Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 74)

— Дозвольте, фройляйн Колер? — звернувся я до неї. — Я хотів би сказати вам кілька слів. Сам на сам.

Штюссі-Лойпін запропонував їй сигарету, взяв і собі, потім дав Елен припалити.

— Ти не проти, Елен? — озвався він нарешті.

Я ледве стримався, щоб не затопити тому знаменитому адвокатові в пику.

— Ні, — відповіла вона, не дивлячись на мене, але сигарету поклала. — Хай говорить.

— Гаразд, — сказав я, присунув собі стільця від сусіднього столика й замовив каву.

— То чого ви хочете, шановний мій генію правосуддя? — добродушно запитав Штюссі-Лойпін.

— Фройляйн Колер, — почав я, ледве приховуючи хвилювання, — я хочу спитати вас про щось.

— Прошу. — Вона знов узяла сигарету.

— Питайте, питайте, — кивнув головою Штюссі-Лойпін.

— Коли ваш батько проводжав на літак англійського міністра, ви тоді ще працювали стюардесою?

— Звичайно.

— І летіли тим самим рейсом, яким міністр повертався додому?

Елен роздушила в попільничці сигарету й мовила:

— Можливо.

— Дякую, фройляйн Колер, — сказав я, потім устав, попрощався й, не допивши кави, пішов. Тепер я знав, де міг подітися револьвер. Усе було дуже просто. Сміховинно просто. В машині старий засунув револьвера до кишені міністрового пальта, а в літаку Елен забрала його звідти. Адже стюардесі зробити таке нічого не варто. Та коли я нарешті збагнув це, у мені не лишилося нічого, крім порожнечі й утоми. Я плівся безконечно довгою набережною, а праворуч на тому ідіотському озері пропливали лебеді й вітрильники. Якщо мої міркування правильні, — а вони мають бути правильні, — тоді Елен спільниця. І винна так само, як і її батько. Виходить, вона покинула мене напризволяще. Виходить, вона знає, що я казав правду, отож можна вважати, що її батько виграв. Він сильніший від мене. А боротися з Елен нема сенсу — вона вже прийняла рішення, і ця боротьба приречена. Я не міг примусити її виказати рідного батька. До чого мені апелювати, розмовляючи з нею? До ідеалів? До яких? До правди? Вона її замовчала. До кохання? Вона мене зрадила. До справедливості? Тоді Елен запитає мене: справедливості щодо кого? Щодо місцевого вченого мужа? На втіху його прахові? Щодо бабія, який заплутався так, що далі вже нікуди? Цей теж уже пройшов крематорій. Щодо мене? Не варто морочитися. Справедливість — не чиясь приватна справа. А потім Елен, певно, запитає мене: «А кому потрібна ця твоя справедливість? Нашому суспільству? Що ж, буде одним скандалом більше. Люди почешуть язики, а післязавтра про все забудуть». Отже, наслідок моїх розмірковувань такий: для Елен батько дорожчий, ніж справедливість. Усвідомлювати це юристові нестерпно. Може, закликати на допомогу господа бога? Отого, безперечно, вельми ласкавого, одначе мало кому відомого добродія, факт існування якого не з’ясовано. Але ж у нього й так стільки роботи! (Діаметр Всесвіту за де Сіттером[28]— дані застарілі й надто скромні — в сантиметрах виражається одиницею з двадцятьма вісьмома нулями). Одначе треба триматися до кінця — оговтатись, погамувати в собі цю філософію, боротьбу проти суспільства, Колера, Штюссі-Лойпіна вести далі, а проти Елен розпочати. Мислення — це нігілістична риса, коли воно примушує засумніватися в цінностях, отож я надумав рішуче повернутися до діяльного життя й бадьоро попростував до центру міста, повз закохані парочки та пенсіонерів, і лебеді та вітрильники тепер пропливали ліворуч, і я втішався космічною величчю призахідного сонця, а потім цілий вечір пив крізь соломинку (чого я не можу терпіти), і коли годині о першій ночі припхався з однією кралею — вона хоч і мала сумнівну славу, зате була досить смілива, — до її мебльованої кімнати, то біля під’їзду там уже стояв Штубер із поліції моральності, записав наші адреси, чемно вклонився, намагаючись укласти в цей жест якомога більше іронії — видно, щоб присоромити адвоката, який пустився берега. Це була невдача. Можливо. Зате краля виявилася порядною — для неї це, мовляв, велика честь, ви, каже, можете розплатитися іншим разом, чого я не був певен, і так їй і сказав, мовляв, я й іншого разу навряд чи матиму чим заплатити, а тоді признався, хто я за фахом, і після цього вона мене й найняла.

Країна і люди. Тут я не обійдуся без кількох зауважень. Коли розслідуєш убивство, не можна забувати про близькі й далекі околиці, середньорічну температуру, скільки в середньому буває землетрусів, а також про суспільну атмосферу. Все одне з одним пов’язано. Господарство, що нині називає себе то «нашою державою», то «нашою батьківщиною», засноване було поколінь двадцять, а то й більше тому — це як рахувати грубо. Місцевість. Спочатку події розгорталися переважно серед вапняку, граніту й моласів; згодом настав третинний період. Клімат. Жити можна. Часи. Спершу все йшло так собі, далі насунула габсбургська тиранія, повсюди кулачне право, доводилося битись руками й ногами, і люди так і робили; рицарські обладунки, монастирі та замки тріщали, як вогнетривкі сейфи, скрізь небачені спустошення, у полон не брали, перед кожною битвою — молитва, після кожної різанини — оргія, пиятики без просипу, війна давала прибуток, та потім, на жаль, хтось винайшов порох, опір політиці великих держав чимдалі зростав, на шляху кривавих алебард та бердишів постали кордони, охочих побитися рукопаш приманювали здалеку, вже менше ніж через вісім поколінь — знаменитий відступ, потім іще сім поколінь майже варварства, люди то нищили самі своїх, уярмлювали селян (зі свободою не дуже панькалися), билися за релігію, то юрбами наймалися в солдати, проливали кров за тих, хто більше платив, боронили правителів від городян, а всю Європу від свободи. Зрештою спалахнула французька революція, в Парижі розстріляли ненависну гвардію, яка мужньо захищала приречені позиції, служачи трухлявому божою ласкою режимові, а один з її офіцерів-аристократів тим часом у мансарді спокійнісінько складав вірші: «Ліс у позолоті, поле у скорботі, осінь настає». Трохи згодом Наполеон остаточно поклав край усьому паскудству ласкавих панів та вірнопідданських держав: поразки пішли країні на користь. Дали про себе знати зародки демократії, нові ідеї. Песталоцці[29], убогий, жалюгідний і полум’яний, ходив по країні, ходив від лиха до лиха. Намічався рішучий поворот до торгівлі й ремесел, підпертий відповідними ідеалами. Набирала сили індустрія, пролягали залізниці. Земля була бідна на корисні копалини; вугілля й метали доводилося завозити й переробляти вдома, але зусиль і поту не бракувало, багатство зростало, одначе без марнотратства і, на жаль, без блиску. Ощадність стверджувалась як найвища чеснота, люди засновували банки — спершу обережно, нерішуче, борги вважалися ганьбою, і коли в давнину предметом експорту були ландскнехти, то тепер ним стали неплатоспроможні боржники: хто збанкрутував у нас, той ще мав шанс по той бік океану. Все мало давати прибуток і давало його — навіть величезні гори каміння та відвали пустих порід, бо відтоді, як відкрили природу і кожен бовдур дістав право відчувати себе серед кам’яної пустелі великим, став можливим і імпорт промисловості: ідеали країни в усі часи мали утилітарний характер. А загалом люди жили з твердою вірою, що будь-якому потенційному ворогові вигідно дати їм спокій — сама по собі аморальна, проте здорова життєва позиція, яка свідчить не про велич, а про неабияку політичну мудрість. Адже й під час обох світових воєн люди міняли свої суспільні погляди, маневрували між нелюдами й катами, раз у раз рятуючись від них. І з’явилося наше покоління.

Сучасність (1957 р.н.е.). Велика частина населення живе собі майже безтурботно, не знаючи страху за завтрашній день; церкви, школи й лікарні коштують недорого, а за кремацію в крайньому разі можна й не платити. Життя котиться надійною колією, однак минуле стрясає всю нашу будівлю, дістає й до підмурків. Хто багато має, той боїться багато втратити. Переживши небезпеку, люди сповзають з коня, мов той вершник, що об’їхав Боденське озеро: усвідомити необхідність набиратися мудрості надто страшно, а й далі бути хоч і не героєм, а все ж бодай розважливим уже несила; люди пристають до шерег переможців, витягують на світ божий легенди про войовничих батьків, згадують про міфічну загрозу короткого замикання, мріють про давні-предавні бойовища, роблять із себе учасників руху Опору, і вже генштабісти заходжуються викликати заклинаннями світ Нібелунгів, марять про атомну зброю, про героїчну нищівну битву в разі власного наступу, коли загибель армії знаменуватиме собою початок загибелі нації, загибелі жорстокої і остаточної, тоді як пригноблені народи довкола вже давно мужньо й хитро навчилися від цієї загибелі рятуватися. Та кінець може настати і в інший спосіб, куди смішніший. Іноземці скуповують землю, яку тут хтось збирається захищати, економіку тримають чужі руки, а свої тільки нею керують, не маючи, по суті, ніякої влади; громадяни держави становлять такий собі верхній прошарок, під орудою якого в безсоромно дорогих житлах циганськими таборами туляться ощадливі й роботящі італійці, греки, іспанці, португальці й турки, нерідко зазнаючи приниження, часто неписьменні, для багатьох їхніх господарів просто неповноцінні люди, раби, що колись можуть стати свідомими пролетарями, відчути перевагу невибагливої своєї життєздатності й зажадати собі прав, свідомі того, що машина, яка називається «нашою державою» і наполовину вже скуплена чужоземним капіталом, тепер залежить тільки від них. Наша невеличка країна, здогадуються люди і вражено протирають очі, насправді зійшла зі сцени історії, коли вступила у великий бізнес.