Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 41)

Я пригнувся та перекинувся через плече за паркан. Мій переслідувач, ревучи, прорвався крізь нього просто за мною. Попереду стояли намети, а позаду чувся тупіт грубих чобіт. Я перестрибнув канат одного з наметів, прогнувся під іншим. За мною почувся крик і щось гепнулося. Добре: він перечепився через якийсь канат. Я відірвався на кілька кроків. Бігти, якомога швидше. Серед наметів у наступному ряду та знову на вулицю. Попереду — будівля, з якої долинають гучна музика та дзенькіт битого скла. Я опинився на задвірках офіцерського клубу.

Час залягти на дно. У ворота, на подвір’я, зачинити ворота за собою, жодних ознак погоні.

— Скінчилася твоя перерва, годі каґальничати, тягни сюди ті ящики.

Біля дверей чорного ходу кухні стояв під ліхтарем гладкий кухар, кліпаючи та вдивляючись у морок подвір’я. Заворушилися чиїсь постаті: поневолені кухонним нарядом солдати якомога повільніше поплелися до стосів ящиків із пивом. Через паркий жар на кухні вони були без кітелів, у самих лише майках. Я теж зняв кітель, скрутив його та заштовхав під ящики, узяв один ящик із пивом і потупцяв досередини слідом за іншими.

Кухонні наряди. Найпринизливіше рабство в армії, а ця інституція пишається принизливим рабством у своїх лавах. Кухонні наряди були такі принизливі, що військове законодавство забороняло призначати кухонні наряди як міру покарання. Тож їх, ясна річ, завжди призначали як міру покарання. Вставати до світанку, трудитися до пізньої ночі. Мити каструлі, вичищати огидні жировловлювачі в підземній каналізації, гарувати на найчорнішій роботі, вигаданій багатьма поколіннями збочених умів. Додуматися піти на цю службу з власної волі було абсолютно, цілковито неможливим. Тут мене нізащо не шукатимуть!

Я проніс ящик повз кухаря, що виконував на кухонному наряді роль наглядача. На голові в нього красувався брудний кухарський ковпак, на м’ясистих передпліччях — витатуйовані сержантські смуги, а замість зброї він розмахував довгим черпаком. Коли я проминув його, кухар насупився, а тоді тицьнув черпаком у мій бік.

— Ти. Звідкіля ти взявся?

— Це якась помилка, — заскиглив я. — Мене не має тут бути. Я не зробив нічо такого, про шо казав перший сержант. Дайте мені вернутись...

— Була б моя воля, ти б ніколи не вернувся! — заволав він. — Ти помреш на цій кухні, і тебе поховають під долівкою. Ти стаєш до посуду! Ворушись!

Під ударами черпака я заворушився. Метнувся до велетенської металевої мийки та підхопив брудний металевий казан, який там чекав. Мити казан — справа проста. Можливо, дещо важча, коли казан завбільшки з тебе. А потім іще один, іще один — і ще один. Пара, гаряча вода, мило, праця без кінця.

Я працював і пітнів, доки не відчув, що минуло досить часу, щоб ажіотаж і мої пошуки остаточно минули. Коли я випрямився, моя вигнута спина гучно затріщала. Я витер змокле чоло вологим передпліччям. Руки в мене були відбілені, а пальці на них — зморщені та бліді, як давно потонулі слимаки. Поглянувши на них, я відчув, як у мені зростає гнів: ця робота негідна сталевого щура! Невдовзі я почну іржавіти...

А тоді мене вперіщив по плечі черпак, і наглядач-холе-рик заревів свої безграмотні накази:

— Працюй дальше, бо буде тобі лихо!

Щось зламалось, і мене накрила чорнота. Таке може статися з найкращими. Наліт цивілізації стирається, і звір у засідці готується вирватися на волю.

Мій звір, напевно, вирвався дуже задовільно (от спасибі), бо далі я усвідомив, що мене тягнуть за плечі чиїсь руки. Я вражено поглянув на гидотне, брезкле тіло поряд із собою, на пару велетенських сідниць, що стирчали вгору. Я тримав наглядача за шию, зануривши його голову в мильну воду, де він, очевидно, потопав. Шокований, я дістав його й опустив на підлогу. З носа й рота наглядача щедро ринула вода, і він мокро забулькав.

— Він житиме, — сказав я солдатам із кухонного наряду, що стояли з виряченими очима довкола нас. — Хтось із кухарів бачив, що сталося?

— Ні — вони всі п’яні та в іншому приміщенні.

— Чудово.

Я зірвав розклад кухонних нарядів зі стіни й роздер його на клапті.

— Ви всі вільні. Повертайтеся до своїх наметів і тримайте роти на замку. Наглядач, на жаль, житиме. Йдіть.

Вони охоче пішли. Я теж пішов — до кілків, на які кухарі поскидали окремі предмети своєї форми, працюючи в кухонній спеці. Там був білий колись кітель із сержантськими смугами. Саме те, що мені треба. Я надягнув його та ступив на кухню, умить опинившись у своїй стихії та не маючи потреби крастись, а тоді попрямував до їдальні та бару.

Це було чудово. Грала музика, ревли офіцери, билися пляшки, лунали пісні. Одні постаті у формі розвалилися на столиках, тим часом як інші поз’їжджали з-за них на підлогу. Вцілілі були близькі до того, щоб долучитися до полеглих. Я проштовхався крізь це алкогольне пекло й неабияк помилувався непритомними п’яницями. Мені досі було боляче після енергійної відсічі капітана. Я заново відкрив для себе тезу, радше за все, давню як сама злочинність. Обкрадати п’яних легше, ніж грабувати тверезих.

Мені впав в око майор космічної служби, що лежав долілиць на підлозі та хропів. Я став біля нього навколішки та витягнув руку поряд із його рукою. Довжина в них виявилася однакова, тож його форма мала гарно на мене сісти.

— Шо за?.. — пробелькотів якийсь голос згори, і я зрозумів, що моє зняття мірок не залишилося непоміченим.

— Майорові ще треба заступати на вахту. Мені наказали його забрати. Ну ж бо, майоре, туп-туп, спатоньки.

Я ледве підняв зм’якле тіло, не отримавши ніякої допомоги від його друзів. Кінець кінцем підхопив його під пахви й виволік із кімнати. Його зникнення ніхто не помітив. За двері, уздовж коридору, на склад, до стелі забитий пляшками міцних напоїв. Тут він почуватиметься як удома. Замкнувши двері, я неквапливо роздягнув майора та вбрався в його форму. Навіть кашкет сів на мене добре. Я став новою людиною, себто офіцером.

Я покинув його сплячим і схованим від людських очей за випивкою. Міцніше зав’язав шийну хустку. І вирушив рятувати світ. Не вперше і, як мені щось підказувало, не востаннє.

РОЗДІЛ 24

Я озирнувся на пляшки, сягнув по одну рукою, а тоді ляснув себе по зап’ястку.

— Ні, Джиммі, не для тебе. Доведеться задовольнитися тим пивом, яке ти випив за сьогодні. Те, що ти маєш зробити, краще робити на тверезу голову.

Що я мав зробити? Просто потрапити на борт одного з космічних кораблів, знайти рубку, а тоді визначити координати цієї планети. Легко в теорії, та важкувато на практиці.

Нескладно було впоратися принаймні з першою частиною: відшукати космічні кораблі. Цього вечора я вже бачив, як залиті світлом силуети трьох із них здіймаються над наметами. Зважаючи на те, що в таборі й досі вирувала вечірка, ним тепер можна було пройти спокійно. Поки довкола ще вешталося вдосталь п’яниць. Я змахнув трохи пилу з лацкана, розправив ордени на грудях. Неабияка колекція. Я перевернув найбільш кричущий із них і викрутив шию, щоб прочитати на ньому напис. «ПРЕМІЯ “СЛАВНИЙ ПІДРОЗДІЛ”: 6 ТИЖНІВ БЕЗ ЗПСШ В РОТІ». Чудово. Я вирішив, що решту з них було присуджено за не менш відважні військові подвиги. Час іти.

Виглядало на те, що в алкогольному бедламі на сьогодні все завершувалося. Над барною стійкою замикали гриль. Санітари вантажили непритомні тіла на ноші, тим часом як ходячі поранені шкандибали до виходу. Двійко сивочолих полковників спирались один на одного, підіймали й опускали ноги, та не рушали з місця. Я зробив із їхньої парочки трійцю, дозволивши їм спертися на себе.

— Я йду туди само, куди й ви, панове. Чи не можна вас супроводити?

— Ти, канєшно, добрий друзяка... друзяко, — видихнув у мій бік один із них. У мене в крові негайно підвищився вміст алкоголю, і я гикнув.

Так ми й вийшли, а тоді пропетляли між карет швидкої, які саме навантажували офіцерами-алкоголіками, та поплелися в ніч. У бік космічних кораблів. Де КНО, я навіть не здогадувався — втім, мене це не цікавило. Те саме стосувалося моїх просякнутих випивкою супутників. Усю свою увагу й останні крихти свідомості вони зосередили на тому, щоб просто переставляти ноги.

Поперед нас завернув за ріг взвод військової поліції, який угледів зблиски світла на срібних курях, що красувалися на плечах моїх супутників. Тоді поліцейські найспритніше на моїй пам’яті виконали команду «кругом — руш».

Поки ми шкандибали вздовж заставленої наметами вулиці до яскраво освітленої будівлі в кінці неї, мої п’яниці ставали дедалі важчими й рухалися дедалі повільніше. Будівля була велика й постійна — без сумніву, належала до поцуплених у корінного населення стоянок. Навіть цієї пізньої (точніше, ранньої) години біля її входу стояли двоє озброєних охоронців. Усе каміння вздовж стежки було пофарбоване в білий колір, а надміру ошатна табличка над дверима сповіщала: «ШТАБ БАЗИ — ГЕН. ЗЕННОР, КОМАНДУВАЧ».

Це місце однозначно було не для мене. Я завів своїх підопічних на траву, до таблички «НЕ ЛІЗЬ — ЗАСТРЕЛЯТЬ», і відпустив їх. Вони миттю попадали й захропіли.

— Агов, охоронці, — гукнув я. — Один із вас стане офіцером дня. Ці полковники занедужали. Думаю, харчове отруєння.

Я якомога суворіше зиркнув на них, а на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз.

— Так, сер! — вигукнув сержант. — Офіцер дня зараз буде!