Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 10)

Галлек подавав знаки рукою, щоб донести справжнє повідомлення, тоді як уголос велася інша розмова. Йому не подобався малий передпокій, призначений духовенством для цього звіту, він знав, що там напхано шпигунських пристроїв. Та хай вони спробують перехопити ледь помітний знак рукою. Атріди вдавалися до цього засобу зв’язку впродовж століть, і ніхто ще його не перемудрував.

Надворі настала ніч, але в кімнаті не було вікон, їх заступали світлокулі, що висіли у верхніх кутках.

— Багато із затриманих нами — люди Алії, — просигналізував Галлек, стежачи за обличчям Джессіки. Натомість уголос розповідав їй, що допити тривають.

— Як ти й передбачав, — відповіла Джессіка на пальцях. Кивнула й промовила відкрито: — Я розраховую на повний звіт, коли ти досягнеш задовільних результатів, Ґурні.

— Звичайно, міледі, — сказав він, а його пальці продовжували рухатися: — Є ще одна тривожна річ. Під впливом наркотиків деякі із затриманих говорили про Джакуруту, але, щойно вимовивши це слово, помирали.

— Рефлективна зупинка серця? — спитала на пальцях Джессіка й промовила: — Ти відпустив когось із ув’язнених?

— Кількох, міледі, — найочевидніших телепнів. — А його пальці повідомили: — Ми підозрюємо серцевий примус, але остаточної певності нема. Розтин ще не завершено. Однак я подумав, що ви мусите знати про Джакуруту, тож прийшов негайно.

— Ми з Герцогом завжди вважали Джакуруту цікавою легендою, що, можливо, опирається на факти, — відповіли пальці Джессіки. Вона вгамувала спазм болю, який відчувала щоразу, кажучи про давно померлого коханого.

— Ви маєте якісь накази? — вголос спитав Галлек.

Так само Джессіка відповіла йому, наказавши повернутися на летовище й відзвітувати, коли здобуде певну інформацію, але її пальці передали чергову звістку: «Віднови зв’язок зі своїми знайомими контрабандистами. Якщо Джакуруту існує, вони живуть за рахунок прянощів. Контрабандисти — єдиний ринок для них».

Галлек схилив голову в короткому поклоні, тоді як його пальці говорили: «Я вже вчинив дещо в цьому напрямку, міледі». Оскільки ж не міг проігнорувати здобуту впродовж усього життя виучку, то додав: «Будьте тут дуже обережною. Алія — ваш ворог, а більшість духовенства на її боці».

— Але не Джавід, — відповіли пальці Джессіки. — Він ненавидить Атрідів. Сумніваюся, що хтось, окрім адепта, зумів би це викрити, та я в цьому впевнена. Він — член таємної змови, однак Алія не здогадується про це.

— Я виділив додаткових охоронців для вашої персони, — сказав Галлек уголос. В очах Джессіки спалахнула іскорка невдоволення, проте він намагався не звертати на це уваги. — Я не сумніваюся в наявності небезпеки. Ви проведете ніч тут?

— Ми поїдемо на січ Табр пізніше, — промовила вона й завагалася: чи не сказати, щоб не присилав більше охоронців? Але промовчала. На інстинкти Ґурні можна було покладатися. Не один Атрід навчився цього, — як на своє задоволення, так і на свій жаль. — Маю ще одну зустріч — з Магістром Новіціату. Це вже остання, і я охоче покину це місце.

І бачив я іншу звірину, що виходила з піску. І вона мала два роги, подібні ягнячим, але рот роззявлений і вогнистий, як у дракона, і тіло її мерехтіло та палало з великим жаром, і сичала вона, наче змія[12].

Він називав себе Проповідником, а на Арракісі постала страхітлива чутка, що це міг бути Муад’Діб, що він не помер і тепер повернувся з пустелі. Муад’Діб міг бути живим, бо хто бачив його тіло? Зрештою, хто бачив будь-чиє тіло, яке забрала пустеля? Та, однак, — Муад’Діб? Можна було шукати схожість, хоча ніхто з давніх часів не зголосився і не сказав: «Так, я бачу, що це Муад’Діб. Я знаю його».

А все-таки… Подібно до Муад’Діба, Проповідник був сліпим, з порожніми очницями та пошрамований, як унаслідок каменепала. А його голос мав таку ж пронизливу гостроту, таку ж владну силу, що змушувала до відповіді з людського нутра. Це багато хто зауважив. Був худим, цей Проповідник, його обличчя борознили шрами, волосся пересипала сивина. Але глибока пустеля змінює так багатьох людей. Досить озирнутися навколо, щоб побачити докази цього. І ще один суперечливий факт: поводирем Проповідника був молодий фримен, що походив із невідомої січі. Коли ж його запитували, він відповідав, що найнявся на цю роботу. А запевняли, що Муад’Діб, знаючи майбутнє, не потребував такого поводиря, хіба що насамкінець, коли туга зборола його. Але тоді вже поводир був йому необхідний, і всі це знали.

Одного зимового ранку Проповідник з’явився на вулицях Арракіна, тримаючи бронзову вузлувату руку на плечі молодого поводиря. Хлопець, який назвався Ассаном Таріком, ішов крізь ранкову юрбу, що пахла кременевим пилом, із завченою вправністю народженого у великому й плутаному просторі січі, жодного разу не розриваючи контакту.

Усі помітили, що сліпець мав традиційну бурку поверх дистикоста, а цей дистикост був із тих, що колись робили у віддалених січових печерах пустелі. Він не був схожим на жалюгідні дистикости новітніх часів. Носотрубка, що перехоплювала вологу з його дихання і відводила її у відновні шари під буркою, була обплетена шнурком барви чорного винограду, що рідко тепер бачено. Маска дистикоста, що покривала нижню частину його обличчя, мала зелені плями, витравлені піщаними вітрами. Загалом цей Проповідник мав вигляд, ніби постать із минулого Дюни.

Багато хто з ранкового натовпу цього зимового дня зауважив його появу. Зрештою, сліпий фримен зоставався рідкістю. Фрименський закон надалі відсилав сліпих до Шай-Хулуда. Приписи Закону, хоч і менше шанованого за нових, лагідніших щодо води часів, зоставалися незмінними із найраніших днів. Сліпі були дарунком Шай-Хулудові, яких виводили на відкритий блед[13], щоб великі черви їх пожерли. Коли так коїли — а багато історій про це долітало до міст, — то завше там, де ще правили гігантські хробаки, звані Старцями Пустелі. Отож сліпий фримен досі був дивовижею, і люди зупинялися, щоб глянути, як минає їх ця дивна пара.

Хлопець мав на вигляд десь чотирнадцять стандартних років, один із нової породи, що носила модифіковані дистикости. Такі дистикости відкривали обличчя повітрю, яке крало з нього вологу. Тож можна було розгледіти тонкі риси, цілковито сині, забарвлені прянощами очі, ніс грудочкою і той невинний вираз, за яким у молодих часто ховається цинізм. Старий був повною йому протилежністю, нагадував про майже забуті часи. Йшов довгими сягнистими кроками, вирізнявся жилавістю. Це свідчило про довгі роки мандрівок крізь пісок, коли його несли тільки власні ноги чи полонений хробак. Голову тримав прямо, з тією непорушністю шиї, яка характерна для багатьох сліпих. Покрита каптуром голова поверталася лише тоді, коли він наставляв вухо на звук, що привернув його увагу.

Дивна пара проходила крізь натовп, що зібрався впродовж дня, і зрештою дісталася сходів, схожих на цілі поля терас. Вони вели до узвишшя-ескарпу, де здіймався Храм Алії, гідний сусід Полової твердині. Проповідник піднімався сходами вгору, аж доки він і його юний поводир не вийшли на третій рівень, де прочани хаджу чекали вранішнього відкриття гігантських дверей, що височіли над ними. Ці двері були достатньо великими, аби впустити досередини цілий собор однієї зі стародавніх релігій. Казали, що прохід крізь них має зменшити душу пілігрима до розміру порошинки, достатньо дрібної, аби він міг пройти крізь вушко голки й потрапити на небеса.

На краю площі третього рівня Проповідник обернувся, і здавалося, наче він озирається довкола, наче його порожні очниці могли розгледіти виряджених міщухів. Деякі з них були фрименами, а їхній одяг зовні нагадував дистикости, хоча насправді це була всього-на-всього декоративна тканина. Побачив також ревних пілігримів, які щойно прибули в космічних кораблях Гільдії й очікували першого кроку до священнодійства, що гарантує їм місце в раю.

Ця площа була гамірним місцем: були там послідовники культу Духу Магді в зелених шатах, які мали при собі живих яструбів, навчених викрикувати пронизливий «поклик до небес». Гукали продавці їжі. Узагалі багато чого було тут виставлено на продаж, про що сповіщали гучні верескливі голоси, надто ж про Таро Дюни з книжечками коментарів, видрукуваними на шиґаструні. Один крамар мав екзотичні шматки тканини «з гарантією, що їх торкався сам Муад’Діб». Інший пропонував флакони з водою, «засвідчені, що походять із січі Табр, де мешкав Муад’Діб». Водночас розмови йшли сотнями чи й більше діалектів галаху, переплетених із різкими гортанними чи пискливими мовами зовнішників, зібраних під берлом Священної Імперії. Лицепляси й карлики з непевних ремісничих планет тлейлаксу в яскравій одежі підстрибували й вирували, розштовхуючи натовп. Були там худі обличчя і товсті багатоводні. Шурхіт нервових кроків долинав од покритих піском широких пласталевих сходів. Час від часу з цієї какофонії вирізнявся пронизливий молитовний вигук: «Муаааад’Діб! Муаааад’Діб! Вислухай благання моєї душі! О ти, Божий помазанику, благослови мою душу! Муаааад’Діб!»

Поблизу пілігримів двоє мімів грали за кілька монет, декламуючи рядки популярного зараз «Диспуту між Армістедом і Ліандграхом».

Проповідник схилив голову, прислухаючись.

Штукарі були городянами середнього віку зі знудьгованими голосами. Після наказу молодий поводир описав їх Проповіднику. Мали на собі легкий одяг, навіть не намагаючись симулювати дистикост на багатоводних тілах. Ассану Таріку сподобалася ця забава, але Проповідник скартав його.