Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 18)

— Думаю, він розтягується, стоншується. Цікаво, чи знає про небезпеку?

Небезпека. Це слово завжди викидало його з видіння.

— Нині ти не за своєю консоллю?

На мить Айдаго вирішив, що це ще видіння, що це сказала та дивна жінка, а тоді зрозумів, що то була Одраде. Її голос долинав зблизька. Він обернувся і побачив, що не зачинив за собою люк. Вона слідом за ним увійшла до Трюму й тихо підкралася, уникаючи латок розсипаного піску, який міг заскрипіти під ногами і видати її наближення.

Одраде здавалася втомленою й роздратованою. «Чого вона думала, що я буду за своєю консоллю?»

Наче у відповідь на його невимовлене питання, вона сказала:

— Останнім часом я так часто застаю тебе за консоллю. Чого ти шукаєш, Дункане?

Він мовчки труснув головою. «Чого я зненацька відчув загрозу?»

У товаристві Одраде таке відчуття було рідкісним. Хоча він пам’ятав інші такі випадки. Якось це сталося, коли вона кинула підозріливий погляд на його руки над консоллю. «Страх, пов’язаний з моєю консоллю. Чи я зрадив так свою ментатську жадобу даних? Вони здогадуються, що я приховав там свою таємну особистість?»

— Я геть не маю права на приватність? — Гнів і напад.

Вона повільно похитала головою, наче казала: «Міг би вигадати щось краще».

— Це твій другий візит сьогодні, — звинуватив він.

— Мушу сказати, Дункане, що в тебе гарний вигляд. — Знову порожня фраза.

— Так кажуть твої спостерігачі?

— Не будь дріб’язковим. Я прийшла побалакати з Мурбеллою. Вона сказала, що ти тут.

— Як я здогадуюся, ти знаєш, що Мурбелла знову вагітна. — Було це намаганням умилостивити її?

— За що ми тобі вдячні. Я прийшла сказати, що Шіана знову хоче тебе відвідати.

«Чому про це мала б сповіщати Одраде?»

Її слова викликали в його пам’яті образ дівчинки з Дюни, приблуди, що стала повною Превелебною Матір’ю (як кажуть, наймолодшою в історії). Шіана, його повірниця, яка десь там, назовні, наглядає за великим піщаним червом. Чи він врешті-решт зробився вічним? Чого б це Одраде зацікавилася відвідинами Шіани?

— Шіана хоче поговорити з тобою про Тирана.

Вона побачила здивування, яке викликали ці слова.

— Що я можу додати до знань Шіани про Тирана? — зажадав він. — Вона — Превелебна Мати.

— Ти близько знав Атрідів.

«Ах. Вона полює на ментата».

— Але ти сказала, що вона хоче поговорити про Лето, а про нього небезпечно думати як про Атріда.

— Так, але він був ним. Більше, ніж будь-хто інший, наблизився до стану первинної стихії, а все ж він один із нас.

Один із нас! Нагадала, що вона теж Атрідка. Звертання до його нескінченного обов’язку перед родиною!

— Ти так кажеш.

— Чи не досить із нас цих дурних ігор?

Його охопила обережність. Знав, що вона це помітила. Превелебні Матері збіса чутливі. Він втупився в неї, не сміючи озватися, знаючи, що навіть це може сказати їй надто багато.

— Ми вважаємо, що ти пам’ятаєш життя не одного гхоли. — А коли він знову промовчав, додала: — Нумо, нумо, Дункане! Ти ментат?

З тону, яким вона це сказала — як звинувачення, так і питання, — він зрозумів, що затаювання добігло кінця. Це було майже полегшенням.

— А якщо так?

— Створюючи тебе, тлейлаксу змішали клітини багатьох гхол Айдаго.

Айдаго-гхола! Він не хотів думати про себе на такий абстракт­ний лад.

— Чого Лето зненацька став таким важливим для вас? — У цій відповіді не було й натяку на спробу уникнути зізнання.

— Наш черв став піщаною фореллю.

— А вона росте й розмножується?

— Вочевидь.

— Якщо ви її не зупините чи не ліквідуєте, Капітула може перетворитися на нову Дюну.

— Ти це вирахував, чи не так?

— Ми разом із Лето.

— То ти пам’ятаєш багато життів. Захопливо. Це робить тебе схожим на нас. — Який непохитний її погляд!

— Думаю, ми дуже відрізняємося. — Слід збити її з цієї колії!

— Ти повернув собі ці спогади під час першої зустрічі з Мурбеллою?

«Хто це розгадав? Люцілла? Вона була там і могла здогадатися, поділившись потім підозрами з Сестрами». Він мусить відкрито порушити смертельно небезпечне питання.

— Я не новий Квізац Хадерах.

— Ні? — Об’єктивне вивчення, якого вона навіть не приховувала. Він подумав, що це жорстоко.

— Ти знаєш, що ні! — Він змагався за своє життя і знав про це. Не так з Одраде, як із іншими, які за ним стежили й переглядали записи комунікаторів.

— Розкажи мені про свої серійні спогади. — Це був наказ Матері Настоятельки. Годі йому не підкоритися.

— Я знаю ці… життя. Вони були як одне.

— Дункане, це нагромадження може бути дуже цінним для нас. Ти пам’ятаєш аксолотлеві контейнери?

Це питання занурило його в туманні здогади, зондування, що змусили уявити дивні речі, пов’язані з тлейлаксу, — великі гори людської плоті, неясні, побачені недосконалими очима новонародженого, розпливчасті й розмазані обриси, щось дуже близьке до спогадів про проходження родовим каналом. Як це могло узгоджуватися з контейнерами?

— Скителі забезпечив нас знаннями, потрібними для створення власної аксолотлевої системи, — промовила Одраде.

Системи? Цікаве слово.

— Це означає, що ви скопіювали також тлейлаксанське виготовлення прянощів?

— Скителі хоче виторгувати за це більше, ніж ми йому даємо. Та з часом настане черга прянощів, хай там як.

Одраде почула твердість у своєму голосі й задумалася, чи помітив він її невпевненість. «Нам може забракнути на це часу».

— Сестри, відправлені вами в Розсіяння, у скрутному становищі, — сказав він, даючи їй спробувати дрібку свого ментатського мислення. — Щоб їх забезпечити, черпаєте зі свого запасу прянощів, а він не бездонний.

— Вони мають наше знання про аксолотль і піщану форель.

Можливість створення незліченних Дюн у нескінченному Всесвіті так його шокувала, що він промовчав.

— Розв’яжуть проблему забезпечення меланжем за допомогою контейнерів, червів чи того й того, — сказала вона. Могла промовити це щиро. Це випливало зі статистичних прогнозів. Якась із груп Превелебних Матерів, посланих у Розсіяння, мусить це звершити.

— Контейнери, — сказав він. — У мене були дивні… сни. — Він ледь не сказав «міркування».

— І правильно, що були. — Вона стисло розповіла йому, що часткою системи було жіноче тіло.

— І для виробництва прянощів теж?