Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 66)

А може, і більший гріх, якщо спокуса буде великою. Боги мали б поблажливіше ставитися до великих грішників. Для них настане час покаяння і спокути.

Одраде вдивлялася в Альбертуса, аналізуючи його за методом Міссіонарії Протектіви.

«Ах, Альбертусе, — подумала вона. — Зараз ти стоїш у присутності людини, яка знає все, що ти вважав секретом між тобою і твоїм богом».

Для Альбертуса теперішня ситуація не надто відрізнялася від смерті та цілковитої підлеглості остаточному суду свого бога. Це, напевне, і стало причиною підсвідомих налаштувань, через які сила волі Альбертуса цієї миті дрібно кришилася. Усі його релігійні страхи прокинулися і сконцентрувалися на Превелебній Матері.

Найсухішим своїм тоном, навіть не намагаючись переконати Альбертуса Голосом, Одраде промовила:

— Я хочу, щоб цей фарс негайно скінчився.

Альбертус спробував ковтнути. Знав, що не може брехати. Це вміння наче його й не покинуло і маячило десь оддалік, але з нього не було жодної користі. Покірно глянув на чоло Одраде, туго охоплене низько насунутим каптуром дистикоста. Заговорив ледь не пошепки:

— Превелебна Мати, єдина причина в тому, що ми почуваємося знехтуваними. Ви з тлейлаксу рушаєте до пустелі й берете з собою нашу Шіану. Обоє навчатиметеся від неї і… — Його плечі опустилися. — Навіщо ви берете тлейлаксу?

— Цього хоче Шіана, — збрехала Одраде.

Альбертус розкрив було рота й закрив, не сказавши й слова. Вона бачила, як крізь нього пропливає потік примирення.

— Ви повернетеся до своїх колег з моїм попередженням, — промовила Одраде. — Виживання Ракіса та вашого священства цілковито залежить від вашої покірності мені. Ви аж ніяк мені не заважатимете. А щодо цих дитячих інтриг проти нас — Шіана відкриє нам кожну вашу лиху думку!

Тут Альбертус її здивував. Труснув головою і тихо захихотів. Одраде вже помітила, що багато священників тішилися зі скрути, але не підозрювала, що можна знаходити радість у власних поразках.

— Ваш сміх здається мені недоречним, — сказала вона.

Альбертус знизав плечима і принаймні частково повернув на обличчя давнішу маску. Одраде бачила у нього вже кілька таких масок. Фасади! У нього були цілі верстви личин. А глибоко під цим захисним обладунком приховувався хтось, спроможний на глибші почуття, той, що так ненадовго їй відкрився. Та ці священники мали небезпечний звичай заглиблюватися у квітчасті пояснення, коли їх надто обтяжували питаннями.

«Мушу повернути того, хто спроможний на почуття», — подумала Одраде. Коли Альбертус заговорив, перебила його:

— Ні слова більше! Ви чекатимете, доки я повернуся з пустелі. Тим часом ви — мій посланець. Точно передайте моє послання — і отримаєте винагороду більшу, ніж можете собі уявити. Та як зрадите, зазнаєте мук Шайтана!

Одраде дивилася, як Альбертус тікає з дворища, згорбившись і висунувши голову вперед, наче не міг дочекатися, коли його рот достатньо наблизиться до колег, так, щоб вони могли його почути.

«Загалом пішло добре», — подумала вона. Обміркований ризик, велика небезпека для неї особисто. Вона не сумнівалася, що на балконах угорі були вбивці, які чекали сигналу Альбертуса. А тепер страх, який він поніс із собою, — це те, що Бене Ґессерит детально вивчили впродовж тисячолітніх маніпуляцій. Злісно заразний, як усяка пошесть. Сестри-вчительки називали цей страх «спрямованою істерією». Його скеровано (точніше б сказати — націлено) у серце ракіанського священства. Можна на нього покладатися, особливо за підкріплення сил, що вже приведені в дію. Священники піддадуться. Тепер слід боятися лише нечисленних і невразливих на страх єретиків.

***

От магічний Усесвіт, що наповнює нас благоговінням: не існує атомів, довкола лише хвилі та рухи. Тут ви відкидаєте всю віру в бар’єри на шляху розуміння. Ви відкидаєте й саме розуміння. Цього Всесвіту не можна побачити, не можна почути, його жодним чином не можна виявити за допомогою усталених чуттів. Це остаточна порожнеча, в якій відсутні наперед визначені екрани і в якій нема на що проєктувати форми. Тут у вас є лише одна свідомість — магічний екран. Уява! Тут ви довідаєтеся, що значить бути людиною. Ви творці порядку, прекрасних форм і систем, організатори хаосу.

— Те, що ти робиш, надто небезпечно, — промовив Теґ. — Мені наказано захищати і зміцнювати тебе. Не можу дозволити, щоб це тривало.

Теґ і Дункан стояли у довгому, оббитому деревиною коридорі відразу ж за тренувальною залою не-кулі. За їхнім умовним і звичним часом був уже пізній пополудень. Люцілла, розлючена затятою суперечкою, щойно зникла.

Останнім часом кожна зустріч Дункана й Люцілли набувала характеру битви. От хоча б сьогодні: стояла у дверях тренувальної зали — міцна постать, що могла б здатися масивною, якби не м’які форми та спокусливі рухи, помітні обом чоловікам.

— Люцілло, зупинись! — наказав Дункан.

Лише голос Люцілли видав її гнів:

— Як думаєш, скільки я чекатиму змоги виконати свої накази?

— Доки ти чи хтось інший не скаже мені, що я…

— Тараза чогось вимагає від тебе, а чого — ніхто з нас не знає, — перебила його Люцілла.

Теґ намагався втихомирити дедалі лютішу суперечку.

— Прошу. Чи ж не досить, що результати Дункана постійно кращають? За кілька днів я почну регулярну вахту назовні. Можемо…

— Можеш не заважати мені, бодай тебе! — гарикнула Люцілла. Відвернулася і пішла геть.

Коли Теґ побачив тверду рішучість на обличчі Дункана, на нього самого наче найшов якийсь шал. Відчув, що їхня вимушена ізоляція почала на нього тиснути. Його інтелект, цей чудово відточений інструмент ментата, тут був закритий від психічного виру, до якого він звик назовні. Подумав, що коли б тільки міг змусити свій розум до тиші, привести його до стану спокою, то все б стало ясним.

— Чого ти затримуєш дихання, башаре?

Дунканів голос пронизав Теґа наскрізь. Повернення до нормального дихання вимагало найбільших вольових зусиль. Він відчував емоції двох своїх компаньйонів у не-кулі як припливи та відпливи, тимчасово віддалені від інших сил.

Інші сили.

Ментатська свідомість може перетворитися на безтямність ідіота у присутності інших сил, що прокочувалися крізь Усе­світ. У Всесвіті могли існувати люди, чиї життя переповнювали сили, яких він не міг і уявити. Перед такими силами вони були б мов полова, кинута в піняву дикого потоку.

Хто може зануритися в таке вировиння і вийти з нього неушкодженим?

— Що може зробити Люцілла, якщо я їй опиратимуся? — спитав Дункан.

— Вона використала проти тебе Голос? — спитав Теґ. Йому здалося, що його власний голос надходив десь здалеку.

— Один раз.

— І ти зумів протистояти? — Десь усередині Теґа неясно зблиснуло здивування.

— Я навчився цього від самого Пола Муад’Діба.

— Вона спроможна тебе паралізувати і…

— Думаю, віддані їй накази забороняють насилля.

— Що є насиллям, Дункане?

— Я йду в душ, башаре. Ти зі мною?

— За кілька хвилин. — Теґ глибоко вдихнув, відчуваючи, як близько він до виснаження. Цей пополудень у тренувальній залі та пізніші події геть вичерпали сили. Дивився, як виходить Дункан. Де Люцілла? Що вона запланувала? Скільки зможе чекати? Це було головним питанням, а їхня ізоляція від Часу всередині не-кулі особливо підкреслювала його вагу.

Він знову відчув припливи та відпливи, під владу яких потрапили три їхні життя. «Мушу поговорити з Люціллою! Куди вона пішла? До бібліотеки? Ні, спершу мушу зробити щось інше».

Люцілла сиділа в кімнаті, яку обрала собі за помешкання. Це було невелике приміщення з оздобленим ліжком, яке цілковито заповнювало нішу в стіні. І грубі, і тонкі знаки дов­кола підказували, що ця кімната належала гетері-фаворитці Харконнена. Тканини були пастельно-блакитної барви з темнішими синіми акцентами. Попри барокові фігури, вирізьблені на ліжку, алькові, стелі та всіх аксесуарах, Люцілла могла викинути цю кімнату зі свідомості, розслабившись тут. Вона лягла на ліжко й заплющила очі, щоб не бачити грубих сексуальних постатей на стелі алькова.

«Слід зайнятися Теґом».

Це треба зробити так, щоб не образити Тарази й не ослабити гхоли. Теґ був особливою проблемою з багатьох поглядів, надто ж у тому, що його ментальні процеси могли поринати у глибокі джерела й виринати з них, подібно до того, як це робили Бене Ґессерит.

«Це все, звичайно, Превелебна Мати, яка народила його!»

Від такої матері до такої дитини щось перейшло. Це почалося ще в материнському лоні і, ймовірно, не закінчилося навіть після остаточного розділення. Він ніколи не проходив усепоглинальної трансмутації, що творила Гидь… ні, не це. Та мав тонкі й реальні сили. Народжені Превелебними Матерями опановували речі, недосяжні іншим.

Теґ достеменно знав, як Люцілла дивиться на любов у всіх її виявах. Вона бачила це на його обличчі, колись у його кімнатах у Твердині.

«Відьма, яка керується розрахунками!»

Він однаково що сказав це вголос.

Люцілла згадала, як вона обдаровувала його доброзичливою усмішкою і владним виразом. Це було помилкою, принизливою для них обох. Передумуючи це, вона відчула приховане співчуття до Теґа. Десь усередині неї, попри ретельний вишкіл Бене Ґессерит, в її обладунку були щілини. Учителі не раз її про це попереджали.

«Щоб викликати справжнє кохання, мусиш сама його відчути, але ненадовго. Одного разу вистачить!»

Теґові реакції на гхолу Дункана Айдаго багато про що казали. Молодий підопічний і приваблював, і відштовхував Теґа.