Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 36)

Я скреготнув зубами.

— Звідки мені знати щось таке? Чи ще комусь на цій планеті?

— Якщо ви не маєте такої інформації, поверніть вимикач живлення на повну та натисніть кнопку «активувати». Продовжуйте.

Я зробив це й відступив. Птах завібрував, розкрив дзьоб і каркнув. Із його роззявленого рота вистромилася жовта антена, що поволі посунула вгору. Коли вона витягнулася повністю, на два з лишком метри, у птаха засяяли очі. Антена трохи погуділа, і сяйливі очі погасли. Антена опустилася назад так само повільно, як висунулася, і птах знову затих.

— Дуже цікаво, — промовив доктор Люм. — Ви можете це пояснити?

— Ні. Але хотів би, щоб це зробив цей дурнуватий птах.

— Дозвольте пояснити, — прохрипів птах. — Оскільки ви не ввели галактичних координат планети, надіслати надсвітлове повідомлення не вдалося. Для надсвітлового зв’язку точність обов’язкова. Тому було передано попередньо записане радіоповідомлення. Всі бази та кораблі Ліги одержали сповіщення. Коли його буде прийнято, про це отримає сповіщення його джерело та дізнається цей птах-шпигун.

— Якщо ти ще працюватимеш! — вигукнув я й підняв ногу, щоб наступити на птаха, та лікар мене втримав. Птах продовжував говорити.

— Зараз я вимикаюся, щоб заощадити енергію. Залишайтеся поряд із цим комунікатором, який активується, коли ми опинимося в межах дальності сигналізації.

— Залишайтеся поряд! — скрикнув я. — Мені, мабуть, доведеться лягати з ним у могилу.

Побачивши, як на мене дивляться мої супутники, я стримав свій гнів.

— Вибачте. Мене тут занесло. Не без причини.

— Це пов’язано з відстанню, так? — запитав Штірнер.

— Точняк. — Я забув, що Штірнер — інженер. — Надсвітлова передача, швидкість якої вища за швидкість світла, є майже миттєвою, навіть на міжзоряних відстанях. Але радіохвилі рухаються зі швидкістю світла — а як далеко звідси до найближчої зорі?

— Три цілих дві десятих світлового року.

— Чудово. Отже, навіть якщо біля того сонця є планета чи база Ліги, а ймовірність цього — один шанс на мільйон, до прибуття підмоги однаково потрібно понад три роки. А може, й десять, двадцять чи п’ятсот. На той час ви, я та вторгнення вже станемо історією.

— Ви зробили все, що могли, — сказав лікар. — Не треба картатися.

— Та ні, варто, доку. Якщо йдеться про програш, мені немає рівних у самобичуванні. Тому що я не люблю програвати.

— Ви чудово себе контролюєте, я вам заздрю.

— Не треба. Це поза. Ви зняли з дерева пляшку з водою, коли поверталися сюди?

— Звісно. Я принесу вам води.

Я притулився до дерева, випив трохи води, штурхнув носаком чобота безмовного птаха. І важко замислився. А тоді зітхнув.

— Рішення все ж є. Але непросте. Мені треба пробратися на один із їхніх космічних кораблів. Там проникнути в рубку й надіслати звідти повідомлення.

— Звучить небезпечно, — промовив Штірнер.

Я нещиро розсміявся.

— Не просто небезпечно, а самогубно...

Почувши крик удалині, я заткнувся.

— Вас шукають, — зауважив Штірнер і допоміг мені стати на ноги. — Ходімо, швидко.

Лікар допоміг мені підвестись — і правильно зробив, оскільки я, без сумніву, нетвердо тримався на ногах. Також підбадьорювало те, що йти нам було недалеко — якраз до узлісся. Виглядаючи зі своєї схованки в кущах, ми побачили хвилясту сільську місцевість. Нею тягнувся ряд опор лінії електропередач із підвішеними до ізоляторів важкими дротами. Він закінчувався тут. Дроти опускалися на землю в монолітній бетонній будівлі. Штірнер показав на неї.

— Тут входять у землю повітряні кабелі.

— І ми теж увійдемо, — сказав я й показав на шеренгу вояків, які наближалися звіддалік, — якщо ви хутко чогось не зробите.

— Зберігайте спокій, — незворушно порадив він. — За цією вузловою станцією ми зникнемо з їхніх очей. Уперед.

Він мав рацію. Ми дременули зі своєї схованки та прилипли до бетонної стіни. Біля пофарбованих у червоний колір металевих дверей, укритих черепами, перехрещеними кістками та пересторогами про миттєву смерть. Жодна з них не зупинила Штірнера, який підняв пластинку, відкрив клавішну панель, а тоді, швидко ввівши якесь число, відчинив двері. Ми мерщій заскочили досередини, тим часом як він захряснув і замкнув за нами важкі двері.

— А що, як вони спробують удертися за нами? — запитав я, обводячи поглядом добре освітлене приміщення. В ньому не було на що подивитися, крім важкого кабеля, що входив зі стелі та зникав у підлозі.

— Це неможливо. Вони не знають кодового числа. Якщо ж уведуть не те число, двері загерметизуються, а на центральну електростанцію надійде сигнал тривоги.

— Вони б могли їх виламати.

— Це не просто. Це ж товстий шар сталі в бетоні. Та й навіщо їм це робити?

Мені не спало на думку жодної причини, а ще я каґально почувався після переходу. Тому сів, а тоді ліг і на мить заплющив очі.

А потім прокинувся із присмаком свинобразячого дихання в роті.

— Бе... — булькнув я.

— Я дуже радий, що ви поспали, — промовив лікар, протер мені руку та штрикнув її шприцом. — Відпочинок — найкращі ліки. Ця ін’єкція усуне залишкові симптоми втоми та будь-які больові відчуття.

— Як довго я пробув у відрубі?

— Весь день, — утрутився Штірнер. — Уже стемніло. Я виходив надвір, вояків уже немає. Та й усе одно ми збиралися невдовзі вас розбудити. Води?

Я вихлебтав більшу частину води й зітхнув. Мені стало набагато краще. Я навіть не захитався, коли підвівся.

— Час іти.

Лікар насупився.

— Можливо, краще зачекати, доки подіє ін’єкція.

— Дякую, я позбудуся своїх проблем, як піду. Ми затримались, і я починаю хвилюватися.

Поки ми йшли, мене перестало хитати. Ліси мовчали, мої переслідувачі давно забралися, і весь світ був у нашому розпорядженні. Штірнер рухався попереду своїм звичним бадьорим кроком. Лікар наглядав за мною й невдовзі оголосив зупинку, щоб мати змогу під’єднати до моєї руки свою аналітичну машину. Результат його задовольнив, і наш перехід продовжився. Я повністю зосередився на переставлянні ніг, доки ми знову не опинилися на околиці міста. Один погляд на будівлі — і до мене повернулися всі недобрі передчуття.

До того ж я мав рацію. Ми ще затемна дісталися перших будинків, безшумно пересуваючись між хатинами й садками передмість, аби уникнути головних вулиць під охороною. Двері чорного ходу до нашого прихистку стояли незамкнені; ми прослизнули досередини й замкнули їх за собою.

— Птах у тебе! — радісно вигукнув Мортон на нашу появу. Я кивнув і кинув птаха на диван, упав поряд із ним сам і роззирнувся довкола. Крім Мортона, більше нікого не було.

— Це добра новина, — сказав я. — Погана ж ось яка: підмога може прибути не одразу. Прохання про допомогу було надіслано по радіо, а так це може розтягнутися страшенно надовго.

— Це й справді дуже сумно, — промовив Мортон, і його обличчя миттю набуло зневіреного виразу. — Поки вас не було, вони почали брати заручників. Зеннор по телебаченню сказав, що буде відстрілювати їх одного за одним, доки всі не стануть до роботи. Він погрожує, що першу людину стратить на світанку, а після того страчуватиме когось раз на десять хвилин, доки не доб’ється співпраці.

Мортон сховав обличчя в руках і заговорив із дрожем у приглушеному голосі.

— Солдати прийшли на цю вулицю з наміром обшукати будинок. Тож усі, хто тут перебував, Шарла й усі інші, вийшли до них. Здалися, щоб мене не знайшли. Тепер вони полонені, заручники — і їх розстріляють!

РОЗДІЛ 21

— Не може бути, — промовив лікар спантеличено, але спокійно. — Люди так просто не чинять.

— Та ні, чинять! — вигукнув я, скочив на ноги й заходив кімнатою. — А може, люди й не чинять — зате чинять такі тварюки, як Зеннор. І прошу пробачення у тварин. Але до цього точно не дійде, чи не так, Штірнере? Тепер вашим людям доведеться повернутися до роботи?

— Ні, не доведеться. Якби ви розуміли індивідуальний мутуалізм, то осягнули б, чому. Кожен індивід — це окрема та дискретна сутність, яка відповідальна за власне існування. Те, що Зеннор робить з іншим індивідом, ніяк не пов’язане із жодним іншим дискретним індивідом.

— Зеннор так думає.

— Тоді Зеннор думає неправильно.

Я поборов спокусу видерти в себе жмут волосся, бо геть нічого не втямив.

— Що ж, погляньмо на це інакше. Якщо ви нічого не вдієте для того, щоб зупинити Зеннора, то ви будете відповідальним за смерті заручників.

— Ні. Якщо я зроблю щось на догоду Зеннорові через його погрози, то визнаю його владу над моїми діями, хоч і не бажаю перебувати під цією владою. Держава народжується знову. ІМ мертвий. Тож ми обрали пасивний опір. Нам не будуть ні наказувати, ні погрожувати...

— Але вас можуть убити.