Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 8)
Відчував, що його скривдили, навіть Майлс Теґ і Патрін. Чому забирання людських клітин і вирощування гхоли було слушним вчинком?
Наступне питання він поставив із великим ваганням.
— Чи може гхола згадати, ким він був?
— Може.
— Як?
— Психологічна тотожність гхоли з оригінальним взірцем визначає певні реакції, які можуть бути розпалені травмою.
Це взагалі не відповідь!
— Але як?
У цю мить втрутилася Шванг’ю, що прибула до бібліотеки без попередження. Отже, щось у його питаннях мусило її насторожити!
— У свій час усе з’ясується, — сказала вона.
Вона розмовляла з ним зверхньо! Він відчув у цьому несправедливість, нещирість. Щось усередині підказувало йому, що він мав більше людської мудрості у своєму непробудженому я, ніж ті, хто вважав, наче у всьому його перевершують. Його ненависть до Шванг’ю розгорілася з новою силою. Вона була втіленням усіх, хто його мучив, ігноруючи питання.
Та тепер його уява палала. Він поверне собі первісні спогади! Відчував, що це правда. Згадає своїх батьків, сім’ю, друзів… своїх ворогів.
— Ви створили мене через моїх ворогів? — зажадав він відповіді у Шванг’ю.
— Ти вже навчився мовчати, дитино, — промовила вона. — Покладайся на це вміння.
— Знаєш, — сказала вона, — думаю, що ми виховуємо стоїка.
Вона його опікала! Він не буде підопічним. Змагатиметься з ними всіма, мовчки та сторожко. Дункан вибіг із бібліотеки і знайшов прихисток у своїй кімнаті.
У наступні місяці він дістав багато підтверджень того, що є гхолою. Навіть дитина розуміє, коли довкола неї відбувається щось незвичайне. Час від часу він бачив за стінами інших дітей: вони ходили навколишньою дорогою, сміялися і перегукувалися. Знайшов описи дітей у бібліотеці. До цих дітей не приходили дорослі, щоб примусити їх до ригористичного навчання, як його. Інші діти не мали Превелебної Матері Шванг’ю, що розпоряджалася навіть найдрібнішим аспектом їхнього життя.
Дунканове відкриття прискорило чергову зміну в його житті. Луран Гізу відкликали, і вона більше не повернулася.
Правда була дещо складнішою. Шванг’ю пояснила це Люціллі, коли вони стежили з галереї у день Люціллиного прибуття.
— Ми знали, що настане неуникна мить. Він довідається про гхол і почне ставити відповідні питання.
— Давно пора Превелебній Матері взяти на себе його щоденну освіту. Гіза могла видатися помилкою.
— Ти ставиш під сумнів мій присуд? — гарикнула Шванг’ю.
— Хіба ж твій присуд такий досконалий, що не підлягає сумніву? — Це питання, промовлене м’яким контральто, мало розмах ляпаса.
Шванг’ю майже хвилину мовчала. Тоді промовила:
— Гіза вважала гхолу любою дитиною. Плакала, казала, що сумуватиме за ним.
— Хіба її не попереджали про це?
— Вона не пройшла нашого вишколу.
— Тоді ти замінила її Тамелейн. Не знаю Тамелейн, але здогадуюся, що вона вельми стара.
— Вельми.
— Як він відреагував на усунення Гізи?
— Спитав, куди вона поділася. Ми не відповіли.
— І як склалося з Тамелейн?
— На третій день він дуже спокійно сказав їй: «Я тебе ненавиджу. Так і мало бути?»
— Так швидко!
— Просто зараз він стежить за тобою і думає: «Я ненавиджу Шванг’ю. Чи зненавиджу й цю нову?» Та ще він думає, що ти не така, як інші старі відьми. Ти молода. Зрозуміє, що це мусить бути важливим.
***
Люди найкраще живуть тоді, коли вони на своєму місці, коли кожен знає, куди належить у звичній схемі буття і чого може досягти. Зруйнуєте місце — зруйнуєте людину[5].
Майлс Теґ не хотів призначення на Гамму. Майстер зброї, вчитель фехтування при хлопчикові-гхолі? Хай навіть для такого хлопчика-гхоли, як цей, довкола якого обмотані всі ці історії. Це було небажане вторгнення у добре налагоджене життя Теґа після відставки.
Та до того він усе життя був військовим ментатом на службі Бене Ґессерит, тож не розглядав навіть можливості не послухатися.
Хто стерегтиме сторожів? Хто простежить, щоб сторожі не чинили переступів?
Це було питання, яке Теґ обмірковував за численних нагод. Воно було однією з базисних засад його вірності Бене Ґессерит. Хай що інші казали про Сестринство, воно виявляло гідну подиву сталість мети.
Моральна мета Бене Ґессерит повністю узгоджувалася з Теґовими принципами. Те, що ці принципи були прищеплені йому бене-ґессеритським кондиціонуванням, нічого не змінювало. Раціональне мислення, надто ж мислення ментата, не могло винести іншого присуду.
Теґ звів усе до суті: «Якщо бодай одна особа керуватиметься такими принципами, світ стане кращим». Це ніколи не було питанням справедливості. Справедливість вимагала вдаватися до права, яке могло виявитися капризною коханкою, завжди підлеглою примхам і упередженням тих, хто розпоряджається правом. Ні, це було питанням чесної гри, концепції, що сягала куди глибше. Люди, яким винесено присуд, мусять відчувати, що цей присуд чесний.
На думку Теґа, твердження типу «слід триматися літери права» були небезпечними для його провідних принципів. Щоби бути чесним, потрібна згода, передбачувана сталість, а передусім вірність в обох ієрархічних напрямках — і вгору, і вниз. Правління, що керувалося такими принципами, не вимагало зовнішнього контролю. Виконуєш свій обов’язок, бо це слушно. Підкоряєшся не тому, що так
Теґ знав репутацію Атрідів як надійних ясновидців, але в його світі не було місця для гномічних[6] висловлювань. Приймаєш Усесвіт таким, яким його застав, і застосовуєш свої принципи там, де можеш це зробити. Безсумнівні накази вищого командування завжди виконуються. Не те щоб Тараза зробила це питанням безсумнівного наказу, але наслідки були такими ж.
— Ти ідеальна особа для цього завдання.
Він прожив довге життя, осягнув багато вершин і на пенсію вийшов із почестями. Теґ знав, що він старий, повільний, усі вікові вади чигали просто на краю його свідомості, але виклик на службу пожвавив його навіть тоді, коли він насилу придушив бажання сказати «Ні».
Тараза принесла це призначення особисто. Могутня зверхниця всіх (із Міссіонарією Протектівою включно) вирізнила його. Не просто Превелебна Мати, а Превелебна Мати Настоятелька.
Тараза прибула до його пенсіонерської святині на Лернеї. Те, що вона це зробила, було для нього честю, і він це знав. З’явилася біля його воріт без попередження, у супроводі лише двох служниць-аколіток і нечисленних охоронців, деяких із них він пізнав. Теґ сам їх тренував. Час її прибуття був цікавим. Зранку, невдовзі після сніданку. Вона знала розклад його життя, їй точно було відомо, що о цій порі дня він найбадьоріший. Отже, хотіла, щоб він був свіжим і якнайповніше виявив свої здібності.
Патрін, старий Теґів ординарець, провів Таразу до вітальні у східному крилі, маленького й елегантного приміщення, обставленого солідними меблями. Теґова нехіть до слідокрісел та інших живих уряджень була загальновідомою. Коли Патрін вводив чорно вдягнену Матір Настоятельку до кімнати, вираз його обличчя був кислим. Теґ одразу ж зрозумів цей вираз. Комусь іншому видовжене бліде обличчя Патріна з багаторічними зморшками могло здаватися застиглою маскою, але Теґ зауважив, що складки біля його рота поглибилися, а погляд старечих очей зосередився. Отже, щось сказане Таразою по дорозі занепокоїло Патріна.
Високі розсувні двері з тяжкого пласкла заміняли кімнаті східну стіну. Крізь них видно було довгий спадистий травник, що тягся аж до дерев над річкою. Увійшовши до кімнати, Тараза зупинилася помилуватися краєвидом.
Без попередньої просьби Теґ натиснув кнопку. Опустилися завіси, загорілися світлокулі. Дії Теґа підказали Таразі, що він вирахував потребу приватності. Підтвердив це, наказавши Патрінові:
— Простеж, щоб нас не турбували.
— Розпорядження для південної ферми, сер, — ризикнув Патрін.
— Прошу, простеж за цим сам. Ви з Фірусом знаєте, чого я хочу.
Виходячи, Патрін трохи зарізко зачинив двері. Незначний сигнал, але він багато що сказав Теґові.
Тараза ступила крок усередину кімнати, оглянула її.
— Лаймовий зелений, — сказала вона. — Один із моїх улюблених кольорів. Твоя мати мала гостре око.
Теґ погодився з цим твердженням. Мав глибоке почуття до цього будинку та цієї землі. Його родина жила тут лише впродовж трьох поколінь, але зоставила свій слід. Багато кімнат зберігало дотик його матері.
— Любов до землі та місця безпечна, — озвався Теґ.
— Мені особливо сподобалися теракотово-оранжеві килими в холі та вітраж над вхідними дверима, — промовила Тараза. — Я певна, що вітраж — справжня древність.