Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 45)

З потреби.

Превелебна Мати всміхнулася щасливій дівчинці, яка стояла перед нею. Тепер Одраде знала, як піймати в пастку тлейлаксу. Тепер вона краще збагнула задум Тарази.

«За першої ж нагоди мушу супроводжувати Шіану до пустелі. Почекаємо лише прибуття цього Пана Тлейлаксу, цього Ваффа. Візьмемо його з собою!»

***

Воля і Свобода — це складні поняття. Вони кореняться у релігійних ідеях Незалежної Волі та пов’язані з засадою Містичного Правителя, закладеною в абсолютній монархії. Без абсолютних монархів, що запозичують взірець діянь у Древніх Богів і правлять милістю віри в релігійне спокутування гріхів, Воля і Свобода ніколи не здобули б свого теперішнього значення. Ці ідеали завдячують своїм існуванням прикладам утиску в минулому. А сили, які підтримують такі ідеї, зазнають ерозії, якщо їх не відновлено завдяки драматичному навчанню чи новим утискам. Ось основоположний ключ мого життя.

Коли вони кілометрів на тридцять зайшли вглиб густого лісу, Теґ наказав чекати під захистом життєсховного покривала, аж доки сонце не сіло за високогір’я на заході.

— Цієї ночі підемо в іншому напрямку, — промовив він.

Три ночі поспіль він вів їх крізь оточену деревами темряву, майстерно демонструючи при цьому всю повноту ментатської пам’яті. Кожен крок точно в тому напрямку, який визначив йому Патрін.

— Я геть заклякла від надто довгого сидіння, — поскаржилася Люцілла. — І це буде ще одна холодна ніч.

Теґ згорнув життєсховне покривало, впакував його в заплічний мішок, на самий верх.

— Ви двоє можете трохи розворушитися, — сказав він. — Але ми не підемо звідси до цілковитої темряви.

Теґ сів, опершись спиною об товстий стовбур гіллястого хвойного дерева, і з глибокої тіні дивився, як Люцілла та Дункан розминаються на галявині. Якусь мить вони стояли там, тремтячи, а останнє денне тепло тікало, зміняючись нічною прохолодою. «Так, ця ніч теж буде холодною», — подумав Теґ, але не мав можливості подумати про це більше.

Несподівано.

Шванг’ю ніяк не сподівається, що вони так близько від Твердині й пересуваються пішки.

«Тараза мала б красномовніше перестерегти мене перед Шванг’ю», — подумав Теґ. Різка й відкрита непокора Шван­г’ю Матері Настоятельці суперечила традиції. Ментатсь­ка логіка не могла прийняти такої ситуації, не маючи достатньо даних.

У його пам’яті сплив вислів зі шкільних часів, один із застережних афоризмів, що мав допомогти ментатові оволодіти логікою.

«Йдучи логічним шляхом і користуючись бритвою Оккама, налаштованою з бездоганною точністю, ментат може дійти до особистої згуби».

Тож логіка інколи підводила.

Він згадав поведінку Тарази на кораблі Гільдії і відразу ж після цього. «Вона хотіла, аби я знав, що зможу покладатися лише на власні сили. Мушу розглядати цю проблему на свій лад, а не так, як розглядала б вона».

Тож загроза з боку Шванг’ю була справжньою загрозою, яку він сам виявив, протистояв їй і самостійно розв’язав.

Тараза не знала, що станеться з Патріном через це все.

«Насправді Таразі байдуже, що станеться з Патріном. Чи зі мною. Чи з Люціллою.

Та що з гхолою?

Це їй не може бути байдуже!»

Нелогічно, що вона… Теґ обірвав цей хід думок. Тараза не хотіла, щоб він діяв логічно. Хотіла, щоб він діяв саме так, як робив це зараз, як завжди робив за скрутних часів.

Несподівано.

Тож у всьому цьому була певна логіка, але вона викидала виконавців із гнізда в хаос.

«Який мусимо впорядкувати по-своєму».

У його свідомості наростала туга. «Патріне! Прокляття на тебе, Патріне! Ти знав, а я ні. Що я робитиму без тебе?»

Теґ майже почув відповідь старого ад’ютанта, промовлену сухим офіційним тоном, до якого Патрін вдавався зазвичай, лаючи свого командира.

«Викладешся на повну, башаре».

Холодні міркування запевняли, що Теґ ніколи вже не побачить Патріна живим, не почує справжнього голосу старого. А все-таки… голос зостався. Особистість збереглася в пам’яті.

— Нам не слід рушати?

Це Люцілла, що стояла поруч із ним під деревом, попереду. Біля неї чекав Дункан. Обоє закинули свої мішки за плечі.

Доки він сидів і міркував, настала ніч. Рясне зоряне світло відкидало на галявину невиразні тіні. Теґ підвівся, забрав свій наплічник і, пригнувшись, щоб уникнути низьких гілок, вийшов на галявину. Дункан допоміг йому закинути наплічник за спину.

— Шванг’ю врешті-решт до цього додумається, — промовила Люцілла. — Її шукачі підуть нашим слідом. Ти це знаєш.

— Не раніше, ніж дістануться кінця фальшивого сліду, — відповів Теґ. — Пішли.

Прогалиною між дерев він повів їх на захід.

Три ночі вів їх тим, що називав «стежкою пам’яті Патріна». Йдучи нею четвертої ночі, дорікав собі за те, що не передбачив логічних наслідків поведінки Патріна.

«Я розумів глибину його вірності, та не зробив із неї найочевидніших висновків. Ми так довго були разом, що я вважав, наче знаю його думки, як свої власні. Прокляття на тебе, Патріне! Тобі не було необхідності помирати!»

Теґ зізнався сам собі, що така необхідність була. Патрін це бачив. Ментат не дозволив собі це побачити. Логіка може бути такою ж сліпою, як і інші здібності.

Що часто повторювали й демонстрували Бене Ґессерит.

«Тож ми йдемо пішки. Шванг’ю цього не очікує».

Теґ був змушений визнати, що піший похід дикими місцями Гамму відкрив йому цілковито нову перспективу. Весь цей район за Голодних Часів і Розсіяння покрився буйною рослинністю. Пізніше його рекультивували, переважно зберігши, однак, хаотичну дичавину. Теперішній їхній шлях пролягав уздовж таємних стежин і прихованих позначок. Теґ уявив собі Патріна юнаком, що вивчав цей регіон — цей скельний кряж, видимий при зоряному світлі крізь прогалину між деревами, цей шпичастий виступ, ці стежки між величезними деревами.

«Вони очікуватимуть, що ми спробуємо втекти на не-кораблі, — погодилися вони з Патріном, уточнюючи свій план. — Приманка має вести шукачів у цьому напрямку».

Патрін не сказав, що приманкою буде він сам.

Теґ ковтнув, переборюючи клубок у горлі.

«Дункана неможливо було захистити у Твердині», — виправдовувався він сам перед собою.

Це була правда.

Першого дня Люцілла нервово тремтіла під життєсховним покривалом, що захищало їх від шукачів у повітрі.

— Ми мусимо сповістити Таразу!

— Коли зможемо.

— А раптом щось станеться? Я маю знати весь твій план утечі.

— Як щось станеться, ти не зможеш пройти стежкою Патріна. Бракує часу вкласти її у твою пам’ять.

Того дня Дункан майже не брав участі в розмові. Мовчки за ними стежив або дрімав, прокидаючись неспокійним і з гнівним виразом в очах.

Другого дня, під захисним покривалом, Дункан зненацька запитав у Теґа:

— Чому вони хочуть мене вбити?

— Щоб розладнати план Сестринства щодо тебе, — відповів Теґ.

Дункан глянув на Люціллу.

— Що за план?

Коли Люцілла промовчала, Дункан сказав:

— Вона знає. Вона знає, бо передбачається, що я маю на неї покладатися. Передбачається, що я маю її любити!

Теґ подумав, що Люцілла достатньо добре приховала своє розчарування. Очевидно, що через цю втечу її плани стосовно гхоли провалилися, а вся послідовність дій розірвалася.

Поведінка Дункана виявила ще одну можливість: чи не був гхола прихованим Правдомовцем? Які додаткові сили вбудували в нього підступні тлейлаксу?

Під час цієї другої ночі в пущі Люцілла сипала звинуваченнями: