Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 38)

— Я тут виконую завдання поліції, — спокійно відповів комісар. — Ви під підозрою німецької поліції, яка попросила поліцію міста Берна розслідувати вашу справу. Ви не будете сьогодні мене оперувати, бо моя смерть свідчила б проти вас. І Гунгертобелю ви теж дасте спокій.

— Дві хвилини на дванадцяту, — сказав лікар.

— Я бачу, — відповів Берлах.

— Поліція, поліція, — повторив Емменбергер й задумливо глянув на хворого. — Звичайно, треба рахуватися з тим, що навіть поліція може зайнятися моєю особою, однак зробити це тут, мені здається, неможливо, бо це було б вам дуже на руку. Німецька поліція просить поліцію Берна розшукати в Цюріху злочинця! Ні, як на мене, це нелогічно. Я б ще, може, в це повірив, якби ви не були хворі, якби ви не опинилися між життям і смертю: ваша операція й ваша хвороба не вигадані, це я можу засвідчити як лікар. Так само не вигадана і ваша відставка, про неї писали газети. Що ж ви за людина? Передовсім, завзятий старий упертюх, який не хоче визнати себе переможеним і, очевидно, не вельми охоче йде на пенсію. Не виключено, що ви з власної ініціативи, без будь-якої підтримки, без допомоги поліції, вирушили в похід проти мене, лише керуючись туманною підозрою, яка виникла у вас під час розмови з Гунгертобелем, без жодного реального доказу. Можливо, ви були надто горді, щоб втаємничувати в цю справу кого-небудь, крім Гунгертобеля, та й він, здається, дуже ненадійний у таких речах. Ви були зацікавлені в тому, щоб довести: навіть тяжко захворівши, ви більше тямите, ніж ті, хто звільнив вас із посади. Все це здається мені куди вірогіднішим, ніж той варіант, що нібито поліція зважилася на такий крок — залучити важкохвору людину до такої делікатної операції, тим паче, що поліція до останньої години не натрапила на правильний слід у випадку зі смертю Фортшіга, а це обов’язково мало б статися, якби я був у них під підозрою. Ви дієте з власної ініціативи й власними силами виступаєте проти мене, комісаре. Гадаю, що і той пришелепуватий письменник нічого не знав.

— Навіщо ви його вбили? — крикнув старий.

— З обережності, — байдуже відповів лікар і глянув на годинник. — Десять на дванадцяту. Час не жде, добродію, час не жде. З обережності мені доведеться вбити і Гунгертобеля.

— Ви збираєтеся його вбити?! — вигукнув комісар і спробував підвестися.

— Лежіть! — наказав Емменбергер так рішуче, що хворий послухався. — Сьогодні четвер, по обіді ми, лікарі, візьмемо собі вільний час. Бо я надумав зробити Гунгертобелю, вам і собі маленьку приємність і запросив його до нас навідатися. Він їхатиме з Берна своєю машиною.

— І що станеться?!

— Ззаду в його автомобілі сидітиме мій хлопчик-мізинчик, — пояснив Емменбергер.

— Карлик! — вигукнув комісар.

— Карлик, — підтвердив лікар. — Знову й знову той карлик. Це дуже корисний інструмент, я прихопив його з собою із Штутгофа. Вже тоді це смішне малятко плуталося у мене під ногами, коли я оперував, а за інструкцією пана Генріха Гіммлера я повинен був убити цього капшука, як неповноцінного, ніби якийсь арійський велетень був більш повноцінним, ніж він. Та й навіщо? Я завжди любив курйозні речі, а зневажена людина — це особливо надійний інструмент. Мале мавпеня відчувало, що воно завдячує мені своїм життям, тож я зміг видресирувати його якнайкорисніше для себе.

Годинник показував чотирнадцять хвилин на дванадцяту.

Комісар настільки стомився, що раз у раз заплющував очі, а коли він на мить їх розплющував, то бачив годинник, весь час той великий, круглий годинник, що висів зі стелі. Й комісар збагнув, що для нього вже нема порятунку. Емменбергер бачив його наскрізь. Він, Берлах, пропав, і Гунгертобель теж пропав.

— А ви — нігіліст, — сказав він тихо, майже пошепки, у мовчазну залу, де цокав годинник. Увесь час.

— Тобто ви хочете сказати, що я ні в що не вірю? — спитав Емменбергер, і в його голосі не відчувалося й краплини гіркоти.

— Я й уявити не можу, що мої слова могли б мати якийсь інший зміст, — відповів старий у своєму ліжку, безпорадно поклавши руки на покривало.

— А в що ж ви вірите, пане комісар? — спитав лікар, не змінюючи пози, і уважно, з цікавістю глянув на старого.

Берлах мовчав.

На задньому плані безупинно цокав годинник, зеленавий годинник із невблаганними стрілками, що непомітно, але вочевидь рухалися до своєї мети.

— Ви мовчите, — зауважив Емменбергер, і в його голосі вже не відчувалося елегантності й награності, звучав він чітко й лунко. — Ви мовчите. Нинішня людина неохоче відповідає на запитання: у що ви вірите? Тепер вважається навіть непристойно таке питати. Не люблять нині говорити гучні слова, як в цьому дехто скромно зізнається, і менше всього вам дадуть якусь конкретну відповідь, хоча б таку: «Я вірю в Бога Отця, в Бога Сина й Бога Духа святого», як колись відповідали християни, горді з того, що так могли сказати. Сьогодні у відповідь здебільшого мовчать, ніби дівчина, до якої звертаються з неґречним запитанням. Сьогодні вже ніхто добре й не знає, у що він, власне, вірить, не те, щоб взагалі не вірив, ні, Бог тому свідок, люди таки вірять — один вірить, хоча й досить непевно, ніби якийсь непримарний туман заполонив його душу — вірить у щось таке, як людяність, християнство, терпимість, справедливість, соціалізм, любов до ближнього, — у речі, яким трохи бракує конкретного змісту, чого ніхто й не заперечує, однак люди собі ще думають: справа зовсім не в словах, найважливіше — це порядно й з чистим сумлінням жити, ї спроби такі робляться, одні борються, інші пасивно підкоряються обставинам. Все, що робиться на цім світі, і добрі справи, й злочини, відбувається навмання, зло і добро випадають людині наче на лотерейний квиток; випадок робить людину доброю, випадок робить її і лихою. Але гучне слово «нігіліст» завжди напохваті, його кидають в обличчя кожному, коли відчувають, що від нього можна чекати якоїсь загрози, і роблять це з великою пихою, та іще з більшим переконанням. Я знаю таких людей, вони переконані, що мають право твердити, ніби один плюс один дорівнює трьом, чотирьом або й дев’яносто дев’яти; ті люди запевняють, ніби несправедливо вимагати від них відповіді, що один плюс один дорівнює двом. Усе зрозуміле їм здається обмеженим, бо для того, аби дещо зрозуміти, насамперед потрібен характер. Вони й поняття не мають, що таке справжній комуніст — наведемо такий незвичайний приклад, бо більшість комуністів є комуністами, як більшість християн є християнами тільки через непорозуміння — отож вони й поняття не мають, що людина, яка від щирого серця вірить у необхідність революції і в те, що лише цей шлях, коли він навіть і проляже по мільйонах трупів, приведе до добра, до кращого світу, — така людина набагато менший нігіліст, ніж вони, ніж який-небудь пан Мюллер чи пан Губер, що не вірять ні в Бога, ні в чорта, ні в небо, ні в пекло, а лише в право на бізнес, але визнати це своїм кредо вони, однак, дуже бояться. Отак і животіють вони, ніби черва в якійсь гноївці, де й мови не може бути, аби на щось зважитися, животіють з туманною уявою про добро, справедливість та істину, коли можна в тій гноївці таке уявити.

— Я й гадки не мав, що кат здатний на отакенну зливу слів, — сказав Берлах. — Мені уявлялося, ніби такі, як ви — неговіркі.

— Браво, — засміявся Емменбергер. — Здається, до вас знову повертається мужність. Браво! Для експериментів у цій лабораторії мені потрібні мужні люди, шкода лише, що такий урок завжди закінчується смертю учня. Гаразд, побачимо, що в мене за віра, й покладемо її на терези, а на іншу шальку покладемо вашу, й тоді побачимо, у кого з нас більша віра, у нігіліста, як ви мене називаєте, чи у християнина. Ви прийшли до мене в ім’я людяності, чи хто його знає, з яких іще підстав, щоб мене знищити. Гадаю, ви не відмовитеся це пояснити.

— Я розумію, — відповів комісар, намагаючись здолати страх, який із безупинним рухом годинникових стрілок наростав у ньому, ставав загрозливим. — Тепер ви хочете виголосити мені своє кредо. Дивно, що і в людини, яка займається масовими вбивствами, воно є.

— Вже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту, — відказав Емменбергер.

— Як люб’язно з вашого боку мені про це нагадувати, — застогнав старий, його аж трусило з безсилля й люті.

— Людина, що воно таке — людина? — посміхнувся лікар. — Я не соромлюся мого кредо, не мовчу, як мовчали ви. Як християни вірять у три речі, що, власне, є лиш однією річчю, триєдністю, так я вірю у дві речі, у двуєдність, а саме — я вірю в щось і в себе. Я вірю в матерію, яка одночасно є і силою й масою, незбагненний Всесвіт і куля, яку можна обійти довкола, обмацати ніби дитячий м’яч, куля, на якій ми живемо й летимо крізь фантастичну порожнечу простору; я вірю в матерію (як дріб’язково й жалюгідно звучать поруч із цим слова: «я вірю в Бога»), матерію, яку можна сприймати на дотик як «віра, як рослину або як вугілля, і не можна сприймати, хіба що приблизно вичислити, як атом; вірю в матерію, якій не потрібен Бог чи якась інша людська вигадка, єдиним незбагненним таїнством матерії є її буття. І я вірю, що я — частка цієї матерії, атом, сила, маса, молекула, так само як і ви, і що моє існування дає мені право робити те, що я хочу. Як частка матерії я існую лише мить, це просто випадок, що життя в цьому дивовижному світі виявилось тільки однією з його безмежних можливостей, такий же випадок, як і я сам — якби Земля наблизилася трохи ближче до Сонця, то не було б ніякого життя, — і сенс мого буття полягає в тому, щоб існувати лише мить. А потім настає могутня ніч, я це вже усвідомив! Немає нічого святого, крім матерії: людина, тварина, рослина, місяць, Молочний шлях, все що я завжди бачу, — це випадкові поняття, неістотність, як, скажімо, піна чи хвиля на воді: байдуже, чи вони є, чи ЇХ немає, Їх завжди можна чимось замінити. Коли їх немає, то є щось інше, коли згасне життя на цій планеті, то воно виникне десь у Всесвіті на іншій: як ото завжди головний виграш випадає на один-єдиний лотерейний квиток, випадково, але тут діє закон великого числа. Смішно — давати людині триваліший час для життя, бо то буде тільки ілюзія довгочасності, ілюзія нової системи влади, що дає можливість кілька років проживотіти на чолі якоїсь держави чи якоїсь церкви. У світі, який за своєю структурою — лотерея, безглуздо домагатися благополуччя для всіх людей, прагнучи того, щоб на кожний лотерейний квиток випадав головний виграш, а не так, як буває насправді — щоб більшість нічого не виграла. Хіба є ще якесь інше бажання крім того, щоб бути тим окремим, єдиним, кому дістався головний виграш. Безглуздо вірити в матерію і водночас в гуманізм, вірити можна лише в матерію і у власне Я. Немає ніякої справедливості — бо як може бути справедливою матерія? Є тільки свобода, її не можна заслужити, — тут виявляється і справедливість, — свобода не приходить сама собою, її треба брати силоміць. Свобода — це мужність робити злочини, бо вона сама — злочин.