Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 107)

— Ні, — сказала вона. — Я почувала б себе так, ніби кохаюся з власним сином, якого в мене не було ніколи.

Після тієї розмови у Флорентіно Аріси залишилася в душі колючка, що не його було останнє слово. Він завжди думав, що коли жінка каже «ні», вона жде, щоб чоловік виявив наполегливість, перш ніж вона прийме остаточне рішення, але з Леоною було інакше: він не міг піти на ризик помилитись удруге. Отже, Флорентіно Аріса відступив з удаваною безтурботністю, навіть невимушеністю, що для нього було нелегко. Але від того вечора всі хмаринки, які ще могли затьмарювати їхні взаємини, розвіялись без гіркоти, і Флорентіно Аріса нарешті зрозумів, що можна бути жінці другом і не злягаючись із нею.

Леона Кассіані була єдиною людською істотою, якій Флорентіно Аріса спробував відкрити таємницю Ферміни Даси. Ті кілька людей, які цю таємницю знали, почали її забувати під впливом невблаганних обставин. Троє з них, поза всяким сумнівом, забрали її із собою в могилу: його мати, в якої ця історія стерлася з пам’яті ще задовго до смерті; Гала Пласідія, яка померла уже в старості на службі в тієї, кого вважала майже за дочку; і незабутня Есколастіка Даса, котра колись принесла йому в молитовнику першого любовного листа, якого він одержав у своєму житті і котра не могла бути живою після стількох років. Лоренсо Даса — а про нього тоді було невідомо, живий він ще чи помер, — міг відкрити його ім’я сестрі Франці де ла Люс, коли йшлося про виключення дочки з колежу, проте малоймовірно, щоб від неї ця новина поширилася далі. Лишалися ще одинадцять телеграфістів у далекій провінції Ільдебранди Санчес, які мали справу з телеграмами, де стояли повні імена та прізвища і точні адреси закоханих, та й сама Ільдебранда Санчес з її почтом галасливих кузин.

Не знав Флорентіно Аріса, що й доктора Хувенала Урбіно слід би включити до цього списку. Під час якихось своїх відвідин — а в перші роки вона гостювала в них часто — Ільдебранда Санчес відкрила йому таємницю. Але згадала вона про це мимохідь і в зовсім непідходящу хвилину, отож її сподівання, що це відкриття увійде Хувеналові Урбіно в одне вухо, а з другого вилетить, не виправдалося — по суті, воно не увійшло йому в жодне. Ільдебранда, власне, згадала про Флорентіно Арісу як про одного з мало кому відомих поетів, котрі, на її думку, мали шанс перемогти на поетичних змаганнях. Доктор Урбіно мусив напружити пам’ять, щоб пригадати, про кого йдеться, тоді вона сказала йому — без видимої потреби, але й без найменшої нотки лукавства, — що він був єдиним залицяльником, якого Ферміна Даса мала до свого одруження. Вона сказала про це, переконана, що вся та історія була надто невинною та ефемерною і могла викликати тільки розчулення. Доктор Урбіно відповів, не дивлячись на неї: «Я й не знав, що той суб’єкт пише вірші». І тут-таки стер його зі своєї пам’яті разом з іншими речами, бо фах привчив його забувати з етичних міркувань про що завгодно.

Флорентіно Аріса не міг не відзначити, що, за винятком матері, його таємницю знали тільки люди з оточення Ферміни Даси. В його особистому світі тільки він, сам-один, ніс на собі тягар, який йому не раз хотілося розділити з кимось, але ніхто досі не заслужив у нього права на довіру. Такою людиною була одна Леона Кассіані, і бракувало лише слушної нагоди. Флорентіно Аріса думав про це аж до того жаркого літнього полудня, коли доктор Урбіно піднявся крутими сходами РККБ, зупиняючись на кожній приступці, щоб відсапатися, — а була третя пополудні й пекло немилосердно, — коли, важко дихаючи, він увійшов до кабінету Флорентіно Аріси, мокрий від поту до самих штанів, і сказав з останнім подихом: «Мабуть, наближається циклон». Флорентіно Аріса бачив його тут не раз — він приходив до дядька Лева Дванадцятого, — але ще ніколи не мав такого виразного відчуття, що ця небажана з’ява має безпосередній стосунок до його життя.

То був період, коли доктор Хувенал Урбіно вивів свій корабель за підводні рифи свого ремесла і тепер, майже як жебрак, ходив від дверей до дверей із шапкою в руці, випрошуючи пожертви на свої мистецькі заходи. Одним з його найпостійніших і найщиріших давачів був дядько Леон Дванадцятий, який саме відбував свою щоденну десятихвилинну сієсту, задрімавши в м’якому кріслі у себе в кабінеті. Флорентіно Аріса чемно попросив доктора Хувенала Урбіно зачекати в його конторі, що була біля кабінету дядька і певною мірою правила тому за приймальню.

Їм доводилося зустрічатися за різних обставин, але ніколи не сиділи вони ось так, віч-на-віч, і Флорентіно Аріса знову пережив нудотне відчуття своєї нижчості. Десять хвилин тривали, здавалося, вічність, і він аж тричі підводився в надії, що дядько прокинеться раніше, і весь той час він чашку за чашкою пив чорну каву. Доктор Урбіно від кави відмовився. «Кава — це отрута», — сказав він. 1 говорив, перескакуючи з теми на тему й зовсім не турбуючись, чи слухають його, чи ні. Флорентіно Арісу страшенно дратували його природжена шляхетність, легкість, з якою він говорив, завжди добираючи точне слово, його дихання, мов просякнуте запахом камфори, його природжений чар, легка й витончена манера розмови, завдяки якій навіть найфривольніші фрази здавалися сповненими значущості — тільки тому, що їх вимовив він. Аж раптом лікар круто змінив тему:

— Ви любите музику?

І цим заскочив його зненацька. Флорентіно Аріса справді ходив на ті концерти та оперні вистави, що їх не так часто давали в місті, але відчував себе нездатним підтримувати розмову як критик чи просто знавець. Він мав слабкість до сучасної музики, а надто до сентиментальних вальсів, чию спорідненість із тими, які він складав у юності, або з його таємними віршами було годі заперечувати. Йому вистачало почути такий вальс десь мимохідь, і вже ніяка божа чи земна сила не могла вигнати з його голови мелодію, що звучала там цілими ночами. Але це не було серйозною відповіддю на серйозне запитання фахівця.

— Мені подобається Гардель, — сказав він.

Доктор Урбіно його зрозумів.

— Так, звичайно, — сказав він. — Гардель нині в моді.

І делікатно перевів тему на розповідь про свої нові й численні проекти, що їх, як завжди, доводилося здійснювати без державних субсидій. Він звернув увагу Флорентіно Аріси на те, наскільки спектаклі, які вдається поставити нині, поступаються блискучим виставам минулого століття. І не дивно: цілий рік він продавав абонементи, щоб запросити тріо Корто-Казальс-Тібо виступити в Театрі комедії, аж раптом з’ясувалося, що ніхто в уряді про них навіть не чув, тоді як того самого місяця всі театральні зали надали в розпорядження трупи детективних вистав Рамона Каральта, опереткової трупи дона Маноло де ла Преси і трупи «Сантанели» — циркачів міміко-фантастичного жанру, що перевдягалися просто на сцені за ту мить, поки тривав спалах рампи, трупи Деніс д’Альтен, що оголосила себе колишньою балериною «Фолі-Бержер», і навіть трупи страхітливого Урса, божевільного баска, який боровся врукопаш на сцені з биком. Втім, чого тут нарікати, коли ті самі європейці знову подають поганий приклад варварської війни, тоді як ми нарешті почали жити в мирі після дев’яти громадянських воєн за півстоліття, які зрештою можна вважати однією війною — завжди тією самою. Що насамперед привернуло увагу Флорентіно Аріси з тієї світсько-дружньої бесіди, то це можливість відновити поетичні змагання, найбучнішу і найдавнішу з ініціатив доктора Хувенала Урбіно. Флорентіно Аріса аж укусив себе за язик, бо мало не признався, що він брав активну й постійну участь у тому щорічному конкурсі, яким зацікавилися навіть знамениті поети, й не тільки з інших міст нашої країни, а й з усіх країн карибського узбережжя.

Десь на самому початку розмови гаряче і розпарене повітря зненацька похолодніло, і буря закручених у вихор вітрів загрюкала дверима та вікнами, а вся будівля задвигтіла аж до підмурка, наче вітрильник, захоплений ураганом у відкритому морі. Доктор Хувенал Урбіно, здавалося, нічого не помітив, тільки кинув якусь репліку про скажені червневі циклони і враз без ніякого переходу заговорив про свою дружину. Мовляв, вона не тільки його палка помічниця, а й душа всіх його починань. «Я ніщо без неї», — заявив він. Флорентіно Аріса слухав з незворушним виразом обличчя, раз у раз ствердно киваючи головою і не зважуючись подати слово, щоб його не зрадив голос. А проте вже після двох чи трьох фраз він зрозумів, що доктор Хувенал Урбіно, заклопотаний стількома справами, які забирали в нього безліч часу, ще знаходив дозвілля любити свою дружину майже так само палко, як любив її він, Флорентіно Аріса, і це відкриття його приголомшило. Але він не зміг відповісти так, як йому б хотілося, бо серце зненацька влаштувало йому одну з тих капосних витівок, на які здатне лише серце. Воно відкрило йому, що він і цей чоловік, якого він завжди вважав за особистого ворога, були рабами однієї долі й розділяли сліпу випадковість спільної пристрасті — двоє волів, з’єднаних під одним ярмом. Уперше за двадцять сім нескінченних років, поки тривало його чекання, Флорентіно Аріса відчув гостру жалість, що цьому чудовому чоловікові доведеться померти, аби він, Флорентіно Аріса, зміг стати щасливим.