Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 7)

Взагалі ніхто не вижив?

У відповідь на питальний погляд Одраде Беллонда запереч­но хитнула головою.

Лампадас — коштовність у мережі планет Сестринства, оселя їхньої найціннішої школи — стала ще однією мертвою кулею, покритою попелом і затвердлою лавою. А башар Алеф Бурзмалі з усіма його старанно відібраними силами захисту? Усі мертві?

— Усі мертві, — промовила Беллонда.

Бурзмалі, улюблений учень старого башара Теґа, загинув, нічого цим не здобувши. Лампадас — чудова бібліотека, блискучі вчителі, найкращі учні… всі загинули.

— Навіть Люцілла? — спитала Одраде. Превелебна Мати Люцілла, віце-канцлерка Лампадаса, дістала інструкцію тікати за перших ознак небезпеки, забравши з собою спогади стількох приречених, скільки поміститься в її Іншій Пам’яті.

— Шпигуни казали, що всі мертві, — наполягала Беллонда.

Від цього сигналу кров застигала в жилах ще вцілілих Бене Ґессерит: «Ви можете бути наступними!»

«Як могла людська спільнота стати настільки нечутливою, що їй байдужа подібна жорстокість?» — питала себе Одраде. Уявляла прихід цієї звістки за сніданком на якійсь базі Всечесних Матрон. «Ми знищили ще одну планету Бене Ґессерит. Кажуть про десять мільярдів загиблих. Разом це дає шість планет цього місяця, чи не так? Прошу, люба, передаси вершки?»

З очима, майже засклілими від жаху, Одраде підняла звіт і переглянула його. Без сумніву, від Раббі. Обережно поклала його на стіл і подивилася на Радниць.

Беллонда — стара, товста, червонолиця ментатка-архівістка — носила тепер лінзи для читання, не дбаючи про те, що можна довідатися про неї з цього факту. Беллонда показала тупі зуби у широкій гримасі, промовистішій за слова. Вона бачила реакцію Одраде на звіт. Цього можна було очікувати від особи, найвідомішою рисою якої була її природжена злоба. Слід негайно перевести її у ментатський стан, так вона міркуватиме більш аналітично.

«На свій лад Белл має рацію, — подумала Одраде. — Але їй не сподобається те, що я замислила. Тепер я мушу бути обережною з тим, що кажу. Ще надто рано виказувати мій план».

— За деяких обставин жорстокість можна приборкати жорстокістю, — сказала Одраде. — Мусимо ретельно це обміркувати.

«Ось! Так можна запобігти вибуху гніву Белл».

Тамелейн ледь ворухнулася на кріслі. Одраде глянула на літню жінку. Вона була зосереджена під маскою критичної терплячості. Білосніжне волосся над цим вузьким обличчям — вигляд вікової мудрості.

Одраде помітила за цією маскою крайню суворість Там, позу, яка казала, що їй не подобається все, що вона бачила й чула.

На противагу поверхневій м’якості Беллондиного тіла, Тамелейн була кістлявою і міцною. Сестра досі підтримувала форму, її м’язи були у такому доброму тонусі, наскільки це можливо. Та в її очах був певний вираз, що цьому суперечив: почуття відстороненості, віддалення від життя. О, вона ще стежила за довкіллям, але щось у ній вже почало фінальний відступ. Прославлений інтелект Тамелейн перетворився на різновид проникливості, яка більше спиралася на минулі спостереження і минулі рішення, а не на те, що бачила в найближчому сьогоденні.

«Мусимо розпочати готувати їй заміну. Думаю, це буде Шіана. Шіана небезпечна для нас, але вона багато чого обіцяє. І в її жилах тече кров Дюни».

Одраде зосередилася на кущуватих бровах Тамелейн. Вони мали схильність нависати безладно їй над повіками, приховуючи їх. Так, Шіана замінить Тамелейн.

Розуміючи складність проблем, які вони мусять розв’язати, Там погодиться з цим рішенням. Одраде знала, що в мить його оголошення достатньо буде звернути увагу Там на величезну скруту їхнього становища.

«Я за нею сумуватиму, бодай його!»

***

Ви не можете знати історії, якщо не знаєте, як лідери рухаються разом із її течіями. Кожен лідер вимагає від аутсайдерів усталення свого лідерства. Дослідіть мою кар’єру: я був лідером і аутсайдером. Не припускайте, що я просто створив Церкву-Державу. То була моя функція лідера, і я копіював історичні моделі. Варварське мистецтво моїх часів виявляє в мені аутсайдера. Улюблений поетичний жанр: епос. Популярний драматичний ідеал: героїзм. Танці: занедбані. Стимулянти для збудження уяви, аби люди відчували, що я в них забрав. Що я забрав? Право вибору історичної ролі.

«Я ось-ось помру!» — думала Люцілла.

«Прошу, любі Сестри, хай цього не станеться, доки я не передам коштовний вантаж, який несу у своєму розумі!»

Сестри!

Ідея сім’ї рідко знаходила явне вираження серед Бене Ґессерит, але вона там була. У генетичному сенсі вони були родичами. А завдяки Іншим Пам’ятям часто знали, якими саме. Не потребували спеціальних термінів, таких як «сестра у третіх» чи «двою­рідна бабуся». Бачили родинні зв’язки, як ткач бачить своє полотно. Знали, як основа й уток творять тканину. Тканина — це слово краще, ніж «сім’я», пасувало до створеного Бене Ґессерит Сестринства, але саме прадавній інстинкт сім’ї надавав основу.

Зараз Люцілла думала про своїх Сестер лише як про сім’ю. Сім’я потребувала того, що вона несла.

«Я була дурною, що шукала притулок на Гамму!»

Але її пошкоджений не-корабель не міг шкутильгати далі. Якими диявольськи екстравагантними були Всечесні Матрони! Ненависть, яка з цього випливала, наповнювала її жахом.

Дороги втечі з Лампадаса встелено смертоносними пастками, периметр Простороскладки всіяно малими не-кулями, кожна з яких містила проєктор поля і лазеростріл, що відкривав вогонь при контакті. Коли лазер вдаряв у генератор Гольцмана в не-кулі, ланцюгова реакція вивільняла ядерну енергію. Дзижчання поля пастки — і нищівний вибух безшумно поширюється, пронизуючи твоє тіло. Дорого, але ефективно! Достатня кількість таких вибухів — і навіть гігантський корабель Гільдії перетворюється на скалічену руїну в порожнечі. Аналітична захисна система її корабля збагнула характер пастки лише тоді, коли вже стало надто пізно, але й так вона вважала, що їй пощастило.

Не почувалася щасливою, виглянувши крізь вікно на другому поверсі ізольованого сільського дому на Гамму. Вікно було відкритим, а пополудневий вітерець ніс із собою неуникний запах нафти, чогось брудного у димі від вогню надворі. Харконнени залишили на цій планеті свій нафтовий слід, такий глибокий, що, можливо, його ніколи не вдасться усунути.

Її тутешнім контактом був відставний сукійський доктор, але вона знала про нього більше, знала таємниці, відомі ліченим Сестрам Бене Ґессерит. Ці знання належали до особливої класифікаційної рубрики: таємниці, про які ми не розмовляємо навіть між собою, бо це нам зашкодило б. Таємниці, які ми не передаємо від Сестри до Сестри, ділячись життями, бо немає відкритих шляхів. Таємниці, яких ми не зважуємося знати, доки не постане така потреба. Люцілла наткнулася на цю таємницю завдяки завуальованому зауваженню Одраде.

«Знаєш деяку цікаву річ про Гамму? Ммм, є там ціла спільнота, об’єднана тим, що всі її члени споживають лише освячену їжу. Цей звичай завели іммігранти, які так і не асимілювалися. Тримаються одні одних, уникають шлюбів із чужаками, таке всяке. Це, звичайно, розпалює прадавні байки: чутки, перешіптування. Такі поголоси ще посилюють ізоляцію. А їм саме цього й треба».

Люцілла знала древню спільноту, яка ідеально підпадала під цей опис. Це її зацікавило. Спільнота, про яку вона думала, начебто вимерла невдовзі після Другої Космічної Міграції. Обміркований перегляд Архівів ще більше розпалив її цікавість. Спосіб життя, туманний, як звично для поголосу, опис релігійних ритуа­лів — надто ж світильників — і дотримування свят із забороною будь-якої роботи в такі дні. А жили вони не тільки на Гамму!

Одного ранку, скориставшись незвичайною нагодою тимчасового затишшя, Люцілла ввійшла до кабінету, щоб випробувати своє «проєкційне припущення», не настільки надійне, як ментатський еквівалент, а все ж більше, ніж просто теорія.

— Здогадуюся, що для мене є нове завдання.

— Я помітила, що ти багато часу проводиш в Архівах.

— Мені здавалося, що це було б тепер корисним.

— Шукаєш зв’язки?

— Здогади. — Таємна спільнота на Гамму — це євреї, чи не так?

— Тобі може знадобитися спеціальна інформація з огляду на те, куди ми збираємося тебе послати. — Сказано напрочуд недбало.

Люцілла без запрошення опустилася на Беллондине слідокрісло.

Одраде взяла стилос, черкнула щось на принагідному аркуші та подала його Люціллі так, щоб приховати від комунікаторів.

Люцілла зрозуміла натяк і схилилася над записом, затуливши його головою.

«Твій здогад правильний. Мусиш радше померти, ніж виявити це. Така ціна їхньої співпраці, знак великої довіри». Люцілла порвала записку на дрібні клаптики.

Одраде, вдавшись до ідентифікації очей та долоні, розпечатала панель у стіні позаду неї. Вийняла маленький рідуліанський кристал, вручила його Люціллі. Кристал був теплим, але Люціллу пройняло холодом. Що може бути настільки таємним? Одраде витягла захисний ковпак з-під робочого стола і повернула його перемикач.

Люцілла тремтячими руками вкинула кристал у вмістилище, натягла ковпак на голову. В її свідомості негайно з’я­вилися слова, промовлені вголос надзвичайно старою вимовою, спеціально оброблені для кращого розуміння.

«Люди, які привернули вашу увагу, — євреї. Багато віків тому вони ухвалили захисне рішення. Щоб уникнути постійних погромів, зникли з очей суспільності. Космічні подорожі зробили таке зникнення не лише можливим, а й привабливим. Сховалися на незліченних планетах — це було їхнє власне Розсіяння. Імовірно, існують планети, які належать їм і там живуть лише їхні люди. Це не означає, що вони закинули довговічні практики, чудово розроблені через необхідність виживання. Давня релігія повинна зберегтися, хоча й у дещо зміненій формі. Імовірно, раббі давнини не почувся б не на місці за менорою шабату єврейської оселі вашого віку. Та їхня потайливість така, що можна працювати все життя поруч із євреєм, ні про що не здогадуючись. Вони називають це “повним прикриттям”, хоча й знають, як це небезпечно».