, в яку був кинувся розпачливо й відчайдушно, — битву з облисінням. Ще тоді, коли побачив перші вилізлі волосинки, які заплутувались між зубчиками гребінця, він ясно усвідомив, що приречений на пекельні муки, уявити які не зможе, навіть приблизно, той, кого обминула ця доля. Він чинив упертий опір протягом багатьох років. Не було таких мазей та розчинів, яких би він не перепробував, такої віри, в яку він не повірив би, такої жертви, на яку б не пішов, захищаючи від спустошливої пошесті кожен квадратний дюйм свого черепа. Він затвердив напам’ять Бристольський сільськогосподарський календар, бо чув, як хтось запевняв, ніби ріст волосся залежить від циклів достигання жнива. Він відмовився від послуг перукаря, який обслуговував його все життя, а сам був лисий як коліно, і поміняв його на чужоземця, — той нещодавно з’явився в місті і підстригав волосся тільки тоді, коли місяць-молодик уже досягав чверті. Новий перукар незабаром довів, що рука в нього й справді легка, але тут з’ясувалося, що це ґвалтівник послушниць, якого розшукувала поліція не однієї з держав Антильського архіпелагу, і його схопили, закували в кайдани й повезли невідомо куди.