Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 81)
Видіння. Зненацька сталося щось дивне — чи, скоріше, таємниче. Я вмить зрозумів кантонального радника. Цілком несподівано. Просто сяйнула догадка. Я збагнув раптом мотиви його вчинку. Мені навіяли їх коштовні меблі, книжки, більярдний стіл. Я вгледів їх у поєднанні найсуворішої логіки і гри, що наклали свою печать на цю кімнату. Я опинивсь у його святому святих, і з очей мені спала полуда. Колер не вбивця — він просто гравець. Ні, не азартний. Колера приваблювала не ставка — його приваблювала сама гра, вигляд куль, що котяться по зеленому сукні, підрахунок очок, варіанта партії. Щастя для нього нічого не важило (тож він і мав себе за
Загалом людей спонукають до вбивства вагомі мотиви. Скажімо, голод, кохання. Моральні мотиви трапляються нечасто, а коли й трапляються, то завжди деформовані політикою. Релігійні мотиви тепер виявляються зовсім рідко і призводять до божевільні. А от діями кантонального радника керували наукові прагнення. Це тільки здається безглуздям. Адже він був мислитель. Його мотиви були не конкретні, а абстрактні. Тут його треба зрозуміти. Більярд Колер любив не просто як гру, а за те, що ця гра правила йому за модель дійсності. За один із можливих її спрощених варіантів («Модель дійсності». Я скористався тут одним із улюблених висловів Мокка, скульптора, який віддає більше сил фізиці, ніж скульптурі; останнім часом я частенько буваю в майстерні цього безнадійного фантазера — а де ж іще у нас вип’єш після півночі! Мокк, правда, глухий, і розмовляти з ним важкувато, зате він відкрив мені очі на багато речей). З тієї самої причини Колер захоплювався природничими науками й математикою — вони також являли собою для нього «моделі дійсності». Проте цих моделей йому було вже мало, він мусив перейти до вбивства — щоб створити нову «модель». Він провів експеримент зі злочином, і те вбивство стало одним із засобів досягнення злочину. Ось звідки доручення старому Кнульпе вивчити наслідки вбивства. Звідти ж і дивовижне доручення спробувати знайти іншого, «можливого» вбивцю. Аж тепер, сидячи в кабінеті Колера, віч-на-віч із речами, якими він користувався, я нарешті збагнув нашу з ним розмову у в’язниці. «Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку». «Для того, щоб проникнути в можливе, треба переосмислити реальне». Почесний доктор грав із відкритими картами, але я не зрозумів його гри. Аж тоді, коли вона набрала серйозного характеру, став очевидний мотив: Колер убив, щоб дістати змогу спостерігати, він скоїв злочин, щоб дослідити закони, які лежать в основі людського суспільства. Однак якби він назвав був той мотив на процесі, суд сприйняв би його заяву лише як намагання викрутитись. Для правосуддя такий мотив надто абстрактний. Але так уже влаштоване наукове мислення. Абстрактність — це його щит. Проте воно може раптом вирватися зі свого сховку й стати небезпечним. І тоді ми виявимося перед ним беззахисні. Що саме так і сталося з експериментом Колера, сумніву нема: наукова думка пустилася на вбивство. Це ані виправдує кантонального радника, ані кидає тінь на науку. Чим інтелектуальніший мотив насильства, тим він жорстокіший, чим глибше усвідомлений, тим менше заслуговує на прощення. Він стає варварством. Наругою. Щодо цього я тоді не помилявся, моє видіння справдилось. Воно не дало мені захопитися Колером і бодай на мить припустити, що він не винен. Воно допомогло мені зненавидіти його. Певність того, що Колер убивця, відтоді вже ні на хвилину не полишала мене. Шкода тільки одного: тоді я ще не збагнув, яку ж небезпечну партію тепер грав далі кантональний радник з моєю допомогою. Я гадав, моє доручення — це лиш невинна технічна справа, яка нікому не зробить зла. Я думав, гра триватиме в порожній залі, тільки по-блюзнірськи. Його партія почалася з убивства. Чому я тоді не здогадався, що вона неминуче призведе до ще одного вбивства. — до. вбивства, яке вчинить уже не почесний доктор, а ми, представники правосуддя, з якими грав старий?
По-друге, щодо емоцій. Важлива зустріч, потребує не лише чітко окреслених рамок, вона вимагає також, щоб про неї у відповідній формі й розповіли. Того ж я вирішив спочатку добряче залити очі й погуляти з жінками. Вижлуктив спершу кілька літрів сидру — я розумію, для такої нагоди це не напій (усе впирається в гроші), але я пив його тільки для того, щоб увійти в раж. Та коли поруч була дівчина, я переходив на коньяк. Не бійтеся, шлунок у мене залізний. До речі, щодо дівчини. То була не Гізелла (в якої шикарна фігурка), а Моніка (чи, може, Марія або Маріанна, в усякім, разі її ім’я починалося на «М»; Ми ловили, такий кайф! Потім виявилося, що вона, знає силу пісеньок з німецьких кінофільмів, пізніше я заснув, а ще пізніше дівчина зникла разом з усіма моїми грішми. Тим часом я взявся, до грушевої горілки і зрештою знайшов» пропажу в, безалкогольному кафе неподалік від Бельвю. Я застав її з Гізеллою та Гізеллиним покровителем» (уже згаданим Лаккі), що виявився й покровителем тієї, що на «М». Тут я до неї й присікався, і Лаккі розв’язав нашу фінансову незгоду по-людськи. Отож Марлені (а може, Моніці чи Магдалені) довелося витрусити свій гаманець. Загалом усе закінчилося досить пристойно. Навіть благородно. Кельнерка подивилася крізь пальці на те, що я приніс із собою пляшку «Вільяміну», і ми всі четверо випили. Потім раптом з’явилась Елен — наче з неба впала, наче мара з іншого світу. З гіршого світу. Відтоді, як я бачив її зі Штюссі-Лойпіном (коли ж то було? Два місяці тому? Три? Півроку?), я про неї і не згадував, хіба що один тільки раз, якось уночі, майже перед ранком, коли на мені сиділа, немов будда-покиванчик, гола Гізелла, але після того більше не згадував; їй-богу, не згадував, лише так, мимохідь, як ішов мокрою від дощу вулицею через Бельвю, та це дрібниця — просто негода, гнітючий настрій, і ось вона поруч: видно, розшукала мене тут навмисне. Я аж пирснув зо сміху, і всі за столиком теж засміялися. Елен і бровою не повела — стоїть собі така привітна, впевнена, осяйна. Одне слово, трималася вона блискуче, нічого не скажеш. Ви знаєте, саме це завжди й збивало мене з пантелику — що вона вміла, опанувати себе, була спокійна, привітна, впевнена, осяйна; я б її за це порішив, убив, задушив, зґвалтував, послав на панель. Ось що я вробив би з дорогою душею.
— Мені треба з вами поговорити, пане Шпет, — сказала Елен і очікувально подивилась на мене.
— Що за дівчина? — опитала Гізелла.
— Це славна дівчина, — відповів я. — З доброго дому. Доця одного вбивці.
— Аз ким вона спить? — захотіла знати Маріанна (а може, Магдалена чи Мадлена).
— З одним суперадвокатом, — пояснив я. — З найвидатнішим серед усіх видатних юристів. З одним високоосвіченим кандидатом на шибеницю, з великим, всесвітньовідомим адвокатом Штюссі-Лойпіном. У нього як ніч — так і юридичний акт.
— Пане Шпет! — мовила Елен.
— Сідайте, — запросив я. — Де вам буде зручніше — може, на колінах в оцього красунчика, пана Лаккі? Під його крильцем звили гніздечко двоє оцих дівчаток — я маю честь бути їхнім адвокатом. Чи сядете в кріслі?
— У кріслі, — тихо мовила Елен.
Лаккі підсунув їй крісло — шанобливо, ґречно, одне слово, великосвітський Лаккі з чорненькими вусиками, аристократично блідим обличчям і апостольським поглядом карих очей. Ще й уклонився. Від нього на кілометр несло парфумами й сигаретами «Кемел». Елен нерішуче сіла.
— Я, власне, хотіла поговорити з вами наодинці, — сказала вона.
— Навіщо ж! — засміявся я. — У нас тут таємниць немає. З фройляйн Гізеллою я сплю вже кілька тижнів, а з ціпонькою Маріанною чи Монікою — дідько знає, як її звати, — ми були сьогодні. Як бачите, ми нічого одне від одного не приховуємо. Так що не соромтеся, починайте.
В очах Елен заблищали сльози.
— Колись ви питали мене про одну річ.
— Пам’ятаю.
— Коли ми з паном Штюссі-Лойпіном перед кафе...
— Мені цілком ясно, що ви маєте на увазі, — перебив я її. — Не треба тільки величати ту погань «паном»!
— Я тоді не зрозуміла вашого запитання до кінця, — тихо провадила Елен.
За столиком раптом запанувала мовчанка. Гізелла нишком устала з моїх колін і заходилася підфарбовуватись. А мене взяло зло. Я хильнув «Вільяміну» і раптом завважив, що чуб у мене злипся, обличчя змокріло від поту, очі горять, я не поголений і від мене неприємно тхне. Збентеження дівчат страшенно мене розлютило; здавалося, вони раптом засоромились Елен. Теж мені знайшли черницю з Армії спасіння! Зненацька мені захотілося перебити все на друзки, світ наче полетів шкереберть. Та цій Колер не завадило б — навіть треба було б! — стати перед такими дівчатами навколішки! Я знай пив «Вільямін» і мовчав, тільки тупо дивився на покірне обличчя з великими темними очима, що було переді мною.