Генри Форд – Моє життя та праця (страница 29)

Якщо підприємство не росте, воно падає, а підприєм­ство, що падає, невпинно вимагає нового капіталу. Застаріла ділова політика вимагала, щоб ціни трималися, за можливості, на такій висоті, яку покупці погоджувалися платити. Справжня нова політика вимагає якраз зворотного.

Банкіри й юристи здатні лише в кількох випадках оцінити цей факт. Вони змішують застій і стійкість. Їхньому розумінню цілком недоступне те, що ціни можуть знижуватися добровільно. Тому є нещастям, коли до ведення справ долучається типовий банкір або юрист. Зниження цін збільшує оборот із одночасним примноженням капіталу в сподіванні, що майбутній прибуток розглядається як гроші, призначені для покращення справи.

Наш зиск завдяки швидкості й обсягу збуту постійно великий незалежно від продажних цін у той чи інший момент. Ми отримували на кожній одиниці лише незначний прибуток, зате загальне число прибутку було великим. Зиск непостійний. Після кожного нового зниження цін прибуток тимчасово знижується, однак неминучі заоща­дження стають дуже скоро помітними і зиск зростає знову. Але він у жодному разі не розпорошується в дивідендах. Я здавна наполягав на виділенні лише дрібних ди­відендів, і компанія нині не має жодного акціонера, який не пого­джувався б із цим. Вважаю, що будь-який певний відсоток, який переважає прибуток, належить біль­ше компанії, ніж акціонерам.

На мій погляд, акціонерами мають право бути лише люди, особисто зайняті в справі, які вважають підприємство знаряддям служіння, а не машиною, що виробляє гроші. Якщо досягнутий великий прибуток, а робота, яка відповідає принципу служіння, неминуче до цього призводить, він має бути принаймні частково знову влитий у справу для того, щоб посилити свою службу і частково повернути зиск покупцям. Одного року наш прибуток на­стільки перевищив наші очікування, що ми добровільно повернули кожному, хто купив автомобіль, по 50 доларів. Ми відчували, що мимоволі взяли з нашого покупця більше на цю суму. Моя цінова, й одночасно і моя фінансова політика знайшла собі кілька років тому вираження на процесі, за допомогою якого компанію хотіли примусити виплачувати вищі дивіденди. Сидячи на лаві свідків, я розбив політику, якої дотримувалися тоді, і роблять це тепер, наступними словами: «Насамперед вважаю за краще продавати більшу кількість автомобілів із меншим при­бутком, ніж малу кількість із більшим».

Мені здається це правильнішим тому, що таким чином дається можливість більшій кількості людей придбати автомобіль і радіти йому, причому водночас багато ро­бітників отримують добре оплачувану роботу. Я поставив собі за мету життя досягти цього. Але моя справа могла б замість успіху призвести до повної невдачі, якщо б я не діяв, виходячи з помірного прибутку для себе і для учасників підприємства.

Не можна забувати, що щоразу, коли ціна автомобіля знижується без шкоди для якості, число випадкових покупців зростає. Багатьох відлякує ціна 440 доларів, вони готові заплатити 360 доларів за автомобіль. За ціни 440 доларів ми розраховували на 500 тисяч покупців, за 360 доларів можемо, за моїми розрахунками, підняти збут заокруглено до 800 тисяч, правда, окремий прибуток на кожному автомобілі менший, але число автомобілів і чис­ло зайнятих робітників більші і ми врешті-решт досягнемо спільної суми прибутку, вище за яку сягнути взагалі неможливо.

Мені хотілося б тут же зазначити, що вважаю неправильним витягати з наших автомобілів надмірні прибутки. Помірний прибуток справедливий, дуже високий — ні. То­му з давніх-давен моїм принципом було знижувати ціни настільки швидко, наскільки дозволяє виробництво, і надавати вигоду від цього споживачам і робітникам, правда, з просто разюче величезними вигодами для нас самих.

Така політика, звісно, не гармоніює із загальною думкою, ніби справи треба вести так, аби акціонери могли витягати з бізнесу якомога більше готівки. Тому я не можу мати акціонерів у загальноприйнятому сенсі цьо­го слова, адже вони не сприяють збільшенню можливо­стей виробництва.

Якби я вибирав між скороченням заробітної плати та знищенням дивідендів, я не вагаючись знищив би дивіденди взагалі. Правда, такий вибір неймовірний, бо, як зараз було доведено, низькою заробітною платою не можна досягти заощаджень. Зниження зар­плати — погана фі­нансова політика, бо одночасно з цим знижується і ку­півельна спроможність. Якщо припустити, що керівне становище передбачає й відповідальність, то до обов’язків власника належить також і турбота про те, щоб підлеглий йому персонал мав можливість забезпечити собі гідне ­існування. До управління фінансами відноситься не лише облік прибутків і спроможності підприємства, але й турбота про те, щоб компанія у вигляді заробітної плати утримувала те, що їй належить по справедливості. Мова йде не про доброчинність. Пристойна заробітна плата не має з нею нічого спільного. Неадекватна платня — лише ознака ненадійності підприємства, адже будь-яке добре кероване підприємство в змозі в надлишку надати кожному працівнику можливість працювати і цим самим над­лишково оплатити його.

Прибуток належить трьом групам: по-перше — підпри­ємству, щоб підтримувати його в стані стійкості, розвитку та здоров’я; по-друге, робітникам, за чиєю допомогою ство­рюється прибуток; по-третє, до певної міри також і суспільству. Процвітаюче підприємство дає зиск усім трьом учасникам — організатору, виробникам і покупцеві.

Той, хто отримує надмірні прибутки, мав би знизити ціни. На жаль, у реальності цього не буває. Такі люди, навпаки, відкладають свої екстрені витрати доти, доки вся важкість на впаде на плечі споживачів; понад те вони нараховують на споживача ще й надбавку за підвищену платню. Вся їхня ділова філософія полягає в приказці: «Ха­пай, що можеш узяти». Це спекулянти, грабіжники, негідні елементи, справжня виразка реальної промисловості. Від цих людей нічого доброго не чекай. Їм бракує далекоглядності. Їхній кругозір обмежений рамками їхніх влас­них касових книг. Ці люди швидше підіймуть питання про зниження заробітної плати на 10—20%, ніж про скорочення свого прибутку. Однак бізнесмен, що має на увазі інтереси суспільства і бажає цьому суспільству служити, має щохвилини бути в змозі зробити свій внесок для утримання стійкості підприємства.

Здавна нашою звичкою було мати в своєму розпоря­дженні велику суму готівки — чистий готівковий прибуток за останні роки перевищував зазвичай 50 мільйонів доларів. Кошти розміщені по всій країні в банках; ми, правда, не позичаємо, але створили кредитну зону, тому за бажання за допомогою банкового кредиту завжди можемо отримати дуже значні суми. Однак завдяки наявним заощадженням позики стають зайвими — ми бажа­ємо бути лише у всеозброєнні на випадок небезпеки. Не маю нічого проти правильного способу позик. Я тільки не хочу, щоб керівництво справою і водночас особлива ідея суспільного служіння, якій я присвятив своє життя, хтось вирвав мені з рук.

Розумна фінансова політика значною мірою полягає в регулюванні періодичних операцій. Приплив грошей має бути майже рівномірним. Для того, щоб працювати успішно, треба мати можливість працювати регулярно. Періодичний застій зумовлює великі збитки. Він зумовлює збитки від бездіяльності робітників і машин, і від обмеження збуту в майбутньому, що виникає через підвищення цін як наслідку перерваного виробництва. Це були труднощі, які нам спершу довелося вчитися долати. Ми не могли виготовляти автомобілі так, аби взимку, коли збут менший, ніж навесні чи влітку, тримати їх на складі. Як і де можна сховати півмільйона автомобілів?

І навіть якщо б це було можливо, як ми могли б їх у розпалі сезону транспортувати? І хто б міг добути гроші, щоб тримати в запасі так багато автомобілів?

Сезонна робота означає надзвичайне обтяження робочого персоналу. Хороші механіки не погоджуються на сезонну роботу. Працювати дванадцять місяців на рік за повного навантаження — це гарантує відповідний робочий персонал — наріжний камінь життєздатного підприємства і перша умова безперервного підвищення якості продукції; лише за безперервної роботи персонал ґрунтовно освоює навички виробництва.

Фабрика має виробляти, торгове відділення — продавати, а продавець — весь рік купувати автомобілі, якщо кожен хоче витягти з підприємства максимальний прибуток. Якщо роздрібний покупець хоче купувати лише «на сезон», то треба організувати освітню пропаганду, щоб переконати його в перевазі автомобіля на весь рік на противагу «сезонному виробу», і, поки триває «пропаганда», фабрика повинна виробляти, а продавець, беручи до уваги майбутні вигоди, купувати.

Ми першими зустрілися з цією проблемою в автомобільній промисловості. У дні, коли кожен автомобіль ще виготовлявся на замовлення і 50 автомобілів на рік вважалися хорошим показником, було раціонально перед ро­ботою дочекатися замовлення. Виробник, перш ніж починати виробництво, чекав покупця.

Ми дуже скоро виявили, що не можемо працювати на замовлення. Виробництво розвивалося недостатньо швид­ко, навіть якби це виявилося бажаним, для того, щоб будувати автомобілі, які замовлялися з березня по серпень. Тому провели просвітню кампанію для того, щоб оголосити, що «форд» — не розкішний виріб на літо, а предмет першої необхідності на весь рік. Пліч-о-пліч із цим ми намагалися втокмачити продавцям, що їм вигідно вже взимку забезпечитися до літа, навіть якщо вони не в змозі взимку продати стільки автомобілів, скільки влітку, щоб улітку мати можливість швидко надати їх. Те й інше було організовано систематично; в більшій частині Америки автомобілі були так само потрібні як узимку, так і влітку. З’ясувалося, що наші автомобілі їздили по снігу, льоду і на болоті та навіть на найгірших дорогах. Так було досягнуто те, що обсяги взимку постійно зростали і труднощі сезонного попиту для продавців скоротилися. Вони ви­знали доцільним запасатися заздалегідь. Тому на фабриці ми майже не помічали пір року; в останні два роки виробництво стало безперервно рівномірним, виключаючи час річних товарних підрахунків. Ми мали перерву лише в період глибокої депресії, але він був потрібен, щоб пристосуватися до змін на ринку.