Генри Форд – Моє життя та праця (страница 21)

Особистого спілкування у нас майже немає; люди виконують свою роботу і йдуть додому, врешті-решт, фабрика — не салон. Але ми намагаємося бути справедливими, й якщо у нас непопулярне рукостискання, адже ми не наймаємо спеціально джентльменів, то ми намагаємося, за можливості, запобігати ворожим стосункам. У нас є стільки відділів, що ми складаємо майже весь замкнутий світ; різного штибу людей приймають сюди, наприклад, забіяк. Войовничість — у природі людини, і здебільшого вона вважається приводом для негайного звільнення. Але ми переконалися, що цим не можна допомогти забіякам, вони лише зникають із нашого поля зору. Тому начальники майстерень стали винахідливими в вигадуванні покарань, які не завдають шкоди сім’ї винного і не займають самі по собі багато часу.

Неодмінною умовою високої працездатності та гуманної атмосфери виробництва є чисті, світлі та добре провітрювані фабричні приміщення. Наші машини стоять тісно одна біля одної — кожен зайвий квадратний фут простору означає, природно, певне підвищення витрат виробництва і разом із додатковими затратами транспорту, які виникають навіть у тому випадку, якщо машини відсунуті на 6 дюймів далі, ніж необхідно, вони лягають тягарем на споживача. При кожній операції точно ви­мі­рюється простір, потрібний робітникові; зазвичай його не можна обмежувати, бо це було б марнотратством. Але якщо він і його машина вимагають більше місця, ніж слід, то це також марнотратство. Тому наші машини розставлені тісніше, ніж на будь-який іншій фабриці в світі. Недосвідченій людині може здатися, що вони просто на­громаджуються одна на одну; однак вони розставлені за науковими методиками не лише в чергуванні різних операцій, а й відповідно до системи, яка кожному робітнику дає необхідний йому простір, але, за можливості, жо­дного квадратного дюйма — і вже, звісно, жодного квадратного фута — понад норму. Наші фабричні будівлі розплановані не у вигляді парків. Це тісне розташування у будь-якому разі вимагає максимуму запобіжних пристроїв і вентиляції.

Запобіжні пристосування на машинах — особлива річ. Жодна машина у нас, якою б великою не була її продуктивність, не вважається придатною, якщо вона не цілком безпечна. Ми не використовуємо жодної машини, яку вва­жаємо небезпечною; незважаючи на це, нещасні випадки іноді трапляються. Зумисне призначений для цього науково освічений чоловік досліджує причини кожного нещастя, і машини вивчають знову, щоб цілком виключити в майбутньому можливість таких випадків.

Коли будувалися наші старі будівлі, вентиляція не бу­ла така досконала, як тепер. У всіх нових будівлях колони стоять усередині порожні, через них випомповується зіпсоване повітря і надходить свіже. Цілий рік ми піклує­мося про підтримку можливо рівномірної температури, і вдень ніде немає потреби в штучному освітленні. Близько 700 осіб зайняті винятково чищенням фабричних примі­щень, мит­тям вікон і фарбуванням. Темні кути, які спокушають до неохайності, фарбують у біле. Без чистоти немає й моралі. Нетерпимість до неохайности у нас така ж, як і до недбалості у виробництві.

Фабрична праця не обов’язково має бути небезпечною. Якщо робітник змушений занадто напружуватися і дуже довго працювати, він переходить у стан духовного розслаблення, яке безпосередньо провокує нещасні випадки. Одна частина завдання в запобіганні нещасних випадків полягає в тому, щоб уникати такого душевного стану; інша частина — в тому, щоб запобігти недбаль­ству та захистити машини від безглуздих рук. За свідченням експертів, нещасні випадки головним чином поясню­ються такими причинами:

1) недоліки конструкції;

2) зі­псо­вані машини;

3) брак місця;

4) відсутність запобіжних пристроїв;

5) неохайність;

6) кепське освітлення;

7) погане по­вітря;

8) невідповідний одяг;

9) легковажність;

10) не­ві­гла­ство;

11) психічне розслаблення;

12) відсутність згур­това­ності в роботі.

З дефектами конструкції та машин, із браком місця, з неохайністю, з забрудненим повітрям та освітленням, із кепським станом духу та відсутністю згуртованості — з усім цим ми легко впоралися. Ніхто з наших людей не перевтомлювався на роботі. Вирішення питання про заро­бітну плату усуває дев’ять десятих психологічних запитань, а конструктивна техніка вирішує інші. Залишається ще захиститися від незручного одягу, легковажності, невігластва та безглуздих рук. Це найважче там, де застосовуються приводні паски. В усіх нових конструкціях кожна машина має свій власний електродвигун, але в старих ми не можемо обійтися без ременів. Усі паски встановлені, однак, під укриття, автоматичні транспортні шляхи всюди перекриті дошками, тому жодному робітнику не треба минати їх у небезпечному місці. Скрізь, де загрожує небезпека від літаючих металевих частинок, робітників змушують одягати запобіжні окуляри, ризик зменшується, крім цього, ще й тим, що машини оточені сітками. Гарячі печі відокремлені ґратами від решти приміщення. Ніде в машинах немає відкритих частин, за які міг би зачепитися одяг. Усі проходи залишаються вільними. Вимикачі у пресах забезпечені великими червоними загороджувальними пристосуваннями, які потрібно зняти, перш ніж обертається вимикач, тому неможливо запустити машину в хід через неуважність. Робітники ні за що не хочуть зняти недоречний костюм, наприклад, краватки, широкі рукави, які можуть заплутатися. Контролери мають наглядати за цим і здебільшого ловлять порушників. Нові машини випробовуються з усіх точок зору, перш ніж надходять у виробництво. Внаслідок цього важких нещасних випадків у нас майже ніколи не трапляється. Промисловість не вимагає людських жертв.

Глава VIII. Заробітна плата

Серед ділових людей постійно можна почути вислів: «Я також виплачую стандартну зарплату». Однак той самий підприємець навряд чи став би заявляти про себе: «Мої товари не кращі і не дешевші, ніж у інших». Жоден виробник при здоровому глузді не став би стверджувати, що найдешевша сировина дає і кращі товари. Звідки ж ці чутки про «здешевлення» робочої сили, про вигоду, яку дає зниження платні, — хіба це не означає зниження купівельної спроможності та звуження внутрішнього ринку? Яка користь із промисловості, якщо вона організована настільки невміло, що не може створити для всіх, хто бе­ре участь у ній, гідного людини існування? Немає питання важливішого за питання про зарплати — значна частина громадян живе на ці гроші. Рівень їхнього життя й їхні винагороди визначають добробут країни.

В усіх фордівських виробництвах ми запровадили мі­німальну винагороду шість доларів на день. Раніше було п’ять доларів, і спочатку ми платили те, що від нас вимагали. Але було б неадекватною мораллю і дуже кепською ділової системою, якби ми забажали повернутися до старого принципу «стандартної зарплати».

Немає звички називати службовця компаньйоном, а все ж він не хто інший, як компаньйон. Кожна ділова людина, якщо їй одній не впоратися з організацією своєї спра­ви, бере собі товариша, з яким управляє справа­ми. Чому ж виробник, який також не може впоратися з виробницт­вом за допомогою своїх двох рук, відмовляє тим, кого він запрошує до виробництва, в титулі компаньйона? Кож­на справа, яка вимагає залучення більше однієї людини, є певним чином товариством. З того моменту, коли підприємець залучає людей для допомоги своїй справі, навіть якби це був хлопчик-посильний, він вибирає собі компаньйона. Він сам може бути, правда, єдиним власником зна­рядь праці й єдиним власником біз­несу; але лише в тому випадку, якщо він залишається єди­ним керівником і вироб­ником, може претендувати на повну незалежність. Ні­хто не може бути незалежним, як­що залежить від допомоги іншого. Це ставлення завжди взаємне — директор є компаньйоном свого робітника, а робітник товаришем свого директора; тому безглуздо стверджувати, хто з них потрібніший.

Честолюбство кожного працедавця мало б полягати в тому, щоби платити вищу зарплату, ніж усі його конкуренти, а прагнення робітників — у тому, щоб практично полег­шити здійснення цих амбіцій. Звісно, в кожному виробництві можна знайти робітників, які, мабуть, вважають, що будь-яка зайва продукція вигідна лише підприємцю. Шкода, що така ідея взагалі може існувати. А вона справді існує і навіть, можливо, не позбавлена підстав. Якщо підприємець змушує своїх людей працювати щосили, а вони за якийсь час переконуються, що не отримують за це оплати, то цілком природно, що вони знову починають працювати неохоче. Якщо ж вони зауважують результати своєї праці в своїй розрахунковій книжці, бачать там доказ того, що підвищена продуктивність означає і підвищену платню, вони навчаються тямити, що і вони входять до складу підприємства, що успіх справи залежить від них, а їхній добробут — від стану бізнесу.

Скільки має платити працедавець? Скільки мають отримувати робітники? Все це — другорядні питання. Голов­не питання ось у чому: скільки може платити підприєм­ство? Одне ясно: жодне підприємство не може витрачати більше, ніж отримує. Якщо колодязь помпувати швидше, ніж до нього притікає вода, то він хутко висохне, а, якщо криниця вичерпається, то ті, хто черпав із неї, страждатимуть від спраги. Якщо ж вони гадають, що можуть вичерпати один колодязь, аби потім пити із сусіднього, то це лише питання часу, коли всі криниці вичерпаються. Вимога справедливої заробітної плати нині стала загальною, але не можна забувати, що й заробітна плата також має свої межі. На підприємстві, яке дає лише 100 тисяч доларів надходжень, не можна витрачати 150 тисяч доларів. Справа сама визначає межі оплати. А от сама справа хіба має межі? Вона сама ставить собі кордони, керуючись помилковим принципом.