Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 121)

— Пробачте, — затинаючись, вимовив терорист.

— То, виявляється, ви вже тут, любий, шановний пане Архілохос! — радісно вигукнув президент і міцно потис руку приголомшеному грекові. — я чекав на вас цілісінький вечір, та ось випадково глянув у вікно і побачив, як ви перелазите через мур. Чудова ідея! Моя особиста варта надто педантична. Ті хлопці вас нізащо б не впустили. Але тепер ви тут, і це мене надзвичайно тішить. А як ви потрапили в будинок? Я саме збирався послати вниз камердинера. Тиждень тому я переселився на п’ятий поверх, тут затишніше, ніж на другому, тільки, правду сказати, ліфт не завжди працює.

— Задні двері не були замкнені, — збрехав Архілохос, і досі затинаючись. Він прогавив слушну мить, а тепер його жертва стояла надто близько.

— Все вийшло якнайкраще, — щиро радів президент. — Мій камердинер, старий Людвіг або Людовік, як я на нього кажу (він більше схожий на президента, ніж я), зімпровізував для нас легеньку вечерю.

— Перепрошую, — сказав Архілохос, спаленівши по самі вуха, — не буду вам заважати.

— Та ви зовсім не заважаєте, — люб’язно запевнив бородань. — У моєму віці люди сплять небагато; мерзнуть ноги, мучить ревматизм, клопоти, особисті і службові, як у президента, ще й при теперішній тенденції держав раптом розвалюватися. Ночі тягнуться так довго в моєму самотньому палаці, тож я часом люблю трохи попоїсти, коли не спиться. На щастя, торік тут провели центральне опалення.

— У вас справді дуже тепло, — підтвердив Архілохос.

— Одначе який у вас вигляд? — здивувався президент. — Ви десь забруднили ваш одяг. Людовіку, почисть добродія щіткою.

— Дозвольте, — сказав камердинер і взявся чистити терориста від куряви і пташиного посліду.

Архілохос не зважувався перечити, хоча боявся, що ручна граната в кишені його пальта може від тієї щітки нараз вибухнути. Тож він зрадів, коли камердинер допоміг йому скинути пальто.

— Ви схожі на мого дворецького на бульварі Сен-Пер, — сказав Архілохос.

— То мій зведений брат, — пояснив камердинер, — він на двадцять років молодший за мене.

— Мені здається, — мовив президент, — ми з вами маємо про що побалакати. — І повів свого вбивцю коридором, тепер уже яскраво освітленим.

Вони увійшли до невеличкої кімнати з вікнами на набережну. В ніші між вікнами на столику, вкритому білою лляною скатеркою, стояв коштовний посуд, горіли свічки, в їхньому світлі виблискували кришталеві келихи.

«Я його задушу, — вперто подумав Архілохос, — це найпростіше зробити».

— Сідайте-но, друже мій, голубе, — ґречно сказав старий президент, легенько торкнувшись Арнольфової руки. — Звідси ми можемо, коли схочемо, глянути на подвір’я, побачити вартових із білими плюмажами. Ото б вони дивом дивувались, якби довідались, що хтось до мене дістався. З драбиною ви чудово вигадали, це мене особливо тішить, бо й мені часом доводиться перелазити через мур у такий спосіб і теж уночі, точнісінько як ото ви зробили, — але це тільки між нами кажучи! — старому президентові теж часом доводиться вдаватися до такого, в житті всяке буває. Вам, людині, якій притаманне високе поняття честі, я можу в цьому зізнатись, але не тим панкам із преси. Людовіку, налий нам шампанського.

— Щиро дякую, — сказав Архілохос, але подумав: «Однаково я його вб’ю».

— Повечеряймо курчатами, — радісно повідомив старий добродій. — Ми з Людовіком завжди маємо на кухні курчат. О третій ночі — курча й шампанське. У цьому є, безперечно, щось мудре. А ви, узявши штурмом палацовий мур, здається мені, добряче зголодніли.

— Таки зголоднів, — щиро визнав Архілохос і згадав, як видряпувався палацовою стіною.

Камердинер слугував їм із великою гідністю, однак увесь тремтів, і це непокоїло грека.

— Не зважайте на те, що Людовік тремтить, — сказав президент. — Він був камердинером шістьох моїх попередників.

Архілохос протер собі окуляри серветкою. «Зручніше, либонь, гранатою», — міркував він, і досі ще не знаючи, як узятися до діла. Адже не можна сказати: «Пробачте!» — і схопити президента за горло. А тоді треба ще вбити й камердинера, бо він миттю викличе варту, а це ускладнить усю справу.

А проте Архілохос їв і пив, спершу щоб виграти час і призвичаїтись, а далі просто тому, що це йому сподобалося.

Старий добродій врешті викликав в Архілохоса пошану й симпатію, йому вже здавалося, що він розмовляє з батьком, якому можна щиро про все розповісти.

— Курча надзвичайно смачне, — сказав президент.

— Справді, — погодився Арнольф.

— І шампанське непогане.

— Зроду не думав, що воно таке чудове, — визнав Архілохос.

— Можна водночас і побалакати, — запропонував старий, — нам не треба критися один від одного, поговорімо про вашу Хлою, то ж через неї ви так знервувалися.

— Сьогодні у каплиці святої Елоїзи я страшенно злякався, — сказав Архілохос, — бо зненацька збагнув усю правду.

— В мене теж склалося про вас таке враження, — визнав старий.

— Коли я побачив вас у церкві при всіх орденах, мені нараз сяйнула думка: ви прийшли сюди тільки через те, що Хлоя...

— Ви так мене поважаєте? — спитав старий добродій.

— Ви були для мене взірцем. Я мав вас за переконаного ворога алкоголю, — нерішуче сказав Архілохос.

— То повигадували газети, — пробубонів президент, — уряд веде боротьбу з алкоголем, тож мене завжди фотографують із склянкою молока.

— Усі також вважають, що в моральному плані ви людина надзвичайно сувора.

— А це вигадки жіночих товариств. Ви чоловік непитущий?

— Непитущий і до того ж вегетаріанець.

— Але ж ви п’єте шампанське, їсте ось курятину.

— Я вже не маю ідеалів.

— Мені боляче це чути.

— Усі люди — лицеміри.

— І Хлоя теж?

— Ви самі знаєте, хто така Хлоя.

— Істина, — сказав президент, поклавши скраю тарілки обгризену курячу кістку, і відсунув убік канделябр, що заважав йому дивитися на співрозмовника, — істина завжди трохи дражлива, коли вона виходить назовні, та ще при денному світлі, це стосується не тільки жінок, але й усіх людей, а надто держави. Часом, мені теж кортить вибігти з цього палацу, — як на мене, то з архітектурного боку він просто потворний, — вибігти, як ото ви зопалу вибігли з каплиці святої Елоїзи, та мені бракує сміливості, я здатний хіба що перелізти крадькома через мур. Я не хочу нікого боронити, — вів президент далі, — найменше самого себе, взагалі про ці речі не заведено говорити вголос, а коли й говорять, то тільки вночі й віч-на-віч, бо при всякій такій розмові важко уникнути непотрібних повчань і моралізувань. Доброчесність, пристрасті й вади в людині настільки тісно переплелися, що легко виникають зневага і ненависть саме там, де могли б бути тільки пошана й любов. Тож, друже мій, голубе, я хочу сказати вам тільки одне: коли на світі існує людина, що їй я заздрю, то ця людина — ви, і коли на світі є людина, що за неї я боюсь, то це теж ви. Мені доводилося ділити Хлою з багатьма, — президент трохи помовчав, відкинувся у своєму кріслі й лагідно сказав: — Вона була королевою в сфері темних, примітивних інстинктів. Куртизанка, найвідоміша в місті. Я не хочу її виправдовувати, для цього я застарий. Я вдячний Хлої за те, що вона дарувала мені свою любов, про жодну людину я не згадую з такою вдячністю, як про неї. Та ось вона відвернулася від нас, обравши вас одного. І радісний для вас обох день, день весілля, стає для нас днем подяки й прощання.

Старий президент замовк і замріяно провів правою рукою по своїй випещеній борідці; камердинер налив у келихи шампанське, знадвору чулись уривчасті слова команди і карбована хода лейб-гвардійців. Архілохос теж відкинувся на спинку крісла, глянув у вікно крізь розсунуті портьєри і побачив Фарксову машину біля міністерства економіки. І тоді Архілохос із прикрістю згадав про гранату, що лежала в кишені його пальта і була тепер ні до чого.

— А що стосується вас, друже мій, голубе, — сказав після невеличкої паузи президент, закурюючи маленьку світлу сигару, яку подав йому камердинер (Архілохос теж закурив), — то я цілком розумію ваші збурені почуття. Який це чоловік на вашому місці не образився б. Однак ці природні почуття треба в собі тлумити, бо саме вони й породжують всякі неподобства. Допомогти вам я не годен, та й ніхто не допоможе, сподіваймося тільки, що ви не зважите на факти, які не варто заперечувати, та які ви врешті сприймете за дрібні, неістотні, коли знайдете в собі силу повірити в Хлоїне кохання. Те дивне диво, що сталося з вами обома, можливе тільки завдяки коханню, без великого кохання воно перетворилося б на фарс. Ви немов ідете вузеньким місточком над глибоченним проваллям, точнісінько як ото йдуть магометани до свого раю, балансуючи на вістрі меча, здається, я десь про це читав... Та візьміть іще шматочок курятини, — звернувся він до свого вбивці-невдахи, — курчата справді смачненькі, а смачна їжа — то гарна розрада і втіха.

Приємне тепло кімнати, тихе сяйво свічок немов заколисували Архілохоса. У важких визолочених рамах висіли по стінах портрети давно померлих державних діячів та героїв. Вони задумано дивилися на Архілохоса, поважні, зовсім чужі, потойбічні; він відчув досі не знаний спокій, незбагненну тиху радість. Це сталося завдяки не словам президента — що там ті слова! — а його лагідному батьківському тону й чемності.

— Вам даровано велику милість, — сказав старий добродій, — причину цього можна вбачати в двох аспектах, а в якому саме — це залежить від вас. По-перше, це кохання, коли ви в нього вірите, по-друге — зло, коли ви в кохання не вірите. Кохання — то диво, яке розквітає на землі знов і знов, а зло ніколи з неї не щезає. Праведники проклинають зло, мрійники сподіваються його виправити, а закохані його просто не помічають. Тільки кохання здатне сприймати даровану милість такою, яка вона є. Це найважче, я знаю. Світ жахливий і безглуздий. І тільки закохані можуть плекати надію на те, що все жахливе й безглузде врешті має якийсь сенс.