Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 85)

— Туди, де люди можуть творити кожну наступну мить свого майбутнього.

— Так ти кажеш. Гидь може сказати так само.

— Я не Гидь, хоча й міг нею стати, — промовив Лето. — Я знаю, як це сталося з Алією. У ній живе демон, батьку. Ми з Гані знаємо цього демона: це барон, твій дід.

Пол затулив долонями обличчя. Якийсь час його плечі здригалися, тоді він опустив руки й твердо стулив губи.

— На нашому Домі тяжить прокляття. Я молився, щоб ти кинув цей перстень у пісок, щоб відрікся від мене й утік, аби жити… іншим життям. Таким мав бути твій шлях.

— Якою ціною?

Після довгого мовчання Пол сказав:

— Кінець визначає ту дорогу, що до нього веде. Лише раз я не зумів обстояти свої принципи. Лише раз. Я прийняв Магдінат. Я вчинив так для Чані, але це зробило мене поганим лідером.

Лето не знайшов слів у відповідь. Пам’ять про це рішення жила всередині нього.

— Я не можу обманювати тебе більше, ніж себе самого, — промовив Пол. — Я це знаю. Кожна людина мусить мати такого слухача, такого суддю. Одне лише спитаю: чи Битва Тайфуну необхідна?

— Або це, або людство згасне.

Пол почув, що слова Лето правдиві, і заговорив тихим голосом, підтверджуючи більшу частину синового видіння.

— Я не бачив такого вибору.

— Думаю, що Сестринство підозрює це, — сказав Лето. — Я не можу знайти іншого пояснення рішень моєї бабки.

Нічний вітер дмухнув на них прохолодою. Війнув одягом Пола, обгорнув його довкола ніг. Побачивши це, Лето промовив:

— Батьку, у тебе є фримпакет. Я надму диститент, і можемо провести ніч у затишку.

Але Пол лише махнув головою, знаючи, що не буде для нього жодного затишку, ні цієї ночі, ні іншої. Муад’Діб, Герой, мусить бути знищений. Він сам це сказав. Тепер міг зостатися тільки Проповідник.

Фримени були першими людьми, що розвинули свідому / підсвідому символіку, завдяки якій могли переживати як власний досвід рухи та взаємозв’язки їхньої планетарної системи. Були першими, хто виразив клімат за допомогою напівматематичної мови, писемні символи якої втілюють (та інтерналізують) зовнішні взаємозв’язки. Сама мова була частиною описуваної системи. Її писемна форма набувала обрисів того, що описувала. У цьому розвитку було приховано близьке локальне знання про те, що доступне для підтримки життя. Ступінь цієї мовно-системної інтеракції можна оцінити з того факту, що фримени сприймали себе як тварин, які блукають у пошуках їжі.

— Кавех вахід, — сказав Стілґар. Принеси кави. Дав рукою знак ад’ютантові, що стояв обіч єдиних дверей до аскетичної кімнати з кам’яними стінами, у якій він провів цю безсонну ніч. У цьому місці старий фрименський наїб зазвичай споживав спартанський сніданок, і вже й надходив час снідати, але після такої ночі він не відчував голоду. Устав, потягся, розім’яв мускули.

Дункан Айдаго сидів на низькій подушці біля дверей, намагаючися стримати позіхання. Саме зрозумів, що вони зі Стілґаром провели за розмовою цілу ніч.

— Вибач, Стіле, — перепросив він. — Я протримав тебе тут усю ніч.

— Непроспана ніч додає день до твого життя, — відповів Стілґар, приймаючи тацю з кавою, подану з-за дверей. Штовхнув низьку лавку до Айдаго, поставив на неї тацю і сів навпроти гостя.

Обидва чоловіки мали на собі жовте траурне вбрання, але одяг Айдаго був позичений, бо мешканці Табру не терпіли Атрідівської зелені його польового однострою.

Стілґар вилив темне вариво з товстопузої мідної карафки, відпив першим і підняв свою чашку як знак для Айдаго, за старим фрименським звичаєм: «Можна пити безпечно. Я спробував».

Каву приготувала Хара, так, як любив Стілґар: зерна припечені до рожево-коричневої барви, ще гарячими подрібнені на тонкий порошок у кам’яній ступці та відразу ж заварені; додано дрібку меланжу.

Айдаго вдихнув багатий аромат прянощів, сьорбнув обережно, але гучно. Він досі не знав, чи переконав Стілґара. Його ментатські здібності в ранкові години почали вповільнюватися, врешті-решт, усі його обчислення сходилися з безпомильними даними, що містилися в повідомленні Ґурні Галлека.

Алія знала про Лето! Вона знала.

І Джавід був причетний до цього знання.

— Я мушу звільнитися від твоїх обмежень, — сказав нарешті Айдаго, знову розпочавши суперечку.

Стілґар стояв на своєму.

— Угода про нейтралітет вимагає від мене жорсткого керівництва. Гані тут у безпеці. Ви з Ірулан тут у безпеці. Проте ти не можеш посилати звісток. Приймати — так, але посилати — ні. Я дав слово.

— Це не таке ставлення, на яке заслуговує гість і давній друг, що поділяв з тобою небезпеки, — промовив Айдаго, знаючи, що раніше він уже наводив цей аргумент.

Стілґар опустив чашку, обережно поставив її на тацю і втупився в неї.

— Ми, фримени, не відчуваємо провини за вчинки, що викликають такі почуття в інших, — відповів він. Перевів увагу на обличчя Айдаго.

«Слід змусити його забрати Гані та втекти звідси», — подумав Айдаго. Він сказав:

— Я не мав наміру викликати буремне почуття провини.

— Я розумію це, — промовив Стілґар. — Я порушив це питання, аби пояснити тобі нашу фрименську позицію, бо тут ми маємо справу з фрименами. Навіть Алія мислить по-фрименському.

— І Священництво?

— Це інша річ, — сказав Стілґар. — Вони хочуть, щоб люди ковтали сірий вітер гріха, забираючи його у вічність. Це велика пляма, на тлі якої вони намагаються розгледіти власну побожність.

Говорив спокійно, але Айдаго розпізнав гіркоту й задумався, чому ця гіркота не похитнула твердості Стілґара.

— Це старий-престарий трюк автократичних урядів, — промовив Айдаго. — Алія добре його знає. Добрі піддані мусять відчувати провину. Почуття провини — це початок почуття поразки. Добрий автократ дає населенню багато можливостей поразки.

— Я це помітив, — сухо відповів Стілґар. — Але мусиш мені пробачити, коли я ще раз скажу, що ти говориш про свою дружину. Це Муад’Дібова сестра!

— Вона одержима, кажу тобі!

— Багато хто так каже. Одного дня їй доведеться пройти випробування. Тим часом є інші міркування, і вони важливіші.

Айдаго сумно похитав головою.

— Усе, що я тобі сказав, можна перевірити. Зв’язок із Джакуруту завжди тримався через Храм Алії. Змова проти близнят мала там спільників. Туди потрапляють гроші від продажу хробаків за межі планети. Усі нитки ведуть до канцелярії Алії, до Регентства.

Стілґар труснув головою і глибоко вдихнув:

— Це нейтральна територія. Я дав слово.

— Так не може продовжуватися далі! — запротестував Айдаго.

— Погоджуюсь, — кивнув Стілґар. — Алію піймано в коло, і це коло щодня стискається. Це як наш старий звичай багатоженства. Дозволяє виявити чоловіче безпліддя. — Він запитально зиркнув на Айдаго. — Ти кажеш, що вона зраджує тебе з іншими чоловіками. Думаю, ти саме це мав на увазі, кажучи, що вона «використовує свою стать як зброю». Перед тобою відкривається цілковито законний шлях. Джавід тут, у Табрі, з відомостями від Алії. Тобі достатньо лише…

— На твоїй нейтральній території?

— Ні, за її межами, у пустелі.

— А якщо я скористаюся можливістю, аби втекти?

— Ти не матимеш такої можливості.

— Усе ж я присягаюсь тобі, що Алія одержима. Що я маю зробити, аби переконати тебе…

— Це складно довести, — промовив Стілґар. Цієї ночі він часто це повторював.

Айдаго згадав слова Джессіки й сказав:

— Але ти маєш способи довести це.

— Спосіб, так, — сказав Стілґар. Знову хитнув головою. — Болісний, незворотний. Тому я й нагадав тобі про наш підхід до почуття провини. Можна звільнитися від будь-якої провини, спроможної нас знищити, окрім Випробування на одержимість. У цьому випадку трибунал, яким є весь народ, бере на себе повну відповідальність.

— Ви вже робили це раніше, чи не так?

— Я певен, що Превелебна Мати у своїй декламації не оминула нашої історії, — відповів Стілґар. — Так, ми вже це робили.

Айдаго зреагував на роздратування у голосі Стілґара.

— Я не намагався звинуватити тебе в брехні. Це просто…

— Ніч була довгою, і питання зосталися без відповіді, — сказав Стілґар. — А зараз настав ранок.

— Мені потрібен дозвіл, щоб передати послання Джессіці, — промовив Айдаго.