Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 13)
Авжеж, поцілунки, ніжні поцілунки ліпші од грубого кохання, а про російські й казати нема чого, ПАНОТЧЕ МІЙ! Я завжди полюбляв дивитися, як цілуються дівчата, надто ж якщо на них ще й намиста. Ото краса! І якщо ви волієте дивитися на небо, а не на дівчину, яка розстібає подрузі кофтину, щоб провести шматочком криги по її пипках, то це ваші проблеми. А як вони звиваються, скидаючи ліфчики, просто гримучі гадюки, та й годі! Мені здається, я геть нормальний. «Мені завжди кортіло, щоб жінки були красунями і лесбійками», — писав Селін. Він багато в чому помилявся, та тут з ним не можна не погодитися. Авжеж, я знаю, я можу, мені поталанить, я змінюся, стану іншим з Божою поміччю. Мені набридли дівки з «Валентино», що ремигають жуйку з корицею на сталінській яхті («Максим Горькій»). Змастивши тіло запахущою олією з пастками, вони вішають хрестик поміж цицьками, як умовний знак, спокійно, про що я казав передніш?
Розлучившись з усіма, кого я любив, я, мабуть, просто силкувався повернутися в дитинство. І всі ці намагання не здаватися старим! Щоб залишатися молодим, треба бути хлоп’якуватим. Задля цього досить любити жінок, яких нема, і кидати тих, які в тебе є. Може, я просто нездатний кохати. А хто нездатний кохати, той почувається винуватим. Часом я вживав дурман, щоб викликати в собі емоції, яких не зазнавав. Та що вдієш, якщо я хотів усіх жінок підряд? Тенессі Вільямс каже дурню: бажання не трамвай, а щиколотка, круглясте стегно або персо, дрижаки по спині, розтулені повіки, вигин стану, пушок на опущеній лопатці, підйом ноги в лакованому сандалику або межа засмаги, що промайнула у вирізі,— та й уся днина зійшла нанівець. Мене нудило від власної банальності, та насправді я боявся жінок і їхньої влади, що дедалі посилювалася. Я боявся, що вони втечуть од мене або, ще гірше, залишаться зі мною. Я боявся своєї брехні. Боявся, що вони не повірять або, не доведи Господи, повірять у неї. Що вони мене полюблять або розлюблять. Я всіх їх жадав і ненавидів за те, що вони проходять повз мене, навіть оком не кинувши. Та варто їм було відповісти згодою, як я починав позбуватися їх, а коли вони посилали мене до дідька, закохувався в них. Я задихався од присутності жінок, як і від їхньої відсутності. Може, я просто їх терпіти не міг? У жінок нагромадилися цілі тисячоліття причин, щоб ненавидіти нас. Щоб помститися за довгі роки чоловічого владарювання, вони зичать нам лиха, намагаються приборкати нас, учинити рабами, унівечити і замкнути в чотирьох стінах. Спершу вони нас кастрували, а тепер скаржаться, що ми, бачте, не пораємо їх більше! Давши нам життя, вони зробили все, щоб затруїти його. Певне, згодом ця ненависть стала взаємна — чоловіки завзялися на жінок за те, що вони нічого їм не прощають. Я вже казав вам: це війна. Наступна сутичка буде не поміж країнами чи релігіями, а чоловіки повстануть на жінок, і тоді вже хто кого. Та поки що ті чоловіки будуть ненавидіти жінок, а потім стануть гейками. Може, я вже таким став, але чому ж тоді кортить мені приголубити кругляві груденята і шовковисті коси? Як ти гейко, то, гадаю, не варто змушувати себе спати з жінками. Навряд чи я прихований гейко, та витіснення якраз і передбачає, що його об’єкт цього не усвідомлює. Зрозуміло тільки одне: коли я жив з жінкою, то, на жаль, повсякчас задивлявся на інших жінок, хоч і жив з одною, і вона, звісно, потерпала від того, але ж і мені боляче було, й ось із цим болем, — болем людини, що не вміє стримати свій запал, допитливість, приголомшеність, — ніхто не хотів рахуватися. Страждання «Чоловіка, що любив жінок» Трюффо не кумедні, вони заслуговують на повагу. Ніхто не сприймає серйозно його ненатлість і здатність захоплюватися кожною новою красунею. Він завжди видається підлим зрадником, дідуганом, що нетямиться від заласся, пафосним розпусником. Мерзенний виверт моралі (особливо той, який культивується пуританською «пресою для народу», що часто виявляється єдиним читвом для дівчат до двадцяти чотирьох років) призвів до того, що всі таврують, переслідують і ганьблять бідолашного хотяка, котрий ризикнув скинути оком на когось іншого, крім своєї дружини. Хоч ця нав’язлива тяга охоплює всіх великих поетів, художників, письменників і режисерів, тобто всіх тих, що віддалися в полон екстазу і поклоняються небесним дарам, надто ж якщо ті носять прозорі футболки од «Вікторіяс Сікрет» і намисто зі скручених разків штучних перлів.
Одної такої ночі я упав безсило на паперті Святої Клотильди і вирішив пристати на пропозицію «Арісто» й податися Москви. Я сподівався замінити дурман благодаттю, а лікарню Святої Анни — Червоною площею.
Я ні віруючий, ні безбожник. Я очікую поміж небом і землею, аж проллється дощ з дівчат. З хаосу, яким є моє життя, релігія видається мені пречудовним спогадом дитячих літ, приємним кроком назад, рятівним кругом. Я збагнув, що в людини має бути Бог, як повинна бути батьківщина, кордон, дім, батько. Релігія — надійний притулок. Треба було раніше здогадатися, що не можна покінчити з усім гамузом — з вірою, з родиною, з націями і минулим. Релігія зігріває, вірити спокійніше, ніж плентатися в хуртовину самотнім усесвітнім мандрівцем через паркінг гіпермаркету, поміж рядами порожніх візків, летючими целофановими пакетами і тріскучими неоновими написами «Обирай Добро, обирай Мету». Тим-то в сорок років я почав молитися ночами. Молитися для мене все одно що дивитися старий фільм: нема нічого підбадьорливішого, ніж механічні жести, старомодне вбрання і вивчені напам’ять тексти. Я тут мов за кам’яною стіною, церква стала для мене
Змиритися з нікчемністю людини — в цім початок мудрості. Декотрі фрази в католицькій відправі допомогли мені почуватися ліпше. Вибачте, я кепсько обізнаний з догмами православ’я і не бачу, які розбіжності могли виправдати тисячі років візантійської схизми. Знаю, що у ваших обрядах більше медитації, досить поглянути, скільки свічок навкруги. Ви полюбляєте темні образи, осяяні хистким пломінцем, а ваша відправа зводиться до монотонного речитативу, який слід промовляти з заплющеними очима, як ото робить його святість патріарх Алексій Другий, що, до речі, не дуже скидається на веселуна. Ні, ні, не гнівайтеся, папа Бенедикт XVI теж не дотепник! Римські католики повсякчас торочать «помилуй нас», і від цього вішатися хочеться, та як подумати, то ця ідея вельми корисна для здоров’я. Вигадаєш собі десь Творця і тепер проси, щоб Він змилувався над тобою, коханим. Безглуздий задум, проте ефективний! Після оргії з дівчатами, яких погукав на ніч, коли навіть дружинине снодійне, яке знайшов під матрацом, не впливає нітрохи на підкірку, оговтатися можна лише тоді, коли уявиш, що хтось іманентний наглядає за тобою і в нього можна попросити вибачення, нехай навіть його й не існує. Приємно усвідомлювати, що зумів розчулити ще когось, крім себе. Ще я полюбляю «визволи нас од лукавого». Здуріти можна. Люди, що вигадали ці тексти, були геніальні навіженці! Вони створили Безоплатний Універсальний Прозак. «Не введи нас у спокусу, але визволи нас од лукавого, амінь». Забійне гасло! Сучасний світ живе за протилежним принципом: майже всі мої колеги отримують грошенята за те, що від ранку до вечора вводять у спокусу свого ближнього. Ми спокусники, така наша праця. Платні спокусознавці. Борці за антиатараксію. Атараксія — ворог капіталізму: од відсутності безглуздих бажань, од супокійного духу і стоїчної мудрості потерпає ринок. Світ тримає в руках жалюгідна сотня генеральних директорів, і єдина їхня мета — це усунення будь-якої атараксії на цій планеті. У бізнес-школах усього світу найліпших студентів навчають, як ввести клієнта у спокусу. Перетворити так зване суспільство споживання на Суспільство Спокуси. «Не введи нас у спокусу» — добряче було б гасло для альтерглобалістських транспарантів! Хвала тим, хто придумав це. І чому це в молитви нема автора? Ми навіть не знаємо імені людини, що вигадала «Отче наш» і «Богородице, Діво». Уявіть, які роялті автор отримував би щороку. Куди тій манні небесній… Так, звісно,
Загалом, мені сорок років, я не знаю, хто я, і я вже не той, що був раніш. Стрес від наближення сорокаріччя похідний від цих двох катастроф укупі: уявіть, що ви змішали «Бейліс» зі «Швепсом» або вкинули коліща «Ментоса» у склянку з кока-колою. Втрата ідентичності й рух проти годинникової стрілки вступають у хімічну реакцію, утворюючи гидку гримучу суміш, темно-брунатний гейзер. Я НЕ ЗНАЮ, КИМ Я ПЕРЕСТАВ БУТИ. Дехто не може пережити цього і вішається, як ото мій приятель Тьєррі Ле Валлуа в лютому 2006 року. «Знаєте, хлопці, я не готовий до сорокаріччя!» Погляньте, як скрегочуть вони зубами, адже сорок — це межа. На похороні друзі небіжчиків труть очі, намагаючись збагнути їхній учинок і питаючи себе, чи могли вони якось порятувати потопаючого. Марно шукати сенс там, де його нема. Ми не знаємо, ким ми не були, й це вже досить поважна причина, щоб стати вбивцею самого себе. Запаморочення від смерті відчуваєш лише тоді, коли натискаєш на кнопку «видалити», стираючи ім’я друга в телефонній книжці мобільника.