Фредерик Пол – Брама (страница 3)

A тепло, яке виділяють екстрактори, слугує для нагрівання парників. Нафта стає більш слизькою, затікає в парники. Збирачі слизу зішкрібають її, висушують і спресовують. А наступного ранку ми їмо її на сніданок.

Сміх та й годі! Раніше нафта булькотіла прямісінько з-під землі. Єдине, що люди робили з нею, це заправляли машини і спалювали.

У всіх телешоу крутили пропагандистські рекламні ролики про важливість нашої роботи і про те, що без нас світ помер би з голоду. Це правда. Нам не треба про це нагадувати. Якби не ми, то в Техасі почався б голод, а в Орегоні — дитяча пелагра. Ми всі це знаємо. Ми видобуваємо п’ять трильйонів калорій на день, щоб прогодувати світ. Це половина білкової дієти для п’ятої частини населення Землі. І це все завдяки дріжджам та бактеріям, що їх вирощуємо на сланцевій нафті, яку видобувають у Вайомінгу та певних регіонах Юти й Колорадо. Світу потрібна їжа. А нам це коштувало більшої частини Вайомінгу і великого шматку бітумінозних пісків Атабаски… І от що ми будемо робити з тими людьми, коли остання крапля вуглеводню перетвориться на їжу?

Це вже не мій клопіт, але я досі думаю про це.

Для мене все закінчилося після виграшу в лотерею. Це сталося на другий день після Різдва того року, коли мені стук­нуло двадцять шість.

Призом були двісті п’ятдесят тисяч доларів. Цього вистачило б, щоб жити цілий рік по-королівськи. Цієї суми було достатньо для того, щоб одружитися й утримувати сім’ю, якби ми працювали і жили скромно.

Також цієї суми вистачило б на один квиток до Брами.

Я відніс лотерейний білет до туристичної агенції й обміняв його на квиток. Там мене тепло зустріли; в агенції було мало клієнтів, тим паче, на цей напрямок. У мене залишилося близько десяти тисяч доларів, я не лічив. Я виставив грандіозну випивку. На вечірку прийшли п’ятдесят чоловік колег з моєї зміни, усі мої друзі й випадкові люди, які вирішили випити на дурняк. Гулянка тривала ледь чи не добу.

Потім я крізь завірюху добирався до туристичної агенції. Їхав через увесь Вайомінг. П’ять місяців потому ми кружляли навколо астероїда, спостерігаючи за бразильським космічним кораблем, який кидав нам виклик. Таким чином, я нарешті готувався стати проспектором.

Розділ 3

Зіґфрід ніколи не змінює тему. Він жодного разу не сказав: «Ну, Робе, гадаю, досить про це». Але іноді, коли я тривалий час лежу на килимку, не відповідаючи, жартуючи або мугикаючи, він говорить через деякий час:

— Думаю, нам слід відволіктися. Колись ти сказав одну річ, яку варто згадати. Ти можеш пригадати той випадок, коли…

— …коли востаннє розмовляв із Кларою?

— Так, Робе.

— Зіґфріде, я завжди знаю, що ти скажеш.

— Пусте, Робе. Хочеш поговорити про те, як ти себе почував тоді?

— Чому б і ні?

Я чищу середній палець правої руки нижніми передніми зубами, оглядаю його і промовляю:

— Гадаю, то був важливий момент, можливо, найгірший за все моє життя. Це було навіть гірше, ніж коли Сильвія покинула мене або коли мати померла.

— Тобто ти хочеш поговорити саме про це?

— Ні. Якщо хочеш, поговорімо про Клару.

Я вмощуюся на пінопластовому килимку і замислююся. Мене завжди цікавила трансцендентальна дедукція. Іноді, коли треба було розв’язати якусь проблему, я проказував мантру і знаходив вихід: продати рибне господарство в Нижній Каліфорнії та придбати водогін на товарній біржі. Тоді це спрацювало. Або: повезти Рейчел до Меріди і покататися на водних лижах у затоці Кампече. Я таким чином затягнув її в ліжко, хоча до цього все було марно.

Потім Зіґфрід каже:

— Робе, ти не відповів на запитання.

— Я міркую над твоїми словами.

— Будь ласка, не думай про це, Робе, просто говори. Розкажи мені, що ти зараз відчуваєш до Клари.

Я сумлінно намагаюся це осмислити. Зіґфрід не дозволяє мені користуватись інструкцією, тому маю ритися в думках, шукаючи притлумлені почуття.

— Обмаль пам’ятаю, — говорю я. Але це лише на поверхні.

— Ти пам’ятаєш, що тоді відчував, Робе?

— Звісно.

— Спробуй зараз це відчути, Робе.

— Добре.

Я слухняно подумки відтворюю події. Ось я з Кларою розмовляю по рації. Ден щось кричить у посадковому модулі. Ми всі налякані до смерті. Під нами відкривається панорама блакитно­го туману і я вперше спочатку бачу тьмяну, ребристо складену зірку. Корабель на трьох пілотів, — ні, це був корабель на п’ятьох. Так чи інакше, але смерділо блювотиною та потом. Усе тіло боліло.

Я чітко це пам’ятаю. Одначе, це неправда, що я відчуваю той момент.

Гигикаючи, я бадьоро говорю:

— Зіґфріде, ці почуття болю, провини та горя такі сильні, що я заледве терплю їх.

Іноді я намагаюся промовляти якісь болючі факти таким тоном, наче прошу принести ще одну склянку ромового пуншу на коктейль-вечірці. Я роблю це з метою відбити його атаку, хоча не певен, що спрацює. Зіґфріда нашпиговано схемами гічі. Цей робот набагато кращий за ті машини в Інституті, де мене свого часу лікували. Зіґфрід постійно моніторить усі мої фізичні параметри: електропровідність шкіри, пульс, активність бета-хвиль тощо. Він зчитує інформацію зі стримувальних пасків, за допомогою яких мене прив’язують до килимка. Вони показують, як сильно я намагаюся звільнитися. Зіґфрід заміряє гучність мого голосу та проводить спектральний аналіз його відтінків на діаграмі. Також він розуміє усі слова. Як на свою дурість, Зіґфрід надзвичайно хитромудрий.

Подекуди його дуже важко ошукати. До кінця сеансу я повністю ослаблений і відчуваю: ще хвилину з ним — і я провалюся в безодню болю, де й помру. Або вилікуюся. Можливо, це те саме.

Розділ 4

Отже, це була Брама. Вона збільшувалася в ілюмінаторах нашого корабля, який летів від Землі.

Астероїд. Або, швидше, ядро комети у формі груші з діаметром близько десяти кілометрів у найдовшій його частині. Зовні воно нагадувало грудкувату обвуглену кулю із синюватими штрихами. Десь усередині його — Брама Всесвіту.

Шері Лоффат схилилася на моє плече. Решта майбутніх проспекторів скупчилися довкола нас, теж визираючи в ілюмінатор.

— Господи, Робе, поглянь на кораблі!

— Шукають щось недозволене, — промовив хтось позаду. — І викидають геть.

— У нас їм нема чого шукати, — відповіла Шері, щоправда, дещо запитальним тоном. Кораблі не віщували нічого доброго. Вони заздрісно кружляли навколо астероїда, охороняючи від прибульців таємниці, на які б не вистачило грошей у жодного мільярдера.

Усі скупчилися біля ілюмінатора, витріщаючись на них. Звичайно, це був ідіотизм. Ми могли загинути. Малоймовірно, що під час входження в орбіту Брами або маневру до­вкола бразильського корабля ми дістали б завелику зміну швидкості, але при одній швидкій поправці курсу нас би розплющило. Завжди була інша ймовірність, що корабель поверне на чверть і ми раптово побачимо Сонце, як на долоні. На такій близькій відстані ми всі осліпли б назавжди. Та ми не хотіли втратити зір.

Бразильський корабель не збирався слідувати за нами. Побачивши спалахи, ми зрозуміли, що то є лазерна перевірка наших маніфестів. Це було звичним явищем. Я висловив думку про те, що кораблі вишукують крадіїв. Але насправді вони стежили один за одним і були надто заклопотані, щоб відволікатися на інших, зокрема й на нас. Росіяни і китайці слідкували один за одним, бразильці — за венеріанцями. Усі разом не довіряли американцям.

Увага інших чотирьох кораблів була прикута до бразильців, а не до нас. Проте, усі ми знали: якби наші закодовані навісерти навігаційні сертифікати, видані у п’ятьох консульствах у земному порту відправки, не збіглися зі зразком, виправдань ніхто б не чекав. Натомість на нас би очікувала торпеда.

Сміх та й годі! Я уявляв ту торпеду і вояка з холодним поглядом, який буде наводити та запускати її. А потім наш корабель перетвориться на яскравий помаранчевий спалах, а ми усі розпадемося на атоми чи навіть дрібніші частки… Однак­ я впевнений, що в той час товариш каптенармуса Френсі Херейра служив бомбардиром на тому кораблі. Пізніше ми непогано здружилися. Насправді Френсі не був холоднокровним вбивцею. Після своєї останньої подорожі я ридав у його обіймах у лікарняній палаті. Френсі мав обшукати мене на предмет контрабанди. А він плакав разом зі мною.

Корабель відлетів, і нас злегка відкинуло вбік. Потім ми знову з’юрмилися біля ілюмінатора, схопившись за руків’я. Наш корабель наближався до шлюзів Брами.

— Схоже на віспу, — сказав хтось із гурту.

Дійсно на те скидалося, а деякі з віспин були відкритими. То були гнізда для кораблів, які вирушили на завдання. Декотрі з отворів назавжди залишаться відкритими, оскільки не всі кораблі повернуться. Але більшість із них були опуклими і нагадували шапинки грибів. То й були кораблі, метою яких стала Брама.

Кораблі важко було помітити, так само як і Браму. По-перше, вона мала низьке альбедо[2] і невеликий розмір: як я вже казав, близько десяти кілометрів у діаметрі в найдовшій осі, половину якої займав екватор її обертання. Але її можна було виявити. Після того, як перший «тунельний щур» дістався Брами, астрономи поставили собі питання: як так вийшло, що вони не виявили її століттям раніше? Тепер, коли вони знають, де шукати, вони знайшли Браму. Іноді вона сяє яскравіше від 17-ї зіркової величини і її видно із Землі. Усе дуже просто. Можна було б сподіватися, що її включать до регулярної карто­графічної програми.