Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 15)

Назавтра, рано-вранці, орнітоптер, пілотований двома священниками, які привезли її з пустелі, поніс Шіану туди, де її не могло побачити населення Кіна. Священники забрали Шіану на вершину дюни й заткнули в пісок точну копію фрименського гупала. Коли гупало зняли із запобіжника, пустелею покотилося гучне биття, що кликало Шай-Хулуда. Священники втекли до свого ’топтера й чекали високо вгорі, тимчасом як перелякана Шіана, чиї найгірші страхи справдилися, стояла самотньо метрів за двадцять від гупала.

Прийшли два черви. Не найбільші з бачених священниками, не довші за тридцять метрів. Один із них заковтнув гупало, так його втихомиривши. Тоді обидва звернули, залишивши після себе два паралельні кругові сліди, і зупинилися на відстані неповних шести метрів від Шіани.

Вона покірно стояла, з руками вздовж боків і стиснутими в кулаки долонями. Саме так і роблять священники. Згодовують тебе Шайтану.

Ширяючи у своєму ’топтері, обидва священники захоплено дивилися. Їхні лінзи передавали цю сцену так само захоп­леним спостерігачам в особистих кімнатах Преосвященника в Кіні. Усі вони вже бачили раніше подібні події. Це було стандартне покарання, зручний спосіб усунути того з населення чи священства, що стояв на заваді, або прокласти дорогу для здобуття нової наложниці. Та ніколи раніше вони не бачили в ролі жертви самотню дитину. І яку дитину!

Черви Бога повільно поповзли вперед від місця своєї першої зупинки. Знову застигли, всього на відстані трьох метрів від Шіани.

Змирившись зі своєю долею, Шіана не тікала. Подумала, що скоро вона буде разом з батьками і друзями. Коли черви так і не ворухнулися, на зміну її страху прийшов гнів. Злі священники залишили її тут! Вона чула їхній ’топтер над головою. Повітря наповнював гарячий запах прянощів, який струменів від червів. Зненацька Шіана здійняла праву руку і вказала на ’топтер.

— Сюди, зжеріть мене! Цього вони хочуть!

Священники вгорі не чули її слів, але помітили жест і те, що вона розмовляє з двома Червами Бога. Палець, який на них указував, не віщував добра.

Черви не ворухнулися. Шіана опустила руку.

— Ви вбили мою матір, батька і всіх моїх друзів, — звинуватила їх. Зробила крок уперед і замахнулася кулаком.

Черви відступили, зберігаючи дистанцію.

— Якщо не хочете мене, повертайтесь, звідки прийшли! — Вона махнула рукою в бік пустелі.

Вони слухняно позадкували й разом розвернулися.

Священники в ’топтері прослідкували за червами, аж доки ті не зарилися в пісок на більш ніж кілометровій відстані. Лише тоді священники повернулися, їх переповнювали страх і тривога. Підхопили дитя Шай-Хулуда з піску й помчали назад до Кіна.

Ще до настання сутінків посольство Бене Ґессерит у Кіні отримало повний звіт. Наступного ранку звістка вже прямувала до Капітули.

Нарешті це сталося!

***

Клопоти з деякими різновидами воєнних дій (і будьте певними, що Тиран це знав, бо це міститься в його уроках) полягають у тому, що вони нищать усяку моральність у тих, хто до цього вразливий. Воєнні дії подібного роду кидають таких осіб, душевно зруйнованих, хоча і вцілілих фізично, назад між невинне населення, яке навіть не здогадується, на що спроможні такі солдати-поворотці.

Один із ранніх спогадів Майлса Теґа такий: він сидить за обідом з батьками та молодшим братом Сабіном. Тоді Теґові було всього сім літ, але ці події закарбувалися йому в пам’яті. Обідня кімната на Лернеї, барвиста від свіжозрізаних квітів, надвечірнє світло жовтого сонця просочується крізь старовинні завіси. На столі ясно-синій посуд і блискуче срібло. Служниці-аколітки стоять напоготові, бо хоч його мати здобула право на постійне звільнення від спеціальних обов’язків, але її кваліфікації як бене-ґессеритської вчительки не слід було марнувати.

Джанет Роксбро-Теґ, ширококоста жінка, наче створена для ролі гранд-дами, стежила зі свого кінця столу, аби обслуговування обіду відбувалося за правилами. Лоші Теґа, Майлсового батька, це завжди трохи розважало. Він був худорлявим чоловіком з високим чолом і таким вузьким обличчям, що, здавалося, його темні очі випиналися по боках. Темне волосся батька ідеально контрастувало з білявістю його дружини.

Над притишеними застільними звуками й густим ароматом супу еду з прянощами мати навчала батька, як упоратися з нав’язливим Вільним Торговцем. Сказавши «тлейлаксу», вона привернула до себе всю Майлсову увагу. Він саме починав вивчати Бене Тлейлакс.

Навіть Сабін, що багатьма роками пізніше став жертвою отруйника на Ромо, слухав з такою пильністю, на яку тільки був спроможний у свої чотири роки. Сабін поклонявся старшому братові, наче герою. Усе, що привертало увагу Майлса, цікавило й Сабіна. Обидва хлопці мовчки слухали.

— За цим чоловіком стоять тлейлаксу, — сказала леді Джанет. — Я чую це в його голосі.

— Я не сумніваюся у твоїй спроможності викрити такі речі, моя люба, — промовив Лоші Теґ. — Та що я можу зробити? Він має належні кредитні талони й хоче купити…

— Замовлення на рис цієї миті нічого не важить. Ніколи не вір, що лицепляс насправді добивається того, чого він начебто добивається.

— Я певен, що він не лицепляс. Він…

— Лоші! Я знаю, що ти добре навчився на моїх уроках і вмієш розпізнати лицепляса. Погоджуюся, що Вільний Торговець не є одним із них. Лицепляси зосталися на його кораблі. Вони знають, що я тут.

— Знають, що не можуть тебе ошукати. Так, але…

— Стратегія тлейлаксу завжди вплетена в мережу стратегій, кожна з яких може бути справжньою. Вони навчилися цього від нас.

— Моя люба, якщо ми маємо справу з тлейлаксу і я не ставлю під сумнів твій присуд, то негайно ж постає питання меланжу.

Леді Джанет легенько кивнула. Справді, навіть Майлс знав про зв’язок тлейлаксу з прянощами. Це була одна з речей, яка захоплювала його у тлейлаксу. На кожен міліграм меланжу, виробленого на Ракісі, тлейлаксанські контейнери продукували довгі тонни[9] його. Використання меланжу зросло відповідно до нових запасів, і навіть Космічна Гільдія схилила коліна перед такою потугою.

— Але рис… — відважився Лоші Теґ.

— Мій любий муже, Бене Тлейлакс не потребують стільки рису понджі в нашому секторі. Він потрібен їм для перепродажу. Мусимо довідатися, хто насправді потребує рису.

— Хочеш, щоб я потягнув час, — сказав він.

— Саме так. Ти чудово впораєшся з цим завданням. Не дай шансу цьому Вільному Торговцеві сказати «так» чи «ні». Людина, вишколена лицеплясами, оцінить таку витон­ченість.

— Ми виманимо лицеплясів з корабля, а ти тим часом вестимеш слідство деінде.

Леді Джанет усміхнулася.

— Люблю, коли ти випереджаєш мої думки.

Вони з розумінням подивилися одне на одного.

— Він не може звернутися до іншого постачальника в нашому секторі, — промовив Лоші Теґ.

— Він уникатиме прямої конфронтації, — сказала леді Джанет, постукуючи по столу. — Зволікання, зволікання і ще раз зволікання. Мусиш витягти цих лицеплясів з корабля.

— Вони, звичайно, зрозуміють.

— Так, мій любий, і це небезпечно. Мусиш завжди зу­стрічатися з ними на власній території і з нашою охороною поблизу.

Майлс Теґ згадав, що його батько справді витяг лицеплясів з їхнього корабля. Мати забрала Майлса до візера, де він побачив кімнату зі стінами, покритими міддю. Тут його батько уклав угоду, що мала принести йому найвищу похвалу ДАПТ і велику винагороду.

Тоді Майлс Теґ уперше побачив лицеплясів. Двоє маленьких чоловіків, схожих, як близнята. Круглі обличчя, майже позбавлені підборідь, мопсячі носи, крихітні роти, чорні ґудзики очей, коротко обстрижене біле волосся, що стирчало на їхніх головах, мов щетина пензля. Обидва були одягнені як Вільні Торговці — у чорні туніки та штани.

— Ілюзія, Майлсе, — сказала мати. — Ілюзія — це їхній шлях. Творення ілюзії для здобуття реальних цілей — саме так діють тлейлаксу.

— Як маг на зимовому видовищі? — спитав Майлс, вдивляючись у візер і сцену на ньому, з постатями, що скидалися на іграшкові фігурки.

— Дуже схоже, — погодилася мати. Говорячи, вона теж дивилася на візер, але одною рукою обійняла сина за плечі, захищаючи його.

— Майлсе, ти дивишся на зло. Пильно до нього приглянься. Обличчя, які ти бачиш, можуть змінитися за мить. Вони можуть стати вищими, можуть здаватися товщими. Можуть так скидатися на твого батька, що тільки я розпізнаю підміну.

Рот Майлса Теґа склався у беззвучне «о». Він пильно вдивлявся у візер, слухаючи, як батько пояснює, що ціна рису понджі, встановлена ДАПТ, укотре різко злетіла.

— І ось що найстрашніше, — продовжувала мати. — Дехто з новіших лицеплясів може, торкнувшись тіла жертви, поглинути частину її спогадів.

— Вони читають думки? — Майлс глянув на матір.

— Не зовсім. Ми вважаємо, що вони знімають відбиток спогадів, це майже голографічний процес. Вони ще не знають, що нам про це відомо.

Майлс зрозумів. Йому не слід було розмовляти про це ні з ким, навіть із батьком чи матір’ю. Вона навчила його бене-ґессеритської секретності. Майлс пильно стежив за постатями на екрані.

При батькових словах лицепляси не виявили жодних емоцій, але їхні очі начебто засяяли яскравіше.

— Як вони стали такими злими? — спитав Майлс.

— Вони комунальні істоти, виведені так, щоб не ідентифікуватися з жодною постаттю чи обличчям. Та подоба, яку вони зараз демонструють, призначена для мене. Знають, що я за ними стежу. Розслабилися, прийнявши свою природну комунальну форму. Добре затям це собі.