Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 88)

Алія обернулася. Вдаючи скорботу, якої не відчувала, поквапом вийшла до своїх особистих покоїв. Там, у своїй спальні, вона хряснула дверима, вилаялася і тупнула ногою.

«Клятий Дункан! Чому? Чому? Чому?»

Вона відчула навмисну провокацію з боку Айдаго. Він убив Джавіда й спровокував Стілґара. Значить, він знав про Джавіда. Усю цю справу слід сприймати як послання Дункана Айдаго, його фінальний жест.

Знову й знову тупала ногами, шалено метаючись по спальні.

«Прокляття йому. Прокляття йому! Прокляття йому!»

Стілґар пішов до бунтівників, і Ганіма з ним. Ірулан теж.

«Прокляття їм усім!»

Тупнувши ще раз, вона болюче вдарилася стопою об щось металеве. Від болю скрикнула й глянула вниз, виявивши, що забила ногу об металеву пряжку. Підняла її і завмерла, дивлячись на цю річ на долоні. То була стара пряжка, одна з тих виробів зі срібла та платини, привезених ще з Каладана, якою Герцог Лето Атрід І нагородив свого мечника, Дункана Айдаго. Вона часто бачила її в Дункана. І от він покинув її тут.

Алія судомно обхопила пальцями пряжку. Айдаго покинув її тут, коли… коли…

Сльози потекли їй з очей усупереч усім фрименським навичкам. Губи скривилися, завмерли в гримасі. Вона відчула, що всередині її черепа знову починається давня битва, сягаючи пальців на руках і ногах. Здавалося, що вона розпалася на дві особи. Одна здивовано поглядала на ці тілесні корчі. Друга намагалася підкоритися страшному болю, що заповнив її груди. Тепер сльози нестримно пливли їй з очей, а Здивований усередині неї буркотливо питав:

— Хто плаче? Хто це плаче? Хто зараз плаче?

Але ніщо не стримувало її сліз, і вона відчула біль, що палив їй груди, змусивши кинутися на ліжко й метатися на ньому.

Однак щось зсередини допитувалося тоном глибокого здивування:

— Хто плаче? Хто це…

Через ці діяння Лето ІІ усунув себе з еволюційної послідовності. Він зробив це свідомо, кажучи: «Щоб бути незалежним, слід усунутися». Обоє близнят були понад потребами в пам’яті як процесі виміру, що визначав їхню віддаленість від людського походження шляхом детермінації. Лето ІІ зосталося вчинити відважно, розпізнавши, що справжнє творіння незалежне від свого творця. Відмовився од відтворення еволюційної послідовності, заявивши: «Це теж відведе мене ще далі від людства». Він вбачав у цьому імплікацію: у житті не існує по-справжньому замкнутих систем.

Тутешні птахи — папуги, сороки, сойки — живилися комахами, від яких аж роївся вологий пісок за пошкодженим канатом. Це була джедіда, останнє з нових містечок, збудоване на фундаменті з відкритого базальту. Зараз вона покинута. Ганіма, вивчаючи в ранкові години обшир за первісними насадженнями покинутої січі, помітила рух і побачила пістряву ящірку — гекона. А раніше — кактусового дятла, що гніздився у глиняній стіні довкола джедіди.

Вона думала, що це січ, хоча насправді то був набір низьких стін, зведених із обпаленої цегли й оточених насадженнями, які мали зупинити дюни. Містечко лежало в Танзеруфт, за шістсот кілометрів від Хребта Сіхая. Без догляду людських рук січ почала розсипатися, знову перетворюючись на пустелю, її стіни нищили пустельні вітри, а плантація корчилася під пекучим сонцем.

І все-таки пісок за розбитим канатом зоставався вологим, а це свідчило про те, що приземкувата копиця вітряної пастки досі функціонувала.

Упродовж кількох місяців після втечі з Табру блукачі по черзі шукали притулку в кількох таких місцях, що стали безлюдними через Пустельного Демона. Ганіма не вірила в Пустельного Демона, хоча годі було заперечити очевидний доказ — зруйнований канат.

Інколи вони діставали з північних селищ звістки, передані збунтованими мисливцями за прянощами. Кілька ’топтерів — дехто запевняв, що не більше шести, — здійснювало розвідувальні польоти, розшукуючи Стілґара, але Арракіс великий, а його пустеля прихильна до втікачів. За сповіщеннями, пошуково-знищувальні сили виконували завдання знайти Стілґарову групу, проте ці сили на чолі з колишнім табрійцем Буєром Аґарвесом мали й інші обов’язки та часто поверталися до Арракіна.

Бунтівники запевняли, що між ними й людьми Алії немає особливих сутичок. Непередбачувані вилазки Пустельного Демона призвели до того, що першочерговим клопотом Алії та наїбів стала палацова гвардія. Навіть контрабандистам дісталося, але вони начебто нишпорили в пустелі в пошуках Стілґара, прагнучи здобути призначену за його голову винагороду.

Стілґар завів свою групу до джедіди одразу ж, перед учорашніми сутінками, керуючись непомильним відчуттям вологи, яку занюхав ніс старого фримена. Він обіцяв, що невдовзі вони вирушать на південь, між пальми, але уникав називати точну дату. Хоча за голову Стілґара призначили ціну, за яку колись можна було купити планету, він здавався найщасливішим та найбезтурботнішим із людей.

— Це добре місце для нас, — сказав він, вказуючи на досі справну вітряну пастку. — Наші друзі залишили нам трохи води.

Тепер їхня група була невеликою: всього шістдесят людей. Старих, хворих і надто юних відправили на південь до пальм, де їх прийняли вірні родичі. Залишилися тільки найстійкіші, і вони мали багатьох друзів на півночі та півдні.

Ганіма міркувала, чому Стілґар уникав обговорення того, що відбувається з планетою. Невже він цього не бачив? Коли канати зруйнували, фримени відступили до північної та південної ліній, які обмежували колись їхні володіння. Цей рух міг бути лише сигналом про те, що незмінно діялося з Імперією. Одна ситуація була дзеркальним відображенням другої.

Ганіма всунула руку під комір дистикоста й знову його запечатала. Попри всі гризоти, тут вона почувалася напрочуд вільною. Внутрішні життя перестали їй надокучати, хоча інколи вона чула, як їхні спогади проникають у її свідомість. Із цих спогадів вона знала, якою була ця пустеля колись, до початку екологічної трансформації. Насамперед вона була значно сухішою. Ця неремонтована вітряна пастка досі діяла, бо працювала з більш вогким повітрям.

Численні створіння, що колись цуралися цієї пустелі, тепер зважилися поселитися тут. Багато членів їхньої групи зауважили, як поширилися денні сови. Навіть зараз Ганіма бачила сорокуш. Вони підстрибували й пританцьовували довкола комах, що кишіли у вологому піску при краю розбитого канату. Борсуків помічено небагато, зате було безліч кенгурових мишей.

Новими фрименами керував забобонний страх, а Стілґар був не кращим од решти. Джедіду повернули пустелі після того, як її канат розбили вп’яте за одинадцять місяців. Чотири рази тутешні мешканці ремонтували скоєні Пустельним Демоном спустошення, а потім не мали вже надлишку води, щоб ризикнути черговою її втратою.

Так само було в інших джедідах і на багатьох старих січах. Вісім із дев’яти нових поселень покинуто. Багато старих січей були переповнені, як ніколи досі. І тоді, як пустеля ввійшла в нову фазу, фримени повернулися до давніх звичаїв. У всьому бачили лихі віщування. Чи ж хробаки не ставали дедалі рідшими всюди, крім Танзеруфт? Це був присуд Шай-Хулуда! Бачили мертвих хробаків, хоча ніхто не міг сказати, чого вони померли. Невдовзі після смерті вони поверталися у пустельний прах, але ті розкришені остови, на які натикалися фримени, наповнювали спостерігачів жахом.

Минулого місяця група Стілґара набрела на такий остов, і їм знадобилося чотири дні, аби змахнути з себе відчуття зла. Ці останки тхнули кислою й отруйною гнилизною. Розкладений остов знайдено на вершині гігантського викиду прянощів, прянощі переважно пропали.

Ганіма відвернулася від канату й озирнулася назад, на джедіду. Просто перед нею лежала зруйнована стіна, яка колись оточувала муштамаль, маленький клаптик саду. Вона із затятою цікавістю досліджувала це місце і знайшла в кам’яній коробці запас пласких прісних меланжевих хлібців.

Стілґар знищив їх, кажучи:

— Фримен ніколи не покинув би позаду себе доброї їжі!

Ганіма підозрювала, що він помилявся, але справа не варта була ні ризику, ні суперечки. Фримени змінювалися. Колись вони вільно мандрували бледом, гнані природними потребами: заради води, прянощів, торгівлі. Активність тварин була для них будильником. Але тепер тварини перейшли на дивні нові ритми, а більшість фрименів тим часом скоцюрбилася у своїх старих печерах-кролятниках, у затінку північної Оборонної Стіни. Мисливці за прянощами в Танзеруфт були нечисленними, і лише група Стілґара мандрувала по-давньому.

Вона довіряла Стілґарові та його остраху перед Алією. Ірулан підтвердила Стілґарові аргументи, вдавшись до дивних міркувань Бене Ґессерит. А на далекій Салусі все ще жив Фарад’н. Одного дня доведеться розрахуватися з ним.

Ганіма глянула вгору, на сіро-срібне небо, подумки шукаючи розради. Де знайти допомогу? Де той, хто вислухав би, якби вона розповіла про побачене довкола? Якщо вірити звісткам, леді Джессіка зостається на Салусі. Алія ж була істотою на п’єдесталі, зацікавленою лише власною величчю, а сама тим часом дедалі більше віддалялася від дійсності. Ґурні Галлека ніде не було, хоча його нібито всюди бачили. Проповідник зник у схованці, зостався тільки слабкий спогад про його єретичні декламації.

І Стілґар.

Вона глянула крізь розбиту стіну туди, де Стілґар допомагав ремонтувати цистерну. Стілґар насолоджувався своєю роллю неспокійного духа пустелі, а ціна за його голову зростала щомісяця.