Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 102)
Його залило стільки спогадів, аж він здивувався, як міг усі їх помістити. Солодкі пахощі новонародженої донечки в його руках. Мускусний аромат пристрасної коханки. Букет найкращого даніанського вина. Задихані зусилля у тренувальній залі.
Згадав виринання з них раз у раз: яскраві вогні та м’які механічні руки. Руки повертали його, і несфокусованим поглядом новонародженого він бачив велику груду жіночої плоті — монструозну у своїй майже нерухомій масивності… лабіринт темних трубок, що сполучали її тіло з гігантським металевим резервуаром.
Він задихався під тиском низки пам’ятей, що одна за одною напливали в нього.
Тепер він згадав, що прищепили йому тлейлаксу: глибинну свідомість, яка чекала лише моменту спокушення його імпринтеркою Бене Ґессерит.
Та це була Мурбелла, а вона не з Бене Ґессерит.
Але вона була тут, під рукою, і тлейлаксанська схема запанувала над його реакціями.
Дункан почав тихо наспівувати й торкнувся її, рухаючись зі спритністю, яка шокувала Мурбеллу.
І весь цей час він тихо наспівував у ритмі, що прокочувався пульсацією крізь її тіло, заколисуючи… ослаблюючи…
Вона спробувала відштовхнутися від нього, але він лише посилив її відповідь.
Дункан помітив, як напучнявіли її груди, побачив, що їй заклало носа. Пипки її грудей напружилися, ореоли довкола них потемніли. Вона зойкнула й широко розвела ноги.
Та єдина Велика Матрона, на допомогу якої вона могла сподіватися, була поза кімнатою, відгороджена від неї зачиненими дверима і пласкляним бар’єром.
Мурбеллу охопила енергія відчаю. Відповіла єдиним способом, який знала, торкаючи, пестячи, застосовуючи всі техніки, які так старанно вивчала впродовж довгих років учнівства.
Та на кожен її рух Дункан знаходив контрхід, а той викликав дику стимуляцію.
Мурбелла виявила, що вона неспроможна більше контролювати власні реакції. Відгукувалася автоматично, черпаючи з джерела знань, глибшого за її вишкіл. Відчула, як напружуються м’язи її вагіни. Відчула швидкий наплив вологи до піхви. Коли Дункан ввійшов у неї, почула свій зойк. Її руки, ноги, все тіло рухалося згідно з обома системами реакцій — добре завченим автоматизмом і глибшим, глибшим усвідомленням інших жадань.
По гладких м’язах таза почали пробігати хвилі екстатичних спазмів. Вона відчула його негайну відповідь і сильний удар сім’явиверження. Це підсилило її відгук. Екстатичні пульсації судом у її піхві виривалися назовні… назовні… назовні. Екстаз оволодів усіма її чуттями. Побачила вибух білого сяйва в себе під повіками. Кожен мускул здригався від екстазу, якого вона досі собі не уявляла. Навіть не думала, що така насолода можлива.
Хвилі знову покотилися навсібіч, вириваючись назовні.
Знову й знову.
Вона втратила лік повторенням.
Коли Дункан зойкнув, зойкнула й вона, хвилі знову попливли назовні.
І знову…
Зникло відчуття часу та простору, зосталося лише це занурення в невпинну насолоду.
Вона хотіла, щоб це тривало вічно, і хотіла, щоб це припинилося. Таке не має відбуватися з жінкою! Всечесна Матрона не повинна такого переживати. Це були відчуття, які мали керувати чоловіками.
Дункан виринув із прищепленої йому схеми реакцій. Мав зробити ще щось. Не пам’ятав, що саме.
Уявив, як вона лежить перед ним мертва. Але ж ця жінка не була Люціллою, це була… це була Мурбелла.
У нього зосталося вкрай мало сил. Відірвався від Мурбелли, спробував підвестися, зумів стати навколішки. Руки дрижали від незрозумілого хвилювання.
Мурбелла намагалася відштовхнути Дункана від себе, але його там не було. Розплющила очі.
Дункан стояв над нею на колінах. Вона гадки не мала, скільки часу минуло. Шукала в собі енергії, щоб сісти, але не змогла. Поволі повертався здоровий глузд.
Глянула Дунканові в очі, знаючи тепер, ким мусить бути цей мужчина. Мужчина? Тільки юнак. Але він робив таке… таке… Усіх Всечесних Матрон було попереджено: існує гхола, якого тлейлаксу озброїли забороненими вміннями. Цього гхолу слід убити!
До її м’язів приплив невеликий струмочок енергії. Вона припіднялася на ліктях. Переводячи подих, спробувала відкотитися від нього і знову впала на м’яку поверхню.
На Святу Скелю Дура! Цього самця не можна зоставити живим! Він був гхолою і міг робити речі, дозволені лише Всечесним Матронам. Хотіла його вдарити, а водночас хотіла знову притягти до свого тіла.
Вона ще раз припіднялася на ліктях і з цієї позиції зуміла сісти. Її затуманений погляд перетнув вікно, дістався туди, де вона зачинила Велику Всечесну Матрону й провідника. Обличчя чоловіка залляв рум’янець. Лице Великої Всечесної Матрони було так само непорушним, як сама Скеля Дура.
Мурбелла кивнула жінці за пласклом, хитнулася до зачинених дверей поруч із ліжком. Насилу зуміла відімкнути двері, тоді знову впала на постіль. Її очі вп’ялися в юнака, що стояв навколішках. На його тілі виблискував піт. На його любому тілі…
Відчай зіштовхнув її на підлогу. Впала на коліна, а тоді, більше силою волі, ніж м’язів, підвелася. Енергія поверталася, але ноги її дрижали, коли вона намагалася обійти ліжко.
Її тіло погойдувалося з боку в бік. Спробувала заспокоїтися. Замахнулася, завдаючи удару йому в шию. Вивчила цей удар під час довгих тренувань. Він розтрощив би йому горлянку. Жертва померла б від задухи.
Дункан легко ухилився від удару, але був повільним… повільним…
Мурбелла ледь не впала поруч із ним, та її втримали руки Великої Всечесної Матрони.
— Убий його, — простогнала Мурбелла. — Це перед ним нас застерігали. Це він!
Мурбелла відчула долоні на своїй шиї, пальці сильно натисли на нервові вузли за вухами.
Останнім, що почула Мурбелла, перш ніж знепритомніти, були слова Великої Всечесної Матрони:
— Ми нікого не вб’ємо. Цей гхола летить на Ракіс.
***
Найнебезпечніша потенційна конкуренція для будь-якого організму походить від особин його власного виду. Вид споживає згідно з потребами. Зростання обмежене тією потребою, засоби задоволення якої наявні в найменшій кількості. Найменш сприятлива умова контролює темп зростання. (Закон Мінімуму)
Будівля стояла здаля від широкої алеї, під захистом дерев і старанно доглянутих живоплотів. Живоплоти звивалися, утворюючи лабіринт, білі стовпи в людський зріст заввишки окреслювали засаджені площі. Жоден автомобіль не міг в’їхати сюди чи виїхати звідси інакше, ніж повільно повзучи. Військовий розум Теґа миттю це збагнув, коли броньований землехід доставив його до дверей. Фельдмаршал Муззафар, єдиний, крім нього, пасажир на задньому сидінні, зауважив Теґову оцінку й сказав:
— Ми захищені зверху променевою анфіладною системою.
Солдат у камуфляжному однострої з довгоствольним лазерострілом на перекинутому через плече ремені відчинив двері і став струнко, коли Муззафар виходив.
Теґ вийшов за ним слідом. Пізнав це місце. То була одна з «надійних» адрес, які він отримав від Служби безпеки Бене Ґессерит. Очевидно, інформація Сестринства перестала відповідати дійсності. Однак сталося це недавно, бо Муззафар не дав знаку, що Теґ може знати це місце.
Коли вони підійшли до дверей, Теґ помітив, що інша захисна система, яку він бачив під час першої подорожі по Айсаю, залишилася незмінною. Стовпи, що стояли тут, ледь помітно відрізнялися від інших, розміщених уздовж бар’єра з дерев і живоплотів. Ці стовпи були сканелайзерами, керованими з приміщення десь у будинку. Їхні ромбічно з’єднані конектори «зчитували» простір між ними й будинком. Досить легенького натиску на кнопку в сторожовій кімнаті — і сканелайзери покрають на шматки м’яса будь-яку живу плоть, що перетне їхні поля.
Біля дверей Муззафар зупинився і глянув на Теґа.
— Всечесна Матрона, з якою ви зараз зустрінетеся, наймогутніша з усіх, що прибули сюди. Вона не терпить нічого, крім цілковитого послуху.
— Як я розумію, ви мене попереджаєте.
— Я знав, що ви зрозумієте. Називайте її Всечесною Матроною. Цього досить. Рушаймо. Я дозволив собі таку вільність і приготував для вас новий мундир.
Кімната, куди завів його Муззафар, належала до тих, яких Теґ не бачив під час свого попереднього візиту. Невелика й так заставлена чорними скриньками, які постійно цокотіли, що для них двох залишилося небагато місця. Кімнату освітлювала єдина жовта світлокуля під стелею. Муззафар втиснувся у куток, а Теґ тим часом зняв з себе забруднений і пом’ятий мундир, який носив від виходу з не-кулі.
— Мені прикро, що не можу запропонувати вам купелі, — сказав Муззафар. — Та ми не можемо зволікати. Вона втрачає терпіння.
У мундирі Теґ почув себе іншою людиною. Це був знайомий чорний однострій, навіть із зірочками на комірі. Тож він мав постати перед цією Всечесною Матроною як башар Сестринства. Цікаво. Він знову цілковито був башаром, хоча годі сказати, що те могутнє почуття ідентичності колись його покидало. Але мундир доповнював і проголошував це. У цьому вбранні Теґ не мав потреби якось додатково підкреслювати те, ким він був.