Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 2)
«Я старий дурень», — подумав Стілґар.
Він торкнувся холодної поверхні світлопроектора, перш ніж повернути його до прикріпленої до пояса петлі. Проектор дратував наїба навіть тоді, коли він на нього покладався. Ця річ була витонченим інструментом імперії, пристроєм, що мав викривати присутність великих живих тіл. У королівських спальнях він виявив лише сплячих дітей.
Стілґар знав, що його думки й почуття такі ж, як і це світло. Не міг опанувати безнастанно неспокійну внутрішню проекцію. Якась сильніша потуга керувала цим рухом. Вона послала його сюди в мить, коли він відчув нагромаджену небезпеку. Тут міститься магніт, що притягує до себе мрії про велич у всьому відомому Всесвіті. Тут міститься минуще багатство, світська влада та наймогутніший з усіх містичних талісманів: божественна автентичність релігійного спадку Муад’Діба. У цих близнятах — Лето і його сестрі Ганімі — зосереджена грізно-благоговійна сила. Доки вони жили, Муад’Діб, хоч і мертвий, жив у них.
Вони були не просто дев’ятирічними дітьми, а природною силою, стихією, об’єктом поклоніння та страху. Були дітьми Пола Атріда, Муад’Діба, що став Магді всіх фрименів, пальником, завдяки якому вибухнуло людство. Фримени рушили навсібіч із цієї планети у джигаді, несучи своє полум’я крізь людський Усесвіт хвилею релігійного правління, засяг і повсюдний вплив якого залишили слід на кожній планеті.
«А все ж діти Муад’Діба з плоті й крові, — подумав Стілґар. — Два прості удари мого ножа могли б зупинити їхні серця. Їхня вода повернеться до племені».
Від цієї думки його норовливий розум збентежився.
«Убити дітей Муад’Діба!»
Але за ці роки він набув вправності в самоспостереженні. Стілґар знав джерело цієї жахливої думки. Вона походила з лівої руки проклятих, а не з правої — благословенних. Аят[5] і бурган[6] життя мали для нього небагато таємниць. Колись він пишався тим, що вважає себе фрименом, пустелю — приятелем, що мислено називає свою планету Дюною, а не Арракісом, як зазначено на всіх зоряних картах імперії.
«Як усе було б просто, якби наш Месія був лише мрією, — подумав він. — Знайшовши нашого Магді, ми випроменили у Всесвіт незліченні месіанські мрії. Тепер кожен народ, підкорений джигадом, мріє про прихід власного проводиря».
Стілґар глянув у темряву кімнати.
«Якби мій ніж визволив усіх цих людей, чи зробили б вони мене месією?»
Чутно було, як Лето неспокійно ворухнувся у своєму ліжку.
Стілґар зітхнув. Він ніколи не знав діда Атрідів, на честь якого назвали цю дитину. Але багато хто запевняв, що моральна сила Муад’Діба походить саме з цього джерела. Чи ця разюча правота промине теперішнє покоління? Стілґар не був спроможним відповісти на це питання.
«Січ Табр моя, — подумав він. — Я тут правлю. Я наїб фрименів. Без мене не було б Муад’Діба. Ці близнята… їхня мати Чані — моя родичка, а отже, у їхніх жилах тече моя кров. Я там разом із Муад’Дібом, Чані та всіма іншими. Що ж ми зробили з нашим Усесвітом?»
Стілґар не міг пояснити, чому такі думки прийшли до нього вночі й чому вони викликали в нього почуття провини. Закутався у свою накидку з каптуром. Дійсність геть не була схожа на мрії. Приязна Пустеля, що тяглася колись від полюса до полюса, зменшилася наполовину порівняно з давнім розміром. Міфічний рай, зарослий зеленню, наповнював його жахом. Мрія була не такою. І, коли його планета змінювалася, він знав, що змінюється і сам. Став куди витонченішою особистістю, ніж давній січовий вождь. Дізнався про багато речей: про мистецтво правління і про глибокі наслідки найдрібніших рішень. Але він відчував ці знання і цивілізованість як тонке облицювання, що покриває залізну серцевину простішої, більш детерміністичної свідомості. І ця давніша серцевина озивалася до нього, закликаючи повернутися до чистіших цінностей.
Ранкові січові звуки почали каламутити його думки. У печері заворушилися люди. Він відчув повів вітру на щоках — це люди виходили крізь дверні печаті в темряву досвітку. Вітерець свідчив про їхню недбайливість, був знаком часу. Печерні мешканці вже не дотримувалися суворої водної дисципліни, що існувала в давнину. Навіщо мали б це робити, якщо на цій планеті вже фіксували дощ і бачили хмари, якщо загинуло восьмеро фрименів, підхоплених раптовою повінню у ваді?[7] До цієї події слова «втопитися» у мові Дюни не існувало. Але це більше не була Дюна, це був Арракіс… і ранок наповненого подіями дня.
«Сьогодні на цю планету повертається Джессіка, мати Муад’Діба й бабуся цієї королівської двійні, — подумав він. — Чому вона саме зараз поклала край своєму добровільному вигнанню? Чому проміняла лагідну безпеку Каладана на загрози Арракіса?»
Були й інші побоювання: чи відчує вона Стілґарові вагання? Відьма Бене Ґессерит, що пройшла найглибший вишкіл Сестринства і стала повноправною Превелебною Матір’ю. Такі жінки були проникливо гострими, небезпечними. Чи наказала б йому впасти на власний ніж, як це колись наказав Лієтові Умма-Кайнс?
«Чого я мав би коритися?» — міркував він.
Не міг відповісти на це питання, але тепер його думки перейшли до Лієта-Кайнса, планетолога, що першим вимріяв перетворення пустельної Дюни на прихильну до людей зелену планету, якою вона й ставала. Лієт-Кайнс був батьком Чані. Без нього не було б мрії, не було б Чані, не було б королівської двійні. Тяглість цього ламкого ланцюга жахнула Стілґара.
«Як ми всі зібралися в цьому місці? — питав він себе. — Як ми поєдналися? З якою метою? Чи є моїм обов’язком покласти цьому край, знищити велике поєднання?»
Зараз Стілґар зізнався сам собі у страшному прагненні. Міг тепер зробити вибір, відкинувши любов і сімейні почуття заради того, до чого час від часу мусили вдаватися наїби: прийняти смертоносне рішення для блага племені. З одного погляду, таке вбивство було найвищою зрадою та жорстокістю. Убити дітей! Але ж це були не просто діти. Вони споживали меланж, були учасниками січових оргій, обнишпорювали пустелю, шукаючи піщаних форелей, бавилися в інші ігри фрименських дітей… І засідали в Королівській Раді. Діти такого ніжного віку, проте достатньо мудрі, щоб сидіти в Раді. Тілесно вони, може, й діти, але старці за досвідом; народжені з цілковитою генетичною пам’яттю та разючою самосвідомістю, що відрізняли їх та їхню тітку Алію від усіх інших живих людей.
Не раз упродовж багатьох ночей Стілґар зауважував, що його думки крутяться довкола цієї різниці, спільної для близнят і їхньої тітки; дуже часто викликана цими думками тривога розвівала його сон, женучи до спальні близнят з непевними замірами. Зараз усі його вагання зібралися докупи. Відсутність рішення була сама по собі рішенням, і він це знав. Ці близнята та їхня тітка прокинулися в материнському лоні зі всіма спогадами, переданими їм предками. Причиною цього стала залежність від прянощів, меланжева залежність їхніх матерів — леді Джессіки й Чані. Леді Джессіка народила сина, Муад’Діба, ще до залежності. Алія прийшла на світ уже після неї. З перспективи часу це було ясним. Незліченні покоління розплідної селекції, керованої Бене Ґессерит, призвели до народження Муад’Діба, але жоден план Сестринства не допускав меланжу. О, вони знали про цю можливість, але боялися її та називали Гиддю. Вона була для них наймерзеннішим фактом. Гидь. Вони мусили мати якісь підстави для такого вироку. А коли запевняли, що Алія — Гидь, то це мало такою ж мірою стосуватися і близнят. Бо Чані теж була узалежнена, її тіло просякло прянощами, а її гени якимось чином доповнили гени Муад’Діба.
Стілґарові думки кипіли. Не могло бути сумніву, що близнята зайшли далі, ніж їхній батько. Але в якому напрямку? Хлопець говорив, що спроможний бути своїм батьком, — і довів це. Уже немовлям Лето виявляв спогади, які могли належати лише Муад’Дібові. Чи в цьому широкому спектрі пам’яті чигали інші предки — предки, вірування та звичаї яких були невимовно небезпечними для людей сьогодення?
«Гидь», — заявляють святі відьми Бене Ґессерит. А все-таки Сестринство прагне генофонду цих дітей. Чарівниці хочуть мати сперму та яйцеклітину без клопітких тіл, частинами яких вони є. Чи це тому леді Джессіка повертається зараз? Дружина Герцога Лето порвала із Сестринством, щоб підтримати свого чоловіка, та був поголос, наче вона повернулася до звичаїв Бене Ґессерит.
«Я міг би покласти край усім цим мріям, — подумав Стілґар. — Це так просто».
І ще раз спитав себе, як він може взагалі обмірковувати такий вчинок. Хіба близнята Муад’Діба були відповідальні за дійсність, яка нищила прагнення інших? Ні. Вони були лише лінзою, крізь яку лилося світло, аби виявити нові форми у Всесвіті.
Його змучений розум повернувся до первісних вірувань фрименів, і він подумав: «Наказ Бога прийде — тож не намагайтеся прискорити його! Бог має вказати шлях; а дехто збочить із нього»[8].
Релігійне поклоніння Муад’Дібові було тим, що найбільше виводило Стілґара з рівноваги. Навіщо вони зробили його богом? Навіщо обожествляти людину з плоті й крові? Муад’Дібів «Золотий еліксир життя» створив бюрократичного монстра, який охопив усі людські справи й підпорядкував їх собі. Влада й релігія поєдналися, а законопорушення стало гріхом. Запах блюзнірства здіймався, наче дим, над усіляким ставленням під сумнів урядових наказів. Звинувачення у бунті тягло за собою пекельний вогонь і самосуд.