Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 104)

Він привів його на сніданок. Крім того, він приніс із собою плетену сулію домашнього самогону та харчі найвищого ґатунку, з яких виготовляють класичне санкочо, а його можна приготувати тільки з курки, вигодуваної на свіжому повітрі, з хрящів телятини, з м’яса кабана, який рився на звалищі, з городини, вирощеної над річкою. Проте спершу Флорентіно Арісу більше вразила краса помешкання, аніж вишуканість кухні та пишні форми хазяйки. Йому дуже сподобався сам будинок з його світлими і прохолодними кімнатами, з чотирма великими вікнами на море та кількома іншими в глибині — з повним видом на старовинні квартали міста. Йому сподобалися вишукані речі, яких тут було безліч і які створювали в залі неймовірний безлад, водночас надаючи їй строгого вигляду. Мало не з кожного рейсу капітан Росендо де ла Роса привозив сюди якусь майстерно виготовлену дрібничку, аж поки в домі більше не лишилося місця для жодної. На терасі, що виходила на море, сидів у своєму особистому обручі малайський какаду з неймовірно білим пір’ям і такий замислений, що виникало бажання замислитися, про що ж він замислився. Такого гарного птаха Флорентіно Арісі доти ніколи не доводилося бачити.

Капітан Росендо де ла Роса сам прийшов у захват від захвату гостя і з усіма подробицями розповів йому про походження кожної речі. Розмовляючи, він не переставав цмулити самогон, маленькими ковтками, але без перерви. Він здавався виготовленим із залізобетону: був величезний, з густим волоссям на всьому тілі, крім голови, з розкошланими вусами, з голосом кабестана, що міг належати тільки йому, і невимовно лагідний на вдачу. Але його тіло не приймало стільки спиртного, скільки він мав звичай у нього вливати. Ще й за стіл не посідали, а він уже спорожнив півсулії і повалився ницьма на тацю з пляшками та склянками, які жалібно забрязкотіли, розпадаючись на скалки. Аусенсія Сантандер мусила просити допомоги у Флорентіно Аріси, щоб дотягти до ліжка тіло — нерухоме тіло, схоже на тушу кита, що викинувся на мілину, — і роздягти його, сонного. А тоді, в пориві натхнення, за який обоє потім дякували сполученню світил, не змовляючись, і навіть не запропонувавши це одне одному, обоє роздяглися в суміжній кімнаті, а потім роздягалися за кожної такої нагоди протягом сімох років із лишком, коли капітан був у плаванні. Вони анітрохи не ризикували, що той заскочить їх зненацька, бо він мав звичку, властиву добрим мореплавцям, ще вдосвіта попереджати про своє прибуття в порт пароплавною сиреною, спершу трьома довгими гудками, призначеними для дружини й дітей, а тоді двома уривчастими й сумними — для коханки.

Аусенсія Сантандер мала майже п’ятдесят років, і її вік упадав у вічі, але була наділена таким особистим чаром кохання, що жодна теорія, чи то вигадана для конкретного випадку, чи науково узагальнена, не могла б його притупити. Флорентіно Аріса, знаючи розклад руху пароплавів, знав, коли можна її відвідувати, і завжди приходив без попередження о якій завгодно порі дня або ночі, й жодного разу не було так, щоб вона його не чекала. І протягом усіх тих сімох років вона відчиняла йому в чім мати її спородила — гола-голісінька, але зі стрічкою у волоссі. А йому не дозволяла й кроку ступити в хату, перш ніж не скидала з нього одежі, бо завжди вважала, що мати в домі одягненого чоловіка — то лиха прикмета. Через це у них ніколи не втихали чвари з капітаном Росендо де Росою, бо той мав забобон, що курити голим не годиться й, бувало, волів відкласти кохання на потім, аніж загасити свою незмінну кубинську сигару. Флорентіно Аріса, навпаки, дуже приохотився до чарів голизни, й Аусенсія роздягала його з насолодою, якій ніщо не загрожувало, як тільки зачиняла за ним двері, не даючи йому часу навіть привітатися, ані скинути капелюха та окуляри, цілуючи його та підставляючи губи, щоб він цмокав її, і водночас розстібаючи йому ґудзики, знизу вгору, спершу ґудзики ширінки, по одному після кожного поцілунку, потім пряжку пояса, потім ґудзики жилета, потім — сорочки, аж поки він ставав схожий на живу розпанахану навпіл рибину. Потім вона садовила його в залі й скидала з нього чоботи, за холоші стягувала штани, а з ними й довгі, до кісточок, кальсони, а наостанці розстібала еластичні підв’язки на литках і стягувала панчохи. Аж тоді Флорентіно Аріса переставав її цілувати та підставляти губи для поцілунків і робив те одне, що належало зробити йому в тій складній церемонії роздягання: розстібав ланцюжок годинника в петельці жилета, знімав окуляри і клав обидві речі в чоботи, аби бути певним, що потім їх не забуде. Він завжди вдавався до цього застережного заходу — і завжди успішно, — коли роздягався в чужому домі.

Не встигав він це зробити, як вона накидалася на нього, не даючи йому жодної хвилини оговтатись, найчастіше на тій самій софі, де його роздягала, і лише іноді — в ліжку. Підлазила під нього і заволодівала всім ним для всієї себе, повністю зосереджена в собі, блукаючи навпомацки із заплющеними очима у своїй густій внутрішній темряві, просуваючись то туди, то сюди, часом відступаючи і підправляючи свій невидимий курс, звертаючи на інший шлях, де вимагалося більше напруги, пливучи без аварій у морі слизу, що витікав із її живота, запитуючи й сама собі відповідаючи своєю рідною говіркою, схожою на дзижчання мухи, де в темряві ота штука, яку знала тільки вона і жадала тільки для себе, аж поки завмирала в знемозі, нічого і нікого не чекаючи, сама провалювалась у свою прірву, з радісним вибухом торжества, від якого двигтів увесь світ. Флорентіно Аріса лишався виснажений, невдоволений, плаваючи в калюжі поту, яка натекла з обох, і відчуваючи себе лише простим знаряддям утіхи. «Ти так мною крутиш, ніби я один з багатьох», — казав він. Вона сміялася сміхом вільної жінки й відповідала: «Навпаки — один з небагатьох». А в нього виникало враження, що вона все загарбувала для себе з ницою зажерливістю, в ньому бунтувала гордість, і він виходив з дому, переконаний, що більше сюди не повернеться. Але зненацька прокидався посеред ночі, без певної причини, з гострим відчуттям самоти, згадував про замкнуте в собі кохання Аусенсії Сантандер, і воно відкривалося йому таким, яким було: він самохіть ускочив у ту пастку щастя, він ненавидів її, але вибратися з неї не міг та й не хотів.

Якось у неділю, через два роки після їхнього знайомства, коли він прийшов, вона не стала роздягати його, а насамперед зняла йому окуляри, щоб було зручніше поцілувати його, і з цього її жесту Флорентіно Аріса зрозумів, що вона справді почала любити його. Хоча з першого дня він почував себе в цьому домі так добре, як у своєму власному, він ніколи не залишився тут більше, аніж на дві години, ніколи не ночував і лише один раз залишився обідати, бо вона зробила йому формальне запрошення. Власне, він приходив сюди тільки по те, по що приходив, і виносив звідси завжди той самий дарунок — одну троянду, зникаючи аж до наступної непередбачуваної нагоди. Але в ту неділю, коли вона скинула йому окуляри, щоб поцілувати його, почасти через це, а почасти тому, що обоє заснули після спокійного кохання, вони довго лежали голі у величезному ліжку капітана. Коли вони прокинулися після цієї сієсти, Флорентіно Аріса ще зберіг у пам’яті різкі крики нападу, чий деренчливий голос аж ніяк не пасував до його краси. Але в розпеченій атмосфері четвертої години пополудні стояла мертва й прозора тиша, а крізь вікно спальні виднівся профіль старовинного міста; післяполудневе сонце висіло над призолоченими банями церков, а палахкотюче море тяглося до самої Ямайки. Аусенсія Сантандер простягла зухвалу руку і навпомацки стала шукати принишклого звіра, але Флорентіно Аріса відвів її руку. Він сказав: «Зараз не треба. У мене дивне відчуття, ніби на нас дивляться». Вона засміялася щасливим сміхом, розбурхавши папугу. «Цей привід не може видатися слушним дружині Йони». Отже, вона пустила його слова повз вуха, й обоє ще довго любилися, хоча мовчки і не повторюючи того, що робили раніше. О п’ятій, коли сонце ще стояло високо, вона скочила з ліжка, голісінька до самої суті, але зі стрічкою у волоссі, й пішла на кухню пошукати чогось випити. Та не встигла ступити й кроку зі спальні, як зойкнула від жаху.

Вона не могла повірити в те, що побачила. Єдині речі, які залишилися в домі, були підвішені під стелею лампи. Усе інше: фірмові меблі, індійські килими, статуї й гобелени, незліченні дрібнички із золота та коштовного каміння, усе те, завдяки чому її дім здавався одним з найзатишніших і найгарніших у місті, усе — навіть священний какаду — безслідно зникло. Речі повиносили через терасу, яка виходила на море, не потурбувавши кохання. Залишилися тільки порожні зали з чотирма розчиненими вікнами та словами, криво виписаними на внутрішній стіні: «Кому втіха, а кому прибуток». Капітан Росендо де ла Роса ніколи не міг зрозуміти, чому Аусенсія Сантандер не заявила про грабунок у поліцію, не зробила ніякої спроби зв’язатися з торговцями краденим і навіть не дозволяла, щоб їй нагадували про те лихо.

Флорентіно Аріса і далі відвідував її в пограбованому домі, вмебльованому тепер лише трьома оббитими шкірою табуретами, які злодії забули на кухні, та меблями у спальні, де вони тоді лежали. Але приходив він не так часто, як раніше, і не тому, що дім спорожнів, як вона думала і як казала йому, а тому, що на початку нового століття з’явилася новинка — трамвай, запряжений мулами, який став для Флорентіно Аріси благословенним гніздом, де він міг ловити неприкаяних «пташок». Він заходив у трамвай по чотири рази на день, двічі — коли їхав на службу, і двічі — коли повертався додому, й іноді, насправжки читаючи, але здебільшого лише вдаючи, ніби читає, примудрявся принаймні зав’язувати перші стосунки для наступних побачень. Згодом, коли дядько Лев Дванадцятий надав у його розпорядження екіпаж, запряжений двома бурими мулами, що були покриті позолоченими попонами, такими самими, як і в президента Рафаеля Нуньєса, він не раз жалкував за своїми поїздками в трамваї, де йому найбільше щастило в його соколиних ловах. І він таки мав рацію: не було гіршого ворога для таємних любовних пригод, як екіпаж, що чекає біля дверей. Отож він майже завжди залишав його вдома і вирушав на полювання пішки, не бажаючи залишати за собою у вуличному поросі сліди коліс. Через те й згадував він із такою тугою старий трамвай, що його тягли худі, вкриті струпами мули, в якому було досить скоса глянути — і ти вже знав, де чекало тебе кохання. А втім, серед багатьох зворушливих спогадів він не міг стерти з пам’яті спогад про одну безпорадну «пташку», чийого імені він не знав і з якою провів лише половину безумної ночі, але й цього йому вистачило, щоб до кінця життя отруїти враження від невпинної метушні карнавалу.