Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 17)
Думка про те, що раніше чи пізніше, за декілька годин чи хвилин, мені доведеться дивитися на щось інше, балакати з кимсь іншим, що я повернуся до нормального життя, життя п’ятихвилинної давності, без Лєни Дойчевої, до її ери, — ця думка була для мене геть нестерпна. Лєна була як марення, з якого не хотілося виринати. Ви все це передбачали, еге ж, недобрий гієроченцю? Ви знали, що на цім пошуки мої й закінчаться. Знали, що я маю ще шанс, щоб повернутися до життя.
Щоправда, у воскресінні є один ґандж: перед тим треба умерти.
Адже мені частенько щастило встояти перед російськими красолями. Я вмів захищатися, причому в усі способи, мені довелося навіть надіти ментальний презерватив. Часом я і не торкався їх, просто вимагав прибрати тієї чи тієї пози, — напруженої, сласної або чуттєвої, і задовольнявся цим, як добре знятою світлиною. Заходити в них мені був клопіт: потрібно було за годину перед тим заживати сіаліс, мити попід пахвами (мало не голити шерсть на грудях) і надівати презерватив (на додачу до того, котрий був на серці), то була найліпша гарантія від будь-яких відчуттів, а потім ще джиґати чимдуж, захекавшись, наче бігун на довгі дистанції, і наприкінці чемно захарчати. Запевняю, ви небагато втратили, взявши на себе обітницю безшлюбності, перепрошую, що зачепив цю тему. Фізичне кохання скидається радше на іспит чи на відтискання від землі. Я нічим не відрізнявся від звичайного чоловіка, що відбув два шлюби, і не збирався більше жертвувати своєю незалежністю, щоб здобути задоволення, бо так і дешевше воно виходило, і клопоту було менше. Кандидаткам я давав точні інструкції: вони мусили стати рачки, вщипнути себе за пипки, лизнути підлогу, до краю висолопивши язика, а потім, опустивши очі, широко роззявити рота, помалювати губи помадою своїй партнерці, поголити лобок моєю бритвою і пустити слину собі на груди, одне слово, трохи попринижуватися. А що тут такого: чоловік — це механізм, який можна цілком передбачити. Всі ми кінчаємо банально: випинаємо спідню губу, уривчасто зойкаємо, пітніємо і шаріємося, наче допіру збрехали. Якщо відверто, це скидається на попівську сексуальність: коротка сороміцька втіха, що замурзує штани зсередини. Не обурюйтеся ви так, пане багацький сповіднику! Я провадив дівчат до дверей студії, лишивши собі як здобич усі поляроїдні знімки, що за потреби успішно живили мої марення. Світлини були просто-таки чарівні, наче барвисті мерехтливі ласощі, декотрі аж танули в роті, інші доводилося гризти… Ці знімки тепер є основою мого статевого життя. Аня, шістнадцять років: розчепірені стегна, око підморгує, язик висолопився до щоки, лівою рукою я розкуйовджую їй коси, а вона шепоче: «Atsasiiii…» Настя, чотирнадцять років, полум’яний двигун, притулившись до стіни, задирає спідницю, на ній нічогісінько нема, крім намиста і прозорих колготок… Весна, дев’ятнадцять років, губи випнуті, неначе вона мавпує Анджеліну Джолі, присіла навпочіпки, наче для того, щоб подзюрити, бо так легше вигнути ступні й напнути м’язи на литках… Юнна, сімнадцять років, сидить верхи на своїй сестричці Ніні з оголеними грудьми, вдаючи гравця в поло на снігу в московському «Поло-клубі»… Євгенія, чотирнадцять років, бринькає на своєму животику, наче на гітарі, до губи прилип недопалок, в пупчику стирчить брильянтовий хрестик… Світлана, вісімнадцять років, перса в блищиках, всенька змащена «Готтест боді», новим кремом од «Вікторіяс Сікрет» простісінько з Нью-Йорка, вона гордо демонструє свої зубки, цмулить кока-колу через соломинку, обернувшись обличчям до вентилятора, і довкола її пипок набрякають пухирці… І пречудова Сніжана, шістнадцять років, з медово-гірчичними очима, що мають ту саму барву, що й родимки, якими поцятковані кінчики її перс… Вона була найбідніша поміж ними, в неї не було за що навіть бутерброд купити, тож, фотографуючи її, я наминав пиріжки, щоб вона почувала Танталові муки… Від голоду в неї дуже еротично западали щоки, і вона шепотіла мені:
В «Майстрі й Маргариті» Воланд (Диявол, Сатана) в одному московському театрі вбирає жінок у сукні, які зникають, насилу вони виходять надвір. Сподіваюся, Булгаков був би щасливий, упевнившись у тому, що сьогодні чимало жінок у Москві роблять майже так само. Відвідуючи кота Бегемота на Великій Садовій, я зустрів більше дівчат, ніж у гостях у Горького, де старі сварливі доглядачки звеліли мені нап’ясти музейні капці на взуття. Нащадки — це щось на кшталт найвищого апеляційного суду, справедливість таки бере гору: письменник, що зазнавав цензури, оточений квітучими студентками, а сталініст, з картинами, що його оспівують, мусить скніти у товаристві мерзенних лярв! Шкода тільки, що Диявол не роздягнув Дашу, журналістку з «Гуд монінг, Раша», яка водила мене з одного мертвого дому в другий… Ще на одного пропащого янгола менше в моїй скарбничці, я теж, мабуть, урешті вдамся до морфію.
Що ж, цих гарняток вигадав не я, а ваш Творець! Я часто спав зі своїми світлинами. Часом я шкодував, що нема зі мною більше мого друга Жана-Франсуа Жонвеля. Він віддав би їм належне… Ми з ним балакали про дівочу чистоту, про таїну цих юних звіряток. Він багато чого навчив мене: улягаючи його порадам, я велів дівчатам кусати собі вуста, торкатися потилиці, піднімати руку, щоб округлилися груди і напнувся животик, забороняв їм усміхатися, бо тільки поважність сексуальна, і стуляти рота, щоб вуста не меншали… Я фотографував їх іззаду, з покірно опущеним личком, або знизу, щоб витяглася шия, наказував розпрямити назад плечі, щоб пружинило тіло, а головне, щоб не забували про «eye contact».[38] Або, якщо вони не дивилися в об’єктив, опустити очі й удати винувате дівча, яке заскочили на гарячому, коли воно поцупило в крамниці пекаря пакетик з цукерками. Я знімав їх з вогкими кісьми, сонних, або у ванній кімнаті, захопивши їх у вигнутій інтимності, тієї миті, коли вони ставили ногу на бортик. А ще ліпше було, коли вони ставали навколішки, роздивляючись свої перса. Тлом завжди був вентилятор і музика: обидва змушують ворушитися коси. Потім я відправляв кур’єра зі світлинами моїм друзям з нової номенклатури, щоб вони обрали собі щось до смаку. Врожай цих дівочок оздоблював урядові обіди на Рубльовці, на території колишнього радгоспу «Горкі-2» (закрита ферма, що стала російським Неї). Я відчував, що став корисний суспільству, та й грошенята мав у кишені теж. Якщо я принесу вам наступного разу каталог, вас не відлучать від церкви? Ох, спокійно,
Отак я став херувимним диспетчером. Варто було мені надибати новеньке дівчатко в «Zima», «Leto» чи «Osen» (у Москві клуби прозивають за порами року, крім «Весни», бо це ресторан «fusion food»), а також у «Титаніку», «Кабаре», «Джет-сет», «Сімці», «Шамбалі», «Цепеліні», «Сіркусі», «Фірсті» або «Руфі», як відразу ж починав перевіряти її за всіма правилами: чи перпендикулярні груди до вертикальної осі, і якщо так, то чи заперечує її дупця закон всесвітнього тяжіння Ньютона (Ісаака, а не Гельмута), і якщо так, то чи скидаються її литки на французькі багети, і якщо так, то чи можна порівняти її пальці за довжиною з олівцями, і якщо так, то чи здається, ніби її стан затягнутий корсетом (хоч і не затягнутий), і якщо так, то чи розтулені її вуста, що вдихають розріджене повітря шинку і будучину моїх думок? А якщо все це так, то як вона примудрилася заховати крильця на спині? На кожне нове личко накладав я свою сітку для читання шифру, і не знайомився з дівчатами, а сканував їх. Я дивився на них тільки знизу вгору, поглядом фахівця, потім згори вниз, не усміхаючись їм і не вітаючись із ними. Я повинен був здійснити цілу низку тестів, щоб заповнити на кожну претендентку щось на кшталт контрольної картки пілота, що, нагнувшись, перевіряє свій літак, нотує щось у записнику, пречудово усвідомлюючи, що саме того дня, коли він не знайде жодного ґанджу, літак розіб’ється, бо на світі нема досконалості.
Того дня легенька імла огортала кам’яниці, наче хмарка вогкої пари, що зависла у повітрі, чи тоненька марлева запона, що затулила світло. Тутешній запах незрівнянний: суміш з тухлої риби, парфумів повій, розлитої горілки, нафти, водоростей і цибулі. Той сморід немов річний звіт Газпрому. В «Кав’яр-барі» готелю «Європейський» я намащував чорну ікру на гарячі млинці, телефонуючи вряди-годи до Парижа, щоб організувати модельний конкурс «Арісто стайл ов зе момент». Заносилося на літо. Жан-Поль Готьє за сусіднім столиком здивовано вигукував: «Чарівна місцина…» Так кажуть усі, хто приїздить уперше до Санкт-Петербурга. В чари я не вірю, вірю тільки в божевільні фантазії. Членом мого журі був кравець з перепаленими перекисом водню волоссям, а також Жан-Люк Брюнель, Етьєн Фоллі, Тім Джеффріс, Омар Арфуш і Сергій Ідіот. До вечері я блукав самотою царським Літнім садом, поміж статуями і липами, алеєю, де Петро Великий улаштовував свята з феєрверками і нічними бенкетами. Потім я частенько повертався туди подумки… Той парк — мій утрачений Едем. Сюди приходив читати Пушкін, сідаючи на улюбленій лаві в хатньому вбранні. Тут-таки, наступного дня після нашої зустрічі, Лєна сказала мені, що я ще розумніший, ніж Іммануїл Кант (ви, росіяни, починаєте читати раніше од нас, бо вам бракує грошей на ігрову приставку). Небо було блакитне, світило сонечко, ми йшли, узявшись за руки, і тоді я сказав їй: «You аге my Utopia».[39] Я й не знав, що у вас це слово вважається заяложеним і банальним, хоч у нас воно ще користується непоганою репутацією. Лєна пояснила мені, що називати когось в Росії утопією — значить, образити його. Я поцілував її, щоб замовкла. Коли я запитав: «Ти кохаєш мене?», вона відказала: «Так, дуже». Я з радістю зацитував би їй слова Жана Маре, які він сказав Катріні Денев ув «Ослячій шкурі» Жака Демі: «Дуже не досить», та оскільки ми спілкувалися англійською, то вийшло в мене отаке: «Do you love те?» — «Yes, I like you». — «Like is not love». Одне слово, було б набагато ліпше, якби вона видихнула: «Ja lioubliou tibe». Ми купили по бляшанці кока-коли в парковій ятці. Потім я почав викладати їй ситуацію.