Генри Форд – Моє життя та праця (страница 41)

У цих словах був весь Едісон. Він сам був осередком електричної промисловості, на той час молодий і сповнений наснаги. Величезна більшість електротехніків нічого не бачила, крім своєї електрики, але їхній вождь тямив із кришталевою ясністю, що одна-єдина сила не в змозі виконати своєї роботи. Тому він і був їхнім вождем.

Такою була моя перша зустріч із Едісоном. Я знову побачив його лише через багато років, коли наш удосконалений двигун уже надійшов у виробництво. Він ще добре па­м’ятав нашу першу зустріч. З того часу я часто бував у його товаристві. Він належить до числа моїх найближчих друзів, і ми нерідко обмінювалися з ним думками.

Його знання майже універсальні. Немає предмета, яким би він не цікавився, і він не визнає в цьому стосунку жодних обмежень. Він вірить, що все можливо, але при цьому не втрачає ґрунту під ногами. Він просувається крок за кроком. «Неможливе» є для нього назвою речей, для виконання яких нам сьогодні бракує знань. Він упевнений, що з придбанням знань нам удасться створити силу, здатну подолати «неможливе». Це раціональний шлях для здійснення «неможливого». Ірраціональний шлях полягає в спробах, що застосовуються без попереднього та ре­тель­ного накопичення знань.

Едісон перебуває лише на шляху до вершини своєї могутності. Цей чоловік ще покаже нам, чого може досягти хімія. Бо він справжній дослідник, бачить у знанні, до якого він невтомно прагне, виключно засіб для досягнення світового прогресу. Він не належить до числа тих цехових учених, які тільки те й роблять, що нагромаджують знання, перетворюючи свій мозок у якийсь музей. Едісон, без сумніву, найбільший дослідник світу і може бути зо­всім непридатним у ділових справах. У ділових питаннях він майже зовсім нічого не петрає.

Джон Берроуз[7] також належав до числа осіб, які вшанували мене своєю дружбою. Я також люблю птахів і жит­тя на селі. Люблю швендяти дорогами та лазити через паркани. На нашій фермі є близько п’ятисот будиночків для птахів. Ми називаємо їх нашими пташиними готелями, і в одному з них, у «Готелі Пончартрейн», будиночку для ластівок, влаштовано цілих 76 «квартир».

Птахи — найкращі товариші. Ми не можемо обходитися без них, без краси та пожвавлення, яке привносить їхнє товариство. Ми навіть потребуємо їх із суто господарських мотивів — як винищувачів шкідників. Єдиний раз, коли я скористався фордівською організацією для впливу на законодавство, справа стосувалася птахів — і мета в цьому випадку, як мені здається, виправдала кошти. «Пташиний білль» Вікса та Мак-Ліна, який вимагав захисту перелітних птахів, все відкладався в конгресі, чекаючи своєї природної смерті. Справжнім прихильникам біллю не вдалося достатньо зацікавити ним членів кон­гресу. Ми стали неявно на захист законопроекту та по­просили кожного з наших шістьох тисяч торгових посередників телеграфувати своєму представнику в конгресі. Нарешті, птахи все ж ніби отримали право голосу, і закон прийняли. Крім цього випадку, ми ніколи не використовували нашу організацію з політичною метою і більше цього не зробимо. Ми дотримуємося тієї точки зору, що наші працівники мають право на самостійну думку.

Але повернімося до Джона Берроуза. Я, звісно, знав, хто він такий, і читав майже все, ним написане, але ніколи не думав із ним зустрітися — до останніх років, коли він став виявляти ненависть до сучасного прогресу. Він зневажав гроші, особливо владу, яку вони дають негідникам для збочення людської природи. Й ось чоловік став пройматися почуттям огиди до промисловості, що дає гро­ші. Він ненавидів шум фабрик і залізниць. Критикував промисловий прогрес і стверджував, що автомобіль убиває здатність розуміти природу. Я дотримувався зо­всім іншої думки. Мені здавалося, що почуття відволікли його на хибний шлях, і я послав йому автомобіль із проханням самому випробувати, чи не послужить він йому засобом для кращого розуміння природи. Цей автомобіль, коли чоловік навчився ним кермувати, докорінно змінив його точку зору. Бо збагнув, що автомобіль усупереч його дотеперішнім поглядам дав йому можливість бачити більше і з того момента, як машина опинилася в персональній власності, майже всі свої екскурсії для відлову птахів, чоловік став проводити, сидячи за кермом. Він не міг не помітити, що під час своїх поїздок більше не змушений обмежуватися кількома милями в околиці, відтак йому стали доступними величезні простори.

Цей автомобіль став початком нашої дружби, чудової приязні. Кожен, хто знає Джона Берроуза, неодмінно стає кращим. За своїм фахом він був професійним натуралі­стом, але не належав і до числа тих, хто почуттями замінює сувору наукову працю. Настільки легко стати сентиментальним серед природи, але добитися справжнього розуміння птаства так само важко, як і справжнього розуміння механічного принципу.

Згодом він зайнявся філософією. Вона стала не стільки натурфілософією, скільки природної філософією — це були широкі тихі думки, це була філософія людини, що провела своє життя в тиші серед дерев. Він не був ані язич­ником, ані пантеїстом[8], але теж не відчував значної різ­ниці між навколишньою природою та природою людини або між людською та божественною природою.

Коли йому минув сьомий десяток, чоловік змінив свою точку зору в підтримку промисловості. Можливо, це сталося не без моєї участі. Він уторопав, що не всі можуть жити спостеріганням птахів. Свого часу він ненавидів прогрес у всіх його проявах, особливо якщо той опинявся пов’яза­ним із вугіллям і гучним рухом. Це майже межувало з афектацією. Згодом він навчився любити лад сучасного життя і сталося це на 70-му році його життя. Джон Берроуз ніколи не почувався занадто старим для того, щоб чогось навчитися. Він зростав духовно до кінця. Хто так задубів, що не в змозі більше змінюватися, той уже мрець. Похоронний обряд у такому випадку є лише простою фор­мальністю.

Якщо хто був йому ближчим за всіх, то це Емерсон[9]. Він не лише знав Емерсона напам’ять, але був весь пройнятий його духом. Він навчив мене любити Емерсона. Він настільки ввібрав у себе Емерсона, що часом мислив, як Емерсон, і навіть балакав його мовою. Пізніше він збаг­нув, однак, свою власну дорогу — і це було краще для нього.

У смерті Джона Берроуза не було нічого сумного. Коли в дні врожаю золотиться стигле жито, лягає під променями сонця й женці зв’язують його в снопи, в цьому немає нічого сумного. Воно дозріло, й її час вичерпаний — такою ж була і смерть Джона Берроуза. Його дні були днями повної зрілості й урожаю, але не днями занепаду. Він працював майже до самого кінця. Його ідеї тріумфували за порогом смерті. Поховали письменника в його улюбленій місцевості на 84-му році життя. І місце це буде таким, яким він його любив.

Джон Берроуз, Едісон і я разом із Гарві Фаєрстоуном здійснили ряд подорожей країною. Ми їздили автомобільним кортежем і спали в наметах. Якось проїхалися по Аді­рондакських горах, іншого разу — з півночі на південь по Аллеґанських. Наші поїздки були чудові, але потроху во­ни стали привертати до себе занадто багато уваги.

Я зараз більш, ніж будь-коли, налаштований проти війни та гадаю, що народ усюди загалом знає, не зважаючи на те, що політики цього не знають, що війни ніколи ще нічого не вирішували. Саме війна перетворила організоване, плідне життя всього світу в безладний і безформний хаос. Звісно, існують люди, які збагачуються під час війни, але багатьох вона ж перетворює на жебра­ків. Розбагатіти не можуть ті, хто був на фронті або чесно брав участь у спільній роботі в підпіллі. Справжній патріот ніколи не стане наживатися на війні. Жодна справ­ді чесна людина не могла б отримувати гроші з принесених у жертву чужих життів. Поки вояки, які віддають свої життя, і матері, які приносять в жертву своїх синів, не намагаються отримати зиск зі своєї жертви, по­ки цей час не настав, жоден громадянин не повинен прагнути до наживи, достачаючи своїй країні кошти для захисту її існування.

Якщо справді в майбутньому війни не припиняться, то чесному підприємцю буде все важче і важче вважати своїм невід’ємним правом отримувати від війни легкий і високий прибуток. Той, хто збагатився на війні, з кожним днем утрачає право на повагу. Сама жадібність колись буде змушена поступитися непопулярності й опозиції, які зустрічає військовий спекулянт. Кожному підприємцю вар­то стати прихильником світу, бо світ є його найдужчою опорою. І, до речі, хіба творчий дух колись проявляв біль­ше безпліддя, ніж у воєнний час?

Неупереджене дослідження останньої війни, часу до неї та її наслідків незаперечно свідчить про наявність у світі могутньої групи володарів, які вважають за краще залишатися в тіні, не прагнуть умовних посад і зовнішніх ознак влади, які не належать до того ж до певної нації, а є інтернаціональними — володарів, які понукають уря­дами, широко розкинутими промисловими організаціями, газетними агенціями й усіма засобами народної психології — для того, щоб ініціювати паніку в світі. Це старий виверт гравців — волати «поліція!», коли багато грошей на столі, хапати під час паніки гроші та випаровуватися. У світі також є сила, яка лементує «війна!» і втікає зі здобиччю під час зворохоблення народів.