Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 21)

Ці думки давали йому потіху під час торгу. Одраде, бувши в непевному настрої, кілька разів лякала Скителі, замовкаючи й втупившись у нього на бене-ґессеритський лад. Такі періоди мовчання викликали в нього тривогу.

Ставки у цих торгах були високими — не меншими за виживання їх обох, і завжди в цьому горщику варилися делікатні речі: влада, контроль над людським Усесвітом, усталення власних звичаїв як домінантного зразка.

«Дай мені дірочку, яку я зможу розширити, — думав Скителі. — Дай мені власних лицеплясів. Дай мені слуг, які виконуватимуть лише мої накази».

— Я прошу дрібниці, — сказав він. — Прагну особистої вигоди, власних слуг.

Одраде далі дивилася на нього у тій зваженій бене-ґессеритській манері, що, здавалося, здирала маски й зазирала глибоко під шкіру.

«Та я маю маски, яких ти не проб’єш».

Він бачив, що викликає в неї відразу, — помічав це по тому, як її погляд по черзі зосереджується на його окремих рисах. Знав, що вона думає. «Дрібненька фігурка з вузьким личком і шахрайськими очима. Трикутний виступ волосся — вдовиний клин». Очі Одраде помандрували вниз: «крихітний рот з гострими зубами і шпичастими іклами».

Скителі знав, що зовні є постаттю з найнебезпечніших, найтривожніших людських міфів. Одраде питала себе: «Чому Бене Тлейлакс вибрали саме таку фізичну зовнішність, якщо їхній контроль над генетикою міг дати щось імпозантніше?»

Саме тому, що тебе це дратує, повіндське сміття!

Негайно ж подумав про ще одне типове: «Бене Ґессерит рідко розкидають сміття».

Сміття, бруд.

Скителі бачив брудні наслідки численних діянь Бене Ґессерит. «Гляньте, що сталося з Дюною! Спалена на жужіль, бо ви, жінки Шайтана, вибрали цю святу землю, щоб кинути виклик блудницям. Навіть відроджені посланці нашого Пророка згинули через їхню відплату. Усі вони мертві!»

І він насилу смів обдумати власні втрати. Жодна тлейлаксанська планета не уникла долі Дюни. Це все наробили Бене Ґессерит! А він мусить витримувати їхню толерантність — втікач, у якого тільки й є, що Божа підтримка.

Він спитав Одраде про розсипане сміття на Дюні.

— Ти знаєш, що подібне може статися лише тоді, коли ми у крайній скруті.

— І тому ви стягли на Дюну насилля цих блудниць?

Вона не хотіла про це розмовляти.

Один із покійних колег Скителі сказав: «Бене Ґессерит залишають прості сліди. Можеш подумати, що вони складні, та як придивишся зблизька, їхні дороги виявляються згладженими».

Цей колега і всі інші були вирізані блудницями. Єдина їхня надія виживання — клітини у нуль-ентропійній капсулі. Ось усе, що зосталося з мудрості мертвого Пана!

Одраде хотіла здобути більше технічної інформації про аксолотлеві контейнери. Ох, як спритно вона формулювала свої питання!

Торг за виживання, а кожна дрібка так багато важила. Що він отримав за ті скупо відмірені крихти даних про аксолотлеві резервуари? Час від часу Одраде брала його на прогулянки за межами корабля. Але вся планета була для нього такою ж в’язницею, як цей корабель. Куди він міг піти, щоб відьми не знайшли його?

Що вони робили зі своїми аксолотлевими контейнерами? Він не мав певності навіть у цьому. Відьми такі майстрині брехні.

Чи було помилкою надавати навіть таку обмежену інформацію? Тепер він усвідомив, що виклав їм значно більше, ніж самі лише голі біотехнічні деталі, якими обмежився. Вони, вочевидь, зміркували, як Пани творили своє обмежене безсмертя — постійні гхола-змінники, що росли в контейнерах. І це теж втрачено! Він хотів викричати це їй у дикій люті.

Питання… очевидні питання.

Він відбивав її питання багатослівними аргументами про «мою потребу у слугах-лицеплясах і власній консолі керування Кораблесистемою».

Вона була хитрою і непохитною, намагаючись здобути більше знань про контейнери.

— Інформація про виготовлення меланжу в наших контейнерах може схилити нас у бік ліберальнішого ставлення до нашого гостя.

«Наші контейнери! Наш гість!»

Ці жінки були як пласталеві стіни. Жодного контейнера для персонального вжитку. Уся ця тлейлаксанська потуга зник­ла. То була думка, повна розпачливого жалю до самого себе. Та він відновив сили, нагадавши собі: Бог, вочевидь, випробовує його винахідливість. «Вони думають, що піймали мене в пастку». Але їхні обмеження болісні. Жодних слуг-лицеплясів? Дуже добре. Він пошукає інших слуг. Не лицеплясів.

Скителі відчув страждання, найглибші впродовж своїх численних життів, подумавши про втрачених лицеплясів — цих багатоликих невільників. Прокляття на цих жінок і їхні вдавання, начебто вони поділяють Велику Віру. Всюдисущі аколітки та Превелебні Матері, що постійно нюшать довкола! Шпигуни. Всюди комунікатори. Гнітюче.

Тільки-но прибувши на Капітулу, він відчував сором’яз­ливість, що витала довкола його наглядачок, замкнутість, яка посилювалася, коли він намагався встановити, як працює їхня система. Пізніше почав сприймати це як кругову оборону при кожній загрозі. Що наше, те наше. Тобі вхід заборонено!

Скителі розпізнав у цьому батьківську поставу, материнський погляд на людство. «Поводься добре, а то ми тебе покараємо». А бене-ґессеритських покарань слід було уникати.

Тим часом як Одраде вперто вимагала більшого, ніж він міг дати, Скителі зосередив увагу на типовому, яке напевне було справжнім: «Вони нездатні на любов». Дивно, але мусив із цим погодитися. Ні любов, ні ненависть не були раціональними. Він думав про ці емоції як про темні фонтани, що затіняють простір довкола себе. Вибухи примітивної стихії, які бризкають на людей, що нічого такого не очікують.

Як ця жінка торохтить! Він стежив за нею, насправді не слухаючи. Якими були їхні вади? Чи було слабкістю те, що вони уникали музики? Боялися таємної гри емоцій? Ця антипатія здавалася усталеним рефлексом, але інколи рефлекс виявлявся ненадійним. За свої численні життя він бачив відьом, що неприховано насолоджувалися музикою. Коли почав розпитувати Одраде про це, вона дуже розпалилася, а він запідозрив, що це обдуманий спектакль, який мав увести його в оману.

— Ми не можемо дозволити собі відволікатися!

— Невже ви ніколи не відтворюєте в пам’яті великих музичних спектаклів? Мені казали, що за давніх часів…

— Яка користь з музики, що виконується на інструментах, невідомих більшості людей?

— О? Яких інструментах?

— Де тепер знайти піаніно? — Далі цей вдаваний гнів. — Жахливий інструмент для налаштування, а ще складніший для гри.

Як гарно вона протестує.

— Я ніколи не чув про це… це… піаніно, як ви сказали? Це щось схоже на балісет?

— Вони далекі родичі. Але його можна було налаштувати лише в наближеному тоні. Специфіка інструмента.

— Чого ви виділили це… піаніно?

— Бо я інколи думаю: шкода, що ми його більше не маємо. Творення досконалості з недосконалості — це, врешті-решт, вища форма мистецтва.

Досконалість із недосконалості! Вона намагалася відвернути його увагу дзен-сунітськими словами, підживлюючи ілюзію, наче ці відьми поділяють його Велику Віру. Його часто перестерігали про таку особливість торгів із Бене Ґессерит. Вони підходили до всього непрямими шляхами, лише в останню мить виявляючи, чого прагнуть насправді. Але він знав, за що тут іде торг. Вона прагнула всіх його знань, намагаючись нічого не заплатити. А все-таки якими спокусливими були її слова.

Скителі відчув глибоку настороженість. Слова Одраде так добре пасували до її твердження, що Бене Ґессерит прагнуть лише удосконалити людське суспільство. Подумала, що може його навчити! Іще одне типове: «Вони вважають себе учителями».

Коли він висловив сумніви щодо цього твердження, вона сказала:

— Ми, природно, здійснюємо тиск на суспільства, на які маємо вплив. Робимо це, щоб мати змогу керувати таким тиском.

— Я вбачаю у цьому суперечливість, — поскаржився він.

— Чому ж, Пане Скителі? Це дуже поширена схема. Уряди часто роблять таке, щоб викликати насилля проти вибраних мішеней. Ви й самі так робили. І гляньте, до чого це вас довело.

Вона сміє запевняти, що тлейлаксу самі стягли собі на голову цю катастрофу.

— Ми діємо згідно з уроком Великого Посланця, — сказала вона, використовуючи назву ісламіяту для Пророка Лето ІІ. Ці слова з її вуст звучали незвично, а все ж застали його зненацька. Вона знала, як усі тлейлаксу шанували Пророка.

«Але я чув, як ці жінки називали його Тираном!»

Далі говорячи ісламіятом, вона спитала:

— Хіба ж не було Його метою відвернути насилля, давши усім урок вартості?

«Вона насміхається з Великої Віри?»

— Тому ми прийняли його, — промовила вона. — Він грав не за нашими правилами, але для нашої мети.

Сміє сказати, що вона прийняла Пророка!

Не став із нею сперечатися, хоча спокуса була сильною. Дуже це делікатна річ — погляд Превелебної Матері на саму себе та свою поведінку. Скителі підозрював, що вони постійно змінювали цей погляд, не пориваючись задалеко у жодному напрямку. Ні самозневаги, ні самозакоханості. Впевненість, так. Шалена самовпевненість. Але це не вимагало ні зневаги, ні закоханості. Лише холодної голови й готовності корегувати будь-яке судження. Рідко вимагали похвали. «Добре зроблено? Ну, а чого іншого ви сподівалися?»

«Бене-ґессеритський вишкіл зміцнює характер». Типовий вислів з популярного фольклору.

Він спробував розпочати з нею суперечку на цю тему.

— Хіба кондиціонування Всечесних Матрон не таке ж, як ваше? Гляньте на Мурбеллу!