Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 16)

— Т-так.

— А ці твої сумніви засновані на тривалих спостереженнях, правда ж? Джавід поводиться так, наче дедалі більше претендує на близькість із твоєю особою. Навіть Дункан це помітив, правда ж?

— Ти знаєш, що це так.

— То й дуже добре. Візьми Джавіда за коханця.

— Ні!

— Ти непокоїшся через Дункана? Але ж твій муж — ментат і містик. Тілесні діяння не можуть його ні зачепити, ні вразити. Хіба ти не відчуваєш часом, наскільки він далекий від тебе?

— Але… він…

— Ментатська частка Дункана зрозуміла б, якби йому колись довелося довідатися про знаряддя, яким ти скористалася, щоб знищити Джавіда.

— Знищити…

— Авжеж! Можна використовувати небезпечні інструменти, але їх слід відкинути, якщо вони стають надто загрозливими.

— Тоді… чому ж… тобто…

— Ах ти моя дурненька! Через цінність, яку містить цей урок.

— Не розумію.

— Цінності, моя люба внучко, залежать від того, як приймають їхнє торжество. Послух Джавіда мусить бути безумовним, його визнання твого авторитету — абсолютним, а його…

— Моральність цього уроку незбагненна…

— Не будь тупою, внучко! Моральність мусить ґрунтуватися на практичності. Віддай кесарю кесареве й усі ці нісенітниці. Перемога даремна, доки вона не віддзеркалює твоїх найглибших прагнень. Хіба ж тебе не захоплює мужність Джавіда?

Алія ковтнула слину, настільки ненависною була їй необхідність зізнатися. Але цілковита оголеність перед цим внутрішнім спостерігачем змусила її визнати:

— Та-ак.

— Добре! — Наскільки прихильним було це слово, що прозвучало в її голові. — Тепер ми починаємо розуміти одне одного. Коли матимеш його безпорадного, тоді, у своєму ліжку, а він переконається, що це ти — його невільниця, спитаєш у нього про Паймона. Зроби це жартівливо: коли ви радісно сміятиметеся між собою. Коли ж він зізнається в обмані, встроми крис-ніж йому між ребра. Аххх, потік крові може стільки додати до твого задово…

— Ні, — прошепотіла вона, а в її роті пересохло від жаху. — Ні… ні… ні…

— То я зроблю це за тебе, — переконував її барон. — Це мусить бути зроблено, ти це визнаєш. Якщо створиш відповідні умови, я тимчасово прийму на себе керування…

— Ні!

— Мотиви твого страху очевидні, внучко. Моє керування твоїми чуттями може бути лише тимчасовим. Зараз є й інші, які можуть наслідувати тебе настільки точно, що… Але ти це знаєш. А зі мною… ох, нишпорки відразу ж вистежать мою присутність. Ти знаєш фрименський закон для одержимих. Будеш убита на місці. Так — навіть ти. Знаєш, що я не хочу, аби це сталося. Я замість тебе займуся Джавідом, а зробивши це, відійду вбік. Тобі досить лише…

— Яка користь із твоєї поради?

— Це дасть тобі змогу позбутися небезпечного інструмента. І, дитино, встановить між нами робочий зв’язок, зв’язок, що може навчити тебе тільки добра під час виголошення майбутніх вироків, які…

— Навчити мене?

— Звісно!

Алія притисла долоні до очей і намагалася міркувати, знаючи, що кожна її думка може бути відома тій присутності в ній, може походити від тієї присутності, а вона вважатиме її власною.

— Ти даремно непокоїшся, — підлещувався барон. — Цей чоловік, Паймон, він був…

— Те, що я зробила, було недобрим! Я була втомлена й діяла поспіхом. Мені слід було просити підтвердження…

— Ти добре зробила! Твій присуд не може базуватися на таких дурних абстракціях, як Атрідівське поняття рівності. Це воно стало причиною твого безсоння, а не смерть Паймона. Ти правильно вирішила! Він був черговим небезпечним інструментом. Ти діяла так, щоб утримати порядок у своєму суспільстві. От гідна підстава для вироку, а не те нісенітне правосуддя. Ніде не існує справедливого й рівного для всіх правосуддя. Намагаючись досягти такої фальшивої рівноваги, ти лише дестабілізуєш суспільство.

Захист вироку, який вона винесла Паймонові, потішив Алію, але її шокувала аморальність цього аргументу.

— Рівне для всіх правосуддя було для Атрідів… було… — Вона відвела долоні від повік, але не розплющила очей.

— Усіх твоїх духовних суддів слід застерегти від цієї помилки, — переконував її барон. — Рішення потрібно розглядати тільки з погляду їхньої важливості для утримання порядку в суспільстві. Незліченні попередні цивілізації пішли на дно, розбившись об скелю рівного для всіх правосуддя. Така дурість руйнує природну ієрархію, що значно важливіша. Кожен індивід набуває значення лише завдяки своїм стосункам з усім суспільством. Якщо суспільство не впорядкувати логічним чином, ніхто не зможе знайти в ньому свого місця — ні найнижчого, ні найвищого. Нумо, нумо, внучко! Мусиш бути суворою матір’ю для свого народу. Твоїм обов’язком є утримати порядок.

— Усе, що зробив Пол, мало…

— Твій брат помер, зазнавши поразки!

— Як і ти!

— Правда…, але зі мною стався нещасний випадок, що не входив до мого плану. Тепер ходімо й займімося цим Джавідом, як я тобі намітив.

Вона почула, як від цієї думки її тіло проймає жаром.

— Мушу це обдумати, — швидко сказала вона. І подумала: «Якщо це станеться, то лише для того, щоб поставити Джавіда на місце. Немає потреби вбивати його за це. Дурень може й сам себе зрадити… у моєму ліжку».

— З ким ви розмовляєте, міледі? — спитав її голос.

На якусь мить Алія, розгубившись, подумала, що це знову ввірвався хтось із тієї галасливої юрби, але впізнала голос і розплющила очі. Зіаренка Валефор, командирка амазонок-охоронниць Алії, стояла біля лави, а на її обвітреному фрименському обличчі читалося занепокоєння.

— Я розмовляю зі своїми внутрішніми голосами, — промовила Алія, сідаючи на лаві. Почувалася бадьорою, втихомирення цього нестерпного внутрішнього галасу додало їй сил.

— Ваші внутрішні голоси, міледі. Так. — Очі Зіаренки зблиснули при цій звістці. Усі знали, що Свята Алія черпала мудрість із внутрішніх джерел, недоступних нікому іншому.

— Приведи Джавіда до моїх покоїв, — сказала Алія. — Є серйозна справа, яку я мушу з ним обговорити.

— До ваших покоїв, міледі?

— Так! До моїх особистих покоїв.

— Як накажете, міледі. — Охоронниця обернулася, підкоряючись.

— Хвилиночку, — зупинила її Алія. — Чи майстер Айдаго вже вирушив на січ Табр?

— Так, міледі. Ще вдосвіта, як ви й розпорядилися. Бажаєте, щоб я послала по…

— Ні. Я впораюся самотужки. І, Зіє, ніхто не має знати, що Джавіда привели до мене. Зроби це сама. Це дуже серйозна справа.

Охоронниця торкнулася крис-ножа при поясі.

— Міледі, чи існує загроза…

— Так, існує, а Джавід може бути в її серцевині.

— Ох, міледі, можливо, мені не слід…

— Зіє! Думаєш, що я нездатна впоратися з ним самотужки?

Вуст охоронниці торкнулася вовча посмішка.

— Даруйте, міледі. Я відразу ж проведу його до ваших особистих покоїв, але… з дозволу міледі, поставлю перед вашими дверима варту.

— Лише ти, — сказала Алія.

— Так, міледі. Я вже йду.

Алія кивнула сама собі, дивлячись, як виходить Зіаренка. Отже, її охорона не любить Джавіда. Черговий знак проти нього. Але він усе ще був цінним, навіть дуже цінним. Був її ключем до Джакуруту, а з цим місцем, ну що ж…

— Можливо, ти мав рацію, бароне, — прошепотіла вона.

— От бач! — захихотів голос у неї всередині. — Аххх, це буде приємна служба тобі, дитино, і це ж лише початок.

У призначеній для загалу історії існують ілюзії, які мусить підтримувати панівна релігія: злі люди ніколи не досягають успіху; лише хоробрі заслуговують нагороди; чесність — найкраща політика; вчинки промовляють голосніше, ніж слова; доброчесність завжди тріумфує; добрий вчинок є сам собі нагородою; кожного лихого чоловіка можна виправити; релігійні талісмани обороняють людину від одержимості демоном; лише жінки розуміють древні містерії; багатії приречені на нещастя.

— Мене звуть Мюріз, — промовив жилавий фримен.