Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 13)

— Інколи це допомагає, — сказала Ганіма. — Я маю на увазі літанію.

Джессіка заплющила очі, щоб приховати шок, викликаний цією проникливістю. Спливло багато часу, відколи хтось міг настільки точно читати її думки. Усвідомлення цього викликало неспокій, надто ж тому, що спроможним на це виявився інтелект, який ховався за маскою дитинства.

Зазирнувши в лице страху, Джессіка розплющила очі й усвідомила джерело свого неспокою: «Я боюся за своїх онуків». Жодне з цих дітей не мало ознак Гиді, які демонструвала Алія, однак Лето виявляв усі ознаки тривожної потайливості. Саме тому від нього вміло приховали цю зустріч.

Під впливом імпульсу Джессіка відкинула всі свої закоренілі емоційні маски, знаючи, що з таких бар’єрів у спілкуванні тут небагато користі. Уперше від часу моментів любовної близькості зі своїм Герцогом вона зменшила ці бар’єри й вирішила, що в цьому є і полегшення, і біль. Зосталися факти, існування яких не могли змити ні прокляття, ні молитва, ні літанія. Від них не можна було втекти. Елементи Полової візії перевпорядкувалися, і часи наздогнали його дітей. Вони були магнітом у порожнечі; зло та всі сумні надуживання владою зосередилися довкола них.

Ганіма, спостерігаючи за грою емоцій на бабусиному обличчі, дивувалася, що Джессіка відмовилася від усякого контролю над собою.

Обидві синхронно обернулися, зустрілися поглядами й почали дивитися одна одній в очі, зондуючи. Не кажучи й слова, обмінювалися думками.

Джессіка: «Я хотіла б, щоб ти побачила мій страх».

Ганіма: «Зараз я знаю, що ти любиш мене».

Це була блискавична мить повної довіри.

— Коли твій батько був іще хлопцем, я привела Превелебну Матір на Каладан, щоб вона випробувала його.

Ганіма кивнула. Пам’ять про це була напрочуд яскравою.

— Ми, Бене Ґессерит, завжди дотримувалися обережності, аби бути впевненими в тому, що виховувані нами діти — люди, а не тварини. І це не завжди можна визначити за зовнішнім виглядом.

— Так вас навчено, — сказала Ганіма, і спогади затопили її мозок: ця стара бене-ґессеритка, Ґай Єлена Могіям. Прибула до замку Каладан зі своїм отруйним ґом джаббаром і скринькою, повною пекучого болю. Рука Пола (власна рука Ганіми в спільній пам’яті) волала від болю в цій скриньці, у той час як стара жінка спокійно говорила про негайну смерть, якщо він висмикне руку. І не було жодних сумнівів щодо смертоносності голки, яку вона тримала біля дитячої шиї, а її старий голос деренчав, пояснюючи:

«Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, аби вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові».

Ганіма труснула головою від згадки про біль. Жар! Жар! Пол уявляв, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається і відпадає плоть, лишаючи самі звуглілі кості. Але це був трюк — рука зосталася неушкодженою. Проте від цього спогаду на чолі Ганіми виступив піт.

— Звичайно, ти пам’ятаєш це так, як не під силу мені, — сказала Джессіка.

На якусь мить Ганіма, ведена пам’яттю, побачила свою бабусю в іншому світлі: на що була спроможною ця жінка завдяки суворій ранній підготовці в школах Бене Ґессерит! Виникли нові питання щодо повернення Джессіки на Арракіс.

— Було б дурістю повторювати таке випробовування з тобою чи твоїм братом, — промовила Джессіка. — Ти вже знаєш, як воно проходить. Я мушу прийняти, що ти людина, що не зловживаєш своїми успадкованими силами.

— Але ви не повністю це приймаєте, — відповіла Ганіма.

Джессіка закліпала очима, усвідомлюючи, що бар’єри повернулися. Знову їх відкинула.

— Ти віриш у мою любов до тебе? — спитала вона.

— Так.

Коли Джессіка почала говорити, Ганіма здійняла руку:

— Але ця любов не стримає вас від того, щоб нас знищити. О, я знаю причину цього. «Краще звіролюдина померла б, ніж відтворила себе». Надто коли ця звіролюдина має ім’я Атрідів.

— Принаймні ти людина, — зопалу промовила Джессіка. — Тут я довіряю своєму інстинкту.

Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:

— Але ви не впевнені щодо Лето.

— Ні.

— Гидь?

Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:

— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.

Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».

Ганіма кашлянула.

Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».

— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.

— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.

— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?

— Я певна.

Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:

— Як же сталося, що ви цього уникли?

Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:

— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.

Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.

— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.

Ганіма стенула плечима.

— Він може бути…

— Полом?

— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.

— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:

— Ви довіряєте цьому Джавідові?

Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.

— Не більше, ніж ти.

— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.

— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?

— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.

— Лето каже, що мусить знайти цього Проповідника, щоб упевнитися, — сказала Ганіма.

— Так… Звичайно. Мені не слід було від’їжджати звідси. Це було боягузтвом з мого боку.

— Чому ви себе звинувачуєте? Ви дісталися межі. Я це знаю. Лето це знає. Навіть Алія може це знати.

Джессіка приклала руки до горла, швидким рухом потерла його. Тоді сказала:

— Так, проблема Алії.

— Вона в дивний спосіб притягує Лето, — сказала Ганіма. — Тому я і допомогла вам влаштували зустріч зі мною наодинці. Він погоджується, що вона безнадійна, але постійно шукає можливості бути з нею і… вивчає її. І… це дуже тривожно. Коли я намагаюся відмовити його від цього, він засинає. Він…

— Вона дає йому наркотики?

— Ніііі. — Ганіма труснула головою. — Але він має дивне співчуття до неї. І… уві сні часто бурмоче «Джакуруту».

— Знову це! — І в пам’яті Джессіки ожило повідомлення Ґурні про змовників, викритих на летовищі.

— Інколи я боюся, що Алія хоче, аби Лето відшукав Джакуруту. А я завжди думала, що це лише легенда. Ви, звичайно, про неї знаєте.