Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 23)

А в г у с т и н

Нещасний! Чи не призабув ти філософський вислів: там здійснюється повною мірою злощастя, де визріває тверде переконання, що саме так усе має чинитись.

Ф р а н ч е с к о

Аж ніяк не забув, але в моєму випадку вислів цей недоречний. Чому ж мені не вважати, що так має чинитись? Я вважав і вважатиму правильним своє переконання, що почуття, якими ти мені дорікаєш, були і є найшляхетнішими.

А в г у с т и н

Розділимо їх наразі, щоб, підбираючи проти них засоби, я не змушений був кидатися від одного до іншого, розпорошуючи силу натиску. Скажи мені, — коли вже першим назвав кохання, — чи сам не вважаєш його найтяжчим видом божевілля?

Ф р а н ч е с к о

По щирості, я вважаю, що кохання, залежно від того, на кого воно спрямоване, може стати найжорстокішою з душевних пристрастей або найшляхетнішим діянням.

А в г у с т и н

Спробуй висловити цю думку трохи предметніше.

Ф р а н ч е с к о

Якщо я палаю пристрастю до негідної розпусної жінки, то мої почуття є найвищим безумством. Якщо ж мене зачарувало виняткове уособлення чеснот і я прагну кохати й обожнювати цю особу, що скажеш на це? Чи ти не вбачаєш жодної різниці між такими різними становищами? Чи сором, по-твоєму, не відіграє ролі? Я, коли мені вільно висловити свою думку, вважаю згубним оте кохання, що змалював першим, — воно лягає важким тягарем на душу; натомість друге — чи не найвищим щастям. Якщо ти тримаєшся протилежної думки, то нехай кожен залишається зі своїми переконаннями, бо кожному вільно судити згідно зі своїми поглядами.

А в г у с т и н

У суперечливих питаннях судження різні, але правда завжди одна.

Ф р а н ч е с к о

Щодо цього я не заперечую; але нас збиває з пантелику те, що ми вперто тримаємося застарілих думок і насилу відриваємося від них.

А в г у с т и н

Нехай би ти так розсудливо підходив до всіх питань любові, як до цього!

Ф р а н ч е с к о

Навіщо зайві слова? Моя думка видається мені настільки правильною, що протилежну я вважаю божевільною.

А в г у с т и н

Давно вкорінену брехню мати за істину, а щойно встановлену істину — за брехню, тобто ставити справедливість думки в залежність від її стажу — ось найвище безглуздя.

Ф р а н ч е с к о

Марні твої зусилля. Я однаково не повірю, згадуючи вислів Туллія: «Якщо я в цьому помиляюсь, то помиляюсь охоче, і, доки живу, не бажаю, щоб мене звільняли від омани»[90].

А в г у с т и н

Він вжив ці слова, обстоюючи своє тверде переконання у безсмерті душі, і тому не бажає приймати будь-яку протилежну думку щодо цього; а ти незаконно послуговуєшся його словами, захищаючи негідну і найвищою мірою хибну думку. Справді, якби навіть душа була смертною, однаково було б ліпше визнавати її безсмертною, і така помилка могла б вважатись рятівною, вселяючи прихильність до чеснот, що до них слід прагнути, незалежно від всіх надій на винагороду, тим часом як визнання душі смертною, безперечно, послабило б людське прагнення до чеснот; і навпаки, обітниця майбутнього життя, хоч би й помилкова, здатна зворушувати душі смертних. А що принесе тобі твоя омана? Вона ввергне твою душу у прірву безумства, де зникнуть і сором, і страх, і здоровий глузд, що приборкує шаленство пристрастей і схиляє до пізнання істини.

Ф р а н ч е с к о

Я вже сказав, твої зусилля марні: я ніколи не любив нічого ганебного, а тільки найпрекрасніше.

А в г у с т и н

Відомо, що любов до прекрасного теж може бути ганебною.

Ф р а н ч е с к о

Я не погрішив ні в іменниках, ні в прислівниках, тож годі вже напускатись на мене.

А в г у с т и н

Невже ти хочеш, подібно до божевільних, доживати серед безглуздих забав і сміху? Чи наважишся дати ліки твоїй, гідній жалю, хворій душі?

Ф р а н ч е с к о

Я не відкидаю лікування, якщо покажеш мені, що я хворий; натомість здоровому прийом ліків може й зашкодити.

А в г у с т и н

Коли почнеш видужувати, то й сам, як це часто трапляється, визнаєш, що був тяжко хворий.

Ф р а н ч е с к о

Зрештою, я не можу зневажити авторитет того, чиї мудрі поради не раз, а надто в ці останні дні, так прислужились мені. Отже, кажи далі.

А в г у с т и н

Насамперед прошу тебе пробачити мені, коли мимоволі зачеплю докірливим словом обожнювані тобою втіхи, якщо того вимагатиме правда, що, як передбачаю, може виявитись неприємною для твого слуху.

Ф р а н ч е с к о

Перш ніж почнеш, вислухай дещо… Ти знаєш, про кого у нас піде мова?

А в г у с т и н

Я все як слід передбачив. Мова піде про смертну жінку, на обожнювання і догоджання якій ти, на жаль, змарнував більшу частину свого життя. Мені прикро і дивно, такого обдарованого чоловіка на такий тривалий час опанувало безумство.

Ф р а н ч е с к о

Стримай огуду, прошу тебе. Смертними жінками були також Таїда і Лівія[91]. Але чи відомо тобі, що ти говориш про жінку, чий ум, байдужий до земних турбот, палає небесними прагненнями; і якщо божественна краса десь присутня в цьому світі, то вона сяє в рисах цієї жінки, що її вдача є втіленням моральної довершеності, що її голос, погляд, її хода сповнені неземних рис? Зважай на це, прошу тебе, і тоді, думаю, ти зумієш добрати належні слова.

А в г у с т и н

Ох, безумцю! Ось уже шістнадцятий рік ти живиш шал своєї душі облудними лестощами! Далебі, менше похазяйнував в Італії славетний ворог її, менше зазнала країна навал його збройних загонів, менше палала в пожежах, ніж тебе, впродовж цього часу, палила згубним вогнем несамовита пристрасть. Однак в Італії знайшовся чоловік, що змусив нападника віддалитись; а твого Ганнібала хто скине з твого карку, коли ти й сам його не відпускаєш від себе, свідомо і добровільно віддаєшся у його владу? Нещасний, ти радієш власному нещастю. Але того дня, як вона навічно склепить свої очі, що так зачарували тебе на твою погибель, коли побачиш її лице, спотворене смертю, її посинілі члени, тобі стане соромно, що ти прикув свою безсмертну душу до тлінного, жалюгідного тіла, і ти червонітимеш, пригадуючи те, що так затято нині твердиш.

Ф р а н ч е с к о

Боронь Боже! Я не бачитиму цього.

А в г у с т и н

Насправді це неодмінно станеться.

Ф р а н ч е с к о

Знаю, але зірки не настільки мені ворожі, щоб порушити природний порядок: я раніше прийшов, раніше піду.

А в г у с т и н

Ти, либонь, пам’ятаєш, як, натхнений сумом від протилежних припущень, ти склав жалобну пісню на смерть подруги так, ніби це сталося?

Ф р а н ч е с к о

Я пам’ятаю, як сумував тоді, і я здригаюся ще й тепер, згадуючи ті почуття. Я обурювався тим, що від мене забрано найшляхетнішу частку моєї душі і що я приречений пережити ту, яка самою своєю присутністю усолоджувала моє життя. Її втрату оплакав я піснею, яку досі пам’ятаю, хоча слова потонули в ручаях моїх сліз.

А в г у с т и н

Не в тім річ, скільки сліз викликав і скільки болю тобі завдав її уявний відхід, а в тому, щоб ти зрозумів, що той страх, що раз уже пройняв тебе, може повернутись, і тим швидше, що смерть підступає дедалі ближче, а прекрасне тіло, виснажене хворобами і частими пологами, втратило свою колишню свіжість.

Ф р а н ч е с к о

Мені теж і літа, й турботи даються взнаки, тож я її випереджаю на шляху до смерті.

А в г у с т и н