Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 47)

Зненацька Одраде стрімко вийшла з кабінету й взялася переміряти кроками коридори, зупиняючись у дверях і заглядаючи, як працюють її підлеглі, занотовуючи, що читають учні та як поводяться під час нескінченних вправ прана-бінду.

— Що це ти читаєш? — спитала вона молоду аколітку другого рівня, схилену над проєктором у напівзатемненій кімнаті.

— Щоденники Толстого, Мати Настоятелько.

Вираз розуміння в очах аколітки наче казав: «Ви маєте його слова в Іншій Пам’яті?» Питання от-от мало зірватися дівчині з язика! Вони завжди вдавалися до таких штучок, зоставшись із нею віч-на-віч.

— Толстой — це родове прізвище! — суворо сказала Одраде. — Оскільки ти згадала про щоденники, то здогадуюся, що йдеться про графа Льва Ніколаєвіча?

— Так, Мати Настоятелько. — Відповіла присоромлено, зрозумівши докір.

Пом’якшавши, Одраде метнула в дівчину цитату:

— «Я не ріка, я невід». Він сказав ці слова в Ясній Поляні, коли йому було всього дванадцять років. Ти не знайдеш їх в щоденниках, але це, либонь, найзначніші зі сказаних ним слів.

Одраде відвернулася, перш ніж аколітка встигла їй подякувати. «Вічна вчителька!»

Потім вона подалася до головних кухонних приміщень і проінспектувала їх, шукаючи сліди жиру на внутрішніх вінцях казанів. Зауважила, що навіть кухарський наставник напружено стежить за її діями.

У кухні витали смачні запахи — саме готувався ланч. Звуки нарізання та помішування тішили вухо, але звична жартівлива балаканина припинилася, коли вона увійшла.

Вона обійшла довкола довгого стола, зайнятого кухарками, підступила до підвищення, на якому сидів кухарський наставник. Це був великий м’язистий чоловік. Вилиці виступали на обличчі, залитому рум’янцем, що не поступався м’ясу, над яким він священнодіяв. Одраде не сумнівалася, що це був один із найкращих шеф-кухарів в історії. Ім’я йому пасувало: Плачідо Салат. У її думках йому було забезпечено тепле місце. Цьому було кілька причин, зокрема й та, що він вишколив її особисту куховарку. За часів, коли Всечесних Матрон не існувало, поважних гостей водили до кухні: на екскурсію й спробувати всяких особливих страв.

— Можу я представити вам нашого шеф-кухаря Плачідо Салата?

Його беф-плачидо (малими літерами за його вибором) для багатьох було предметом заздрості. Майже сире, подане з травами і під пряним гірчичним соусом, який не притіняв собою м’яса.

Одраде вважала страву надто екзотичною, але ніколи не виголошувала цього присуду.

Заволодівши всією увагою Салата (після короткої перерви, потрібної, щоб підправити соус), Одраде промовила:

— Плачідо, я зголодніла за чимось особливим.

Він зрозумів цей вступ. Так вона завжди просила «особливих страв».

— Може, тушених устриць? — запропонував він.

«Це танець», — подумала Одраде. Обоє знали, чого вона хотіла.

— Чудово! — погодилася вона і, як вимагалося, перейшла до своєї ролі в спектаклі. — Але слід обходитися з устрицями ніжно, Плачідо, щоб вони не розварилися. Додай трохи нашого порошку з сушеної селери в бульйон.

— І, можливо, дрібку паприки?

— Саме це мені й подобалося найбільше. Будь вкрай обережним із меланжем. Лише для запаху, не більше.

— Звичайно, Мати Настоятелько! — Він аж очі закотив від думки, що міг би переборщити з меланжем. — Прянощі так легко стають головними в страві.

— Приготуй устриць у соку з молюсків, Плачідо. Мені хотілося б, щоб ти сам їх догледів, обережно мішаючи, аж доки краї устриць не почнуть закручуватися.

— Ні секундою довше, Мати Настоятелько.

— Окремо підігрій достатньо молока з вершками. Не доводь до кипіння!

Плачідо виказав здивування, що можна припустити, ніби він кип’ятитиме молоко для тушених устриць.

— При подачі кинь шматочок масла в тарілку, — промовила Одраде. — Залий усе змішаним бульйоном.

— Без шері?

— Яка ж я рада, що моя особлива страва готуватиметься під твоїм особистим наглядом, Плачідо. Я забула про шері. (Мати Настоятелька ніколи ні про що не забувала, і всі про це знали. Але таким було необхідне па в цьому танці).

— Три унції шері до бульйону, коли він закипить, — уточнив Плачідо.

— Добре прогрій, щоб випарити весь алкоголь.

— Звичайно! Але ми не повинні знищити букет. Що ви хотіли б: грінки чи соленики?

— Грінки, прошу.

Сидячи за столом у кухонній ніші, Одраде з’їла дві глибокі тарілки тушених устриць, згадуючи, як насолоджувалося ними Дитя моря. Із цією стравою її познайомив тато, ледь вона навчилася доносити ложку до рота. Він сам тушив устриці, це була його особлива страва. Одраде навчила цього Салата.

Вона похвалила шеф-кухаря за вибір вина.

— Мені особливо сподобався вибір шаблí до устриць.

— Кремінне шаблі: сухе, зі свіжим і гострим присмаком. Один із найкращих наших вінтажів. Чудово підкреслює смак устриць.

Тамелейн знайшла її в ніші. Завжди знали, де знайти Матір Настоятельку, якщо вона була потрібна.

— Ми готові. — Що це за невдоволення на обличчі Там?

— Де ми зупинимося сьогодні на ніч?

— Елдіо.

Одраде усміхнулася. Вона любила Елдіо.

«Там догоджає мені, бо я в критичному настрої? Можливо, маємо шанс трохи розважитися?»

Ідучи за Тамелейн до транспортних доків, Одраде подумала, яким показовим було те, що стара жінка воліла подорожувати підземним тунелем. Наземні поїздки її дратували. «Хто хотів би гаяти час у моєму віці?»

Одраде не любила транспортних тунелів. Людина в них зачинена й безпорадна! Віддавала перевагу наземним чи повітряним мандрівкам. До підземних тунелів вдавалася лише тоді, коли важливою була швидкість. Без вагань використовувала менші пневматичні труби для коротких листів і нотаток. «Нотаткам байдуже, де вони перебувають у дорозі».

Ця думка завжди змушувала Одраде усвідомлювати існування мережі, що пристосовувалася до її пересувань, хай куди б вона вирушала.

Десь у самій серцевині (будь-що мало свою «серцевину») автоматична система керувала зв’язком і забезпечувала (переважно) те, що важливі послання потрапляли туди, куди їх адресовано.

Коли приватна відправка (усі називали її ПВ) не була потрібною, пересилання заяв і дозволів було можливим вздовж сортувальних пристроїв і світоліній, які шифрували інформацію. Окремою справою був міжпланетний зв’язок, надто ж за цих мисливських часів. Найбезпечніше було послати Превелебну Матір, яка зберігала відомість у пам’яті чи в імплантованому дистрансі. Останнім часом кожен посланець приймав великі дози шеру. Т-зонди могли читати навіть у мертвому мозку, незахищеному шером. Кожне міжпланетне повідомлення було зашифроване, але ворог міг зламати шифр, хоча він щоразу змінювався. Міжпланетний зв’язок — це великий ризик. Може, тому Раббі й мовчить.

«Чому я в цю мить думаю про таке?»

— Нема ще звістки від Дортуйли? — спитала вона, коли Тамелейн готувалася ввійти у круглий отвір відправки, де чекала решта їхньої групи. Так багато людей. Чого їх так багато?

На краю доку Одраде побачила Стреггі, що розмовляла з аколіткою зв’язку. Поблизу було щонайменше шестеро людей із зв’язку.

Тамелейн, помітно роздратувавшись, обернулася.

— Дортуйла! Усі ми казали, що сповістимо, тільки-но щось почуємо.

— Я просто питаю, Там. Просто питаю.

Одраде покірно ввійшла слідом за Тамелейн до відправки. «Мені б вкласти у мозок якийсь монітор і обмірковувати все, що там з’являється». Ментальні вторгнення завжди мали у своїй суті добрі причини. Таким був шлях Бене Ґессерит, як їй часто нагадувала Беллонда.

Одраде сама собі здивувалася, відчувши, що її аж нудить від шляхів і звичаїв Бене Ґессерит.

«Хай для різноманітності цим переймається Белл!»

Був то час, щоб вільно плисти й, немов мандрівні вогні, відповідати на повітряні течії, які їх обвівають.

Дитя моря зналося на течіях.

***

Час сам себе не вимірює. Досить глянути на замкнуте коло, і це стає очевидним.

— Глянь! Глянь, до чого ми дійшли! — лементував Раббі. Сидів, схрестивши ноги, на холодній заокругленій підлозі, так натягнувши на голову шаль, що вона майже закривала йому обличчя.

Кімната довкола нього була похмурою, вібрувала у резонанс із тихими машинними звуками, через які він почувався хворим. Якби ж ті кляті звуки припинилися!