Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 91)

— Докторе Бенно, — озвався я, — де ви були? Преса повсюди шукає вас.

— Байдуже, де я був, — промовив, важко дихаючи, він. — Шпет, доведіть справу до суду. Я прошу вас!

— Яку справу, докторе Бенно?

— Ту, яку ви проти мене порушили; — хрипко сказав він.

Я похитав головою і заявив:

— Ніхто не порушував проти вас ніякої справи, докторе Бенно.

— Брешете! — закричав він. — Ви брешете! Ви нацькували на мене Лінгарда, Фантера, Шенбехлера, Фойхтлінга. Ще й підбурили проти мене пресу. Ви знаєте, що я мав причину вбити Вінтера.

— Це зробив Колер, — відповів я.

— Ви ж у це й самі не вірите! — Він тремтів усім тілом.

— У цьому ніхто не має сумніву, — спробував я вгамувати його.

Бенно втупився в мене, витер брудною хустиною чоло.

— Ви влаштуєте мені процес, — тихо промовив він. — Мені кінець. Я знаю, мені кінець.

— Ну що ви, докторе Бенно!

Похитуючись, він рушив до дверей, повільно відчинив їх і, не озираючись, пішов.

Алібі. Мене знов перебили. У двері постукала доля. Цього разу в образі Лаккі. Він привів з собою якогось типа, що назвав себе Маркізом. Узявшись описувати ці фатальні події, в які я сам і вплутався, і в такий спосіб виступивши з них, я маю ще мужність визнати: у злочинному світі я й сам став злочинцем. Я певен, пане прокурор, ви згодитеся з констатацією цього факту. Хочу висловити, правда, одне застереження: до цього злочинного світу я зараховую і вас самого вкупі з суспільством, яке ви представляєте із службового обов’язку, а не тільки Лаккі, Маркіза й себе. Щодо отого людиноподібного типа, то його занесло сюди з Невшателя. Разом з відкритим «ягуаром». На фізії — усмішка, так ніби він прибув із самого Кокса, манери — немовби продає дороге мило. Було це в неділю, близько десятої вечора (пишу я в кінці липня 1958 року — кволі потуги дати лад своїм паперам). Надворі саме пройшла гроза, страшенно блискало й гуркало, дощ іще шумів, однак полегкості він не приніс, повітря стояло важке й задушливе. Ліді мною гриміли псалми «Здайся, світе, в руки божі, радо западися» та «Хай дух святий вогонь і грім на грішні голови пошле». Лаккі якось збентежено посмикував вусики й здавався мені трохи знервованим; його апостольські очі теж заклопотано поблискували, чого доти я за ним ніколи не помічав. Мабуть, Лаккі міркував. На обох — плащі, які були, однак, майже сухі.

— Нам потрібне алібі, — несміливо почав Лаккі. — Маркізові й мені. На останні дві години.

Маркіз єлейно всміхнувся.

— А дві години тому? — спитав я.

— На той час алібі в нас залізне, — запевнив Лаккі й очікувально звів на мене очі. — Ми були з Гізеллою і Мадлен у «Монако».

Маркіз на підтвердження кивнув головою.

Я запитав, чи бачив хто, як вони йшли до мене. Лаккі, як завжди, був оптиміст.

— Нас ніхто не впізнав, — запевнив він. — Щодо цього парасольки — штуки вигідні.

Я замислився.

— А де ж вони, ваші парасольки? — спитав потім, підвівся з-за столу й замкнув свої записи.

— Внизу. Ми поставили їх за двері до підвалу.

— Вони ваші?

— Ми їх знайшли.

— Де?

— Теж у «Монако».

— Виходить, дві години тому ви їх поцупили?

— Лив дощ...

Лаккі з тривогою відчув, що від його відповідей я не в захваті. Він з надією дістав з-під плаща пляшку коньяку «Наполеон». Маркіз теж поставив на стіл, ніби фокусник, таку саму пляшку.

— Непогано, — кивнув я головою. — По-людському. Після цього обидва поклали на стіл по тисячофранковій банкноті.

— Ми ділові марнотрати, — заявив Лаккі.

Я похитав головою.

— Лаккі, любий мій, — скрушно зітхнув я, — я принципово не хочу сісти за фальшиве свідчення.

— Зрозумів, — сказав Лаккі.

Обидва виклали ще по тисячі франків.

Але я не давав себе вмовити.

— З парасольками вийшло надто по-дурному, — заявив я.

— Поліція розшукуватиме нас не через парасольки, — заперечив Лаккі, проте душа його була вочевидь не на місці.

— Але через парасольки може натрапити на ваш слід, — підказав я.

— Ясно, — мовив Лаккі.

Обидва виклали ще по тисячній.

— Ви часом не поставали мільйонерами? — здивувався я.

— У кожного свої прибутки, — відповів Лаккі. — А як одержимо решту, тоді вшиємося. За кордон.

— Решту чого?

— Решту гонорару, — пояснив Маркіз.

— Якого гонорару? — недовірливо спитав я.

— За доручення, яке ми виконали, — уточнив Лаккі. Коли ми вже будемо в Ніцці, я передам тобі Гізеллу й Мадлен.

— А я залишу вам своїх дівчаток, — запевнив Маркіз. — У Невшателі це діло вигідне.

Я уважно роздивився банкноти, згорнув їх і сховав до задньої кишені штанів. Лаккі ще хотів був розповісти про якісь подробиці, але я урвав його:

— Затямте собі: навіщо вам алібі — це не моє діло.

— Пардон, — вибачився Лаккі.

— А тепер сигарети на стіл! — наказав я.

У Лаккі сигаретами були напхані всі кишені — «Кемел», «Данхілл», «Блек енд уайт», «Супер Кінг», «Піккаділлі». На столі виросла ціла гора коробок.

— Одна подруга має кіоск, — пояснив Лаккі.

— А що курить пан Маркіз?

— Я курю рідко, — знічено прошепелявив той.

— І не носиш із собою сигарет?

Маркіз похитав головою.

Я знову сів за стіл. Треба було діяти.

— А зараз з півгодинки покуримо, — розпорядився я. — Як можна швидше і як можна більше. Я — «Кемел», Лаккі — довгі «Супер Кінг», а Маркіз, з божою поміччю, — «Данхілл». Сигарети скурювати не до кінця — щоб іще можна було прочитати марку, потім роздушувати й скидати в одну попільничку. А насамкінець кожен візьме з собою почату коробку.

Ми смалили не на життя, а на смерть. Згодом додумалися прикурювати відразу по чотири сигарети, а далі вони горіли вже самі. Надворі знов почалася гроза, а внизу під нами надривно лунали псалми: «Души нас, господи, души, наш дім, добро — усе круши. Самі ж тебе ми вбили, святий наш дух зганьбили».

— Правду кажучи, я взагалі не курю, — простогнав Маркіз. Йому було так погано, що він уже майже став схожим на людину.