Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 3)

— Не думаю, що їхній гхола доживе до Ракіса, — промовила Шванг’ю. Люцілла вдала, що її це не зацікавило.

— Розкажи мені про його друзів, — попросила вона.

— У нього немає друзів, лише вчителі.

— Коли я з ними зустрінуся? — Вона не зводила очей із протилежної галереї, де Патрін ліниво сперся об низьку колону, тримаючи напоготові важкий лазеростріл. З раптовим потрясінням Люцілла усвідомила, що Патрін стежить за нею. Патрін — посланець башара. Шванг’ю, очевидячки, побачила і зрозуміла це послання. «Ми стережемо його!»

— Здогадуюсь, що ти прагнеш зустрітися з Майлсом Теґом, — припустила Шванг’ю.

— І не тільки з ним.

— Не хочеш насамперед налагодити контакт із гхолою?

— Я вже налагодила контакт із ним. — Люцілла кивнула в бік обгородженого дворика, на якому майже нерухомо стояв хлопчик, дивлячись на неї. — Він розважливий.

— Про інших я маю тільки звіти, — сказала Шванг’ю, — але підозрюю, що він найрозважливіший з усієї серії.

Люцілла придушила мимовільне здригання, викликане готовністю грубо заперечити словам і поведінці Шванг’ю. У них не було навіть натяку на те, що дитина внизу належить до людської спільноти.

Доки Люцілла це обдумувала, хмари закрили сонце, як часто буває тут о цій порі дня. Холодний вітер повіяв над стінами Твердині, закружляв у дворику. Хлопчик відвернувся і почав вправлятися швидше, щоб зігрітися.

— Куди він іде, щоб побути наодинці? — спитала Люцілла.

— Найчастіше до своєї кімнати. Пробував учинити кілька небезпечних вилазок, але ми відбили йому охоту до цього.

— Мусить дуже нас ненавидіти.

— Я в цьому впевнена.

— Мені доведеться зайнятися безпосередньо цим.

— Очевидно, імпринтерка не сумнівається, що зуміє подолати ненависть.

— Я думала про Гізу. — Люцілла кинула Шванг’ю значущий погляд. — Мене дивує, що ти дозволила Гізі зробити таку помилку.

— Я не втручаюся у нормальний процес підготовки гхоли. Якщо хтось із його вчителів обдаровує його щирим почуттям, це не моя проблема.

— Привабливий хлопчик, — сказала Люцілла.

Вони постояли ще трохи, стежачи за тренуванням гхоли Дункана Айдаго. Обидві Превелебні Матері ненадовго задумалися про Гізу, одну з перших учительок, привезену сюди в рамках проєкту гхоли. Ставлення Шванг’ю було простим: «Провал Гізи забезпечило саме Провидіння». «Шванг’ю і Гіза ускладнили моє завдання», — це все, про що подумала Люцілла. Жодна з жінок ні на мить не замислилася про те, що ці міркування підтверджують їхні переконання.

Спостерігаючи за хлопчиком на дворику, Люцілла стала по-новому оцінювати те, чого насправді досягнув Тиран Бог-Імператор. Лето ІІ використовував незліченні втілення цього гхолотипу впродовж тридцяти п’яти століть, одного за одним. А Бог-Імператор Лето ІІ не був звичайною силою природи. Він був найбільшим джаггернаутом в історії людства, що проїхався по всьому: по соціальних системах, по природних і неприродних протистояннях, по формах правління, по ритуалах (як заборонних, так і зобов’язливих), по релігіях — поміркованих і екстатичних. Гнітючий тягар переходу Тирана нічого не обі­йшов увагою, навіть Бене Ґессерит.

Лето ІІ називав це Золотим Шляхом, а гхолотип Дункана Айдаго, що вправлявся зараз унизу, був важливою постаттю у цьому переході. Люцілла вивчила звіти Бене Ґессерит, ймовірно, найкращі у світі. Навіть сьогодні на більшості старих Імперських Планет новопошлюблені пари досі бризкали водою на схід і на захід, промовляючи місцеву версію молитви: «Хай твоє благословення спливає на нас із цієї пожертви, Боже нескінченної сили й нескінченного милосердя».

Колись до такого ритуалу змушували Рибомовки і їхнє приручене священство. Та потім він поширився сам собою, ставши загальною внутрішньою вимогою. Навіть найбільші скептики казали: «Що ж, це не завадить». Це був здобуток, яким із роздратованим благоговінням захоплювалися найвидатніші релігійні інженери з Міссіонарії Протектіви Бене Ґессерит. І за п’ятнадцять століть, що минули від смерті Тирана, Сестринство не спромоглося розблокувати центральний вузол цього приголомшливого здобутку.

— Хто відповідає за релігійне виховання хлопчика? — спитала Люцілла.

— Ніхто, — сказала Шванг’ю. — Навіщо? Якщо він пробудить свою первісну пам’ять, матиме власні ідеї. Ми займемося ними, коли настане така потреба.

Хлопчик унизу закінчив тренування. Не дивлячись на спостерігачок з галереї, покинув обгороджений дворик і ввійшов у широкі двері ліворуч. Патрін теж залишив свою сторожову позицію, не кинувши й погляду на Превелебних Матерів.

— Не дай людям Теґа тебе обдурити, — промовила Шванг’ю. — У них очі на потилиці. Ти знаєш, що рідна мати Теґа була однією з нас. Він навчає цього гхолу речей, якими краще б не ділитися!

***

Вибухи — це, крім іншого, стискання часу. Усі помічені зміни у природному Всесвіті є до певної міри і з певного погляду вибуховими; інакше б їх не помітили. Плавна безперервність змін, якщо їх достатньо вповільнено, проходить непоміченою спостерігачами, час/увага яких є надто короткими. Тому кажу вам, що я бачив зміни, яких ви ніколи б не помітили.

Жінка, що стояла в ранковому світлі планети Капітули по той бік столу від Превелебної Матері Настоятельки Альми Мавіс Тарази, була високою і гнучкою. Довга накидка-аба, що оповивала її блискучою чорнотою, спадаючи від пліч до підлоги, не могла повністю приховати грацію кожного руху її тіла.

Тараза схилилася вперед на своєму слідокріслі[3] й переглядала пакет даних, що стенографічними знаками Бене Ґессерит проєктувалися на поверхню стола, лише для її очей.

«Дарві Одраде» — так дисплей ідентифікував жінку навпроти, тоді з’явилася стисла біографія, деталі якої Тараза вже знала. Дисплей мав різні призначення: нагадував Матері Настоятельці потрібні їй відомості, дозволяв за потреби потягти час, вдаючи, наче вона переглядає записи, і служив останнім аргументом, якщо під час розмови постане щось негативне.

«Одраде народила Сестринству дев’ятнадцять дітей» — така інформація пропливла перед очима Тарази. Усі діти від різних батьків. У цьому не було нічого незвичайного, але навіть найпроникливіший погляд не міг би помітити, щоб така серйозна служба Сестринству спотворила тіло Одраде. Обличчя — з довгим носом, відповідними до нього запалими щоками — надавало їй природженої зверхності. Його риси наче збігали вниз, зосереджуючись на вузькому підборідді. Хоча вуста були повними й натякали на пристрасну вдачу, яку вона намагалася опанувати.

«На Атрідівські гени завжди можна покладатися», — подумала Тараза.

Віконна завіса за Одраде затріпотіла, жінка озирнулася. Вони перебували в Таразиній ранковій кімнаті, малому й елегантно вмебльованому приміщенні, декорованому різними відтінками зеленої барви. Лише сувора білість Таразиного слідокрісла відділяла її від тла. Вікна-еркери виходили на схід, на сад і травник, на покриті снігом гори планети Капітули, що височіли вдалині.

Не підводячи погляду, Тараза сказала:

— Мене втішило, що ви з Люціллою прийняли доручення. Це значно полегшить моє завдання.

— Я хотіла б зустрітися з цією Люціллою, — промовила Одраде, дивлячись униз, на маківку Тарази. Її голос виявився м’яким контральто.

— Немає потреби, — кашлянула Тараза. — Люцілла — одна з наших найкращих імпринтерок. Кожна з вас, звичайно, отримала ідентичне ліберальне кондиціонування, яке мало приготувати вас до цього завдання.

У недбалому тоні Тарази було щось майже образливе, і лише звичка, набута за довгий час їхнього зв’язку, змусила Одраде придушити негайно ж постале роздратування. Однією з причин цього роздратування було слово «ліберальне», усвідомила вона. Це слово підіймало Атрідів на бунт. Здавалося, що її нагромаджені жіночі пам’яті вдарялися об несвідомі припущення та неперевірені упередження, які стояли за цією концепцією.

«Тільки ліберали справді думають. Тільки ліберали є інтелектуалами. Тільки ліберали розуміють потреби своїх ближніх».

«Скільки порочності сховано у цьому слові! — подумала Одраде. — Скільки найтаємнішого “я”, що вимагає визнання своєї вищості».

Одраде нагадала собі, що Тараза, попри недбалий образливий тон, використала цей термін лише у його католицькому значенні: загальну освіту Люцілли ретельно допасовано до освіти Одраде.

Тараза відкинулася назад, улаштовуючись зручніше, та й далі вдивлялася у дисплей перед нею. Світло зі східних вікон падало їй просто на обличчя, відкидаючи тіні під носом і підборіддям. Тараза, маленька жінка, лише трохи старша за Одраде, зберегла значну частку краси, яка зробила її найнадійнішою розплідницею, надто коли йшлося про складних партнерів. Її обличчя було довгим і овальним, щоки м’яко заокругленими. Чорне волосся, зачесане назад і туго зв’язане, не приховувало високого чола з помітним трикутним виступом зверху посередині. Коли Тараза говорила, її рот відкривався мінімально: чудовий контроль мімічних рухів. Та зазвичай усю увагу спостерігача привертали до себе її очі: нездоланно чарівні, сині на синьому. Загалом це обличчя скидалося на лагідну маску, яка майже не пропускала назовні справжні емоції.

Одраде розпізнала теперішню позу Матері Настоятельки. Невдовзі Тараза щось пробурмоче сама собі. І справді, як за наказом, Тараза щось пробурмотіла.

Мати Настоятелька роздумувала, дуже уважно слідкуючи за біографією, що пробігала дисплеєм. Її зацікавило багато речей.