Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 50)
Він безтямно втупився очима кудись поперед себе, і ще здалеку я відчув горілчаний дух. Абсент. Увесь брук навкруги кам’яної лавки був засмічений недокурками, що плавали в калюжах талого снігу.
— Добридень! — привітався начальник поліції, чогось, як мені здалося, знітившись. — Налийте, будь ласка, бензину. Суперу. Та повитирайте шибки. — І він повернувся до мене: — Ходімо всередину.
Тільки тепер я помітив над єдиним вікном вивіску (шмат червоної бляхи), а над дверима — напис: «До Рози».
Ми ввійшли в брудний коридор, де смерділо горілкою та пивом. Начальник поліції пішов уперед і відчинив двері — певне, він тут уже бував. У господі, темній і злиденній, стояло кілька нефарбованих столів і лавок, а стіни прикрашали портрети кінозірок, повирізувані з ілюстрованих журналів; австрійське радіо передавало тірольські комерційні ціни; за стойкою ледве видно було худорляву жінку в халаті. Вона курила сигарету й мила склянки.
— Дві кави з вершками, — замовив начальник поліції.
Жінка заходилася варити каву, а з сусідньої кімнати вийшла неохайна кельнерка, як на мене — років тридцяти.
— Їй шістнадцять, — пробурмотів начальник поліції.
Дівчина поставила перед нами посуд. На ній була чорна спідниця й біла, майже не застебнута кофта, одягнена на голе тіло. Обличчя невмиване, а біляве волосся — либонь, таке було колись і в жінки за стойкою — незачесане.
— Спасибі, Аннемарі, — мовив начальник поліції та поклав на стіл гроші.
Дівчина нічого не відповіла, навіть не подякувала. Ми мовчки випили каву. Жахливу каву. Начальник поліції закурив свою «Баянос». Австрійське радіо тепер повідомляло про рівень води. Дівчина попленталася до сусідньої кімнати, де виднілося щось біле — певно, незастелене ліжко.
— Їдьмо, — сказав начальник поліції.
Вийшовши з будинку, він глянув на лічильник бензоколонки й розрахувався зі старим, що вже налив бензин і прочистив шибки.
— До побачення! — попрощався начальник поліції, і знову мені вчулася в його голосі якась безпорадність.
Старий і цього разу нічого не відповів. Він знов уже сидів на своїй лавці, безтямно втупившись уперед себе згаслими очима. Та коли ми підійшли до «опель-капітана» і востаннє озирнулися, він раптом стиснув кулаки, звів їх догори й уривчасто прошепотів:
— Я чекаю, чекаю, він прийде, він прийде!
На його обличчі світилася тепер безмежна впевненість.
— Як щиро казати, — почав доктор Г. згодом, коли ми наважились поїхати Керенцським перевалом (шлях знову взявся ожеледдю, під нами холодно виблискувало непривітне Валенське озеро; до того ж мене знову пойняла важка втома від медоміну, від згадки про віскі, від дивного враження, що я ніби уві сні мчу кудись без упину й без мети), — як щиро казати, я ніколи не захоплювався детективними романами, і мені шкода, що ви марнуєте на них час. Учора в своїй доповіді ви говорили слушні речі; злочини свідчать про кричущу безпорадність політичних діячів, — я це добре знаю, бо сам належу до них, як національний радник, вам, мабуть, це відомо... — (мені це було невідомо, голос його лунав звідкись здаля; втома, наче мур, захищала мене, але я пильнував, мов той звір у норі), — люди сподіваються, що принаймні поліція наведе лад на землі, а я не можу уявити собі жалюгіднішої надії. Та, на жаль, в усіх тих детективних творах є ще й інша брехня. Я маю на увазі навіть не те, що ваші злочинці завжди бувають покарані. Ця гарна вигадка потрібна з погляду моралі, вона підтримує державний спокій так само, як і святенницька теорія, що злочин не винагороджується. А тим часом досить придивитися до людського суспільства, щоб збагнути, яка це облуда. Та я ладен заплющити на це очі, хоча б із чисто ділової засади, — адже всі люди, кожен платник податків має право на своїх героїв та на свій happy end[18] а постачати їх зобов’язані ми, поліція, і ви, красне письменство. Ні, мене куди дужче обурюють сюжети ваших романів. Тут уже брехня не знає ні сорому, ні меж. Ви будуєте свої сюжети логічно, наче граєте в шахи: ось — злочинець, ось — злочинців спільник, ось той, кому вигідний злочин. Детективові досить знати правила гри й достеменно відтворити партію. Ось уже він виявив злочинця, і справедливість тріумфує. Це ошуканство доводить мене до нестями. Самою логікою можна пояснити далеко не все в житті. А ми, поліція, змушені, до речі, теж діяти згідно з логікою, з наукою; та всякі завади так часто псують нам гру, що здебільшого тільки щастя чи якийсь випадок вирішують справу на нашу користь. Або й на користь злочинця. А в ваших романах випадок не відіграє жодної ролі, все, що скидається на нього, ви зразу ж проголошуєте долею чи призначенням; ви, письменники, завжди віддавали правду на поталу законам сюжету. Та киньте ви під три чорти ці закони! Злочину не розв’яжеш, як арифметичну задачу, хоча б уже через те, що ми ніколи не знаємо всіх конче потрібних нам подробиць, а знаємо тільки якісь побіжні, другорядні. До того ж надто велике значення має тут усе випадкове, несподіване, виняткове. Наші закони ґрунтуються на ймовірності, на статистиці, а не на причинах, і справедливі лише взагалі, а не зокрема. Та на окремі випадки і не зважають. Наші криміналістичні методи недосконалі, і що далі ми їх розробляємо, то яскравіше виявляється їхня недосконалість. А вас, письменників, це анітрохи не турбує. Ви й не думаєте зважати на ту дійсність, яка ніколи нам не скоряється, ні, ви вигадуєте собі інший світ, що його легко приборкати. Цей світ, можливо, й досконалий, але ж він — вигадка. Начхайте ви на досконалість, шукайте живих істот, шукайте справжньої дійсності, як і личить чоловікові, інакше-бо ви не зрушите з місця й марно згаєте час на нікому не потрібні стилістичні вправи. Однак перейдімо до діла.
Цього ранку ви, певне, не раз дивувалися. Насамперед, гадаю, з моїх слів, — колишньому начальникові цюріхської кантональної поліції годилося б дотримуватися поміркованіших поглядів, але я старий і не хочу себе дурити. Я знаю, як багато в нашій роботі непевного, які ми безпорадні, як легко помиляємось, та знаю також, що попри все це ми повинні діяти, навіть ризикуючи помилитися.
Ще ви, мабуть, здивувалися, коли я спинив машину біля тієї нужденної бензостанції, і я вам зразу признаюся: той жалюгідний п’яничка, що наливав нам бензин, був колись мій найталановитіший помічник. Їй-бо, я дещо тямлю в нашому ремеслі, але Маттеї був справжній геній, куди здібніший за будь-якого вашого детектива.
Ось уже минає дев’ятий рік, як це сталося, — повів далі Г., обігнавши вантажну машину компанії «Шелл». — Маттеї був один з моїх комісарів, чи, точніше сказати, обер-лейтенантів, бо кантональна поліція має військові звання. Він народився в Базелі, закінчив Базельський університет і за освітою був, як і я, юрист. Спершу серед тих людей, з якими він, сказати б, стикався «за своїм фахом», а згодом і в нас, його прозвали «Маттеї-кап
Я ніколи не міг як слід збагнути Маттеї, але він подобався, либонь, мені єдиному, бо я взагалі люблю послідовних людей, хоча мене часто дратувало, що йому бракує почуття гумору. Це був чоловік великого розуму, але наш аж надто солідний державний устрій поволі вбив у ньому всі поривання. Талановитий організатор за вдачею, він орудував поліційним апаратом, наче логарифмічною лінійкою. Маттеї не був одружений, взагалі ніколи не говорив про своє особисте життя, та, певне, його й не існувало. Ніщо, крім роботи, не цікавило Маттеї, він увесь віддавався їй, але без запалу. Працював він наполегливо й невтомно, хоча вочевидь нудився роботою, аж поки одна подія, до якої він став причетний, зненацька захопила його.
У той час кар’єра Маттеї досягла своєї вершини. Правда, в міністерстві ставилися до нього не дуже прихильно. Я вже збирався йти на пенсію, і в Урядовій раді міркували, кого призначити наступником. Власне, це міг бути тільки Маттеї. Але на майбутніх виборах його кандидатура могла викликати заперечення. Не тільки через те, що він не належав до жодної партії, — проти нього були б усі співробітники. З іншого боку, неможливо було обминути такого талановитого працівника; ось чому дуже доречним виявилося прохання Йорданії до нашого уряду надіслати в Амман фахівця, щоб допоміг організувати їхню поліцію. Цюріх запропонував послати Маттеї, на це пристали і Берн, і Амман. Усі полегшено відітхнули. Маттеї теж тішився, що обрали саме його, і не тільки через службу. Йому вже сповнилося п’ятдесят, тож трохи погрітися на сонці не завадить; він радів, що їде, що сюди вже не повернеться, а поїде потім до Данії, де живе його овдовіла сестра... Того дня Маттеї був востаннє в будинку кантональної поліції на Казарменій вулиці і саме спорожняв свого письмового стола, коли нараз задзвонив телефон.
— Маттеї насилу збагнув, про що йдеться, — розповідав далі доктор Г. — Телефонував із Мегендорфа, невеличкого села поблизу Цюріха, якийсь його давній «клієнт», мандрівний крамар, на прізвище фон Гунтен. Маттеї аж ніяк не хотілося починати нову справу в останній свій день на Казарменій вулиці. Квиток на літак був у нього вже в кишені, а вилітати він мав за три дні. Але я саме поїхав на конференцію начальників поліції і мав повернутися з Берна тільки ввечері. До справи треба було братися дуже обачливо, недосвідчений працівник міг усе зіпсувати. Маттеї наказав з’єднати його з поліційним постом у Мегендорфі. Був кінець квітня, надворі шуміла злива, до міста вже докотився теплий сухий вітер, але не міг розвіяти задухи, що не давала людям дихати.