Фонда Ли – Нефритове місто (страница 35)
— Я ще дещо з’ясувала, — сказала вона, майже відчайдушно бажаючи відтягнути їхній від’їзд. — У скарбниці. Не хотіла розповідати про це в одній кімнаті з Дожу, але нам треба поговорити.
— Коли повернуся, — він коротко поцілував її в чоло.
— Чому ти вчора мені не зателефонував?
— Не було потреби. Ти не мусиш мати до цього стосунку, — сказав Лань. — Я пообіцяв не втягувати тебе дужче, ніж ото попросив, бо знаю, що ти й того не хотіла.
Він глянув через плече, й обличчя в нього посуровішало.
Шае розвернулась. На сходах лиховісною мумією стояв Каул Сень. Білий халат висів на худющому тілі. Пронизливий погляд мандрував юрмою бійців і зрештою, з палючою зневагою, зупинився на Хіло. Каул Сень вказав на молодшого внука таким жестом, немов кощавий палець був зброєю.
— Це твоя провина, — різко промовив старий. — Що ти цього разу накоїв? Завжди був імпульсивним хуліганом. Ти знищиш цю родину!
— Дідусю, — застеріг його Лань.
Хіло ступив перед зграєю своїх воїнів.
— Дідуню, вони спробували мене вбити, — голос його прозвучав тихо, але ж Шае знала, що тихо Хіло говорив переважно тоді, коли злився. — Ледь не вбили одного з моїх Кулаків. Тепер це війна.
— Айт не став би зі мною воювати! — Каул Сень вчепився за балясини тремтливими руками. — Ми були братами. Мали розбіжності, але
В очах Хіло спалахнули вогонь і біль. А коли він озирнувся, гнів огортав його плащем.
— Ходімо.
Бійці оточили його, й вони вийшли з будинку. Усі повантажились до автівок, припаркованих на під’їзному майданчику.
Каул Сень обм’як й опустився на сходи, його тіло склалося, наче рама старого стільця, халат накрив кощаві плечі й коліна покривалом.
— Кяньло, — покликав Лань. — Допоможи дідусеві повернутися до кімнати, — він поклав руку на спину Шае й шепнув: — Залишайся з ним.
Шае кивнула, намагаючись збагнути, що ще сказати, наприклад: «Будьте обережні», «Удачі» чи «Поверніться, будь ласочка», — але жодні слова не здавались доречними, а Лань уже пішов, спустився з ґанку та сів у машину, дверцята якої прочинив перед ним хтось із Кулаків.
РОЗДІЛ 20
ДВОБІЙ НА ФАБРИЦІ
Фабрикою називали старий виробничий комплекс якраз по той бік кордону між територіями, у контрольованому «горянами» районі Гострий Спис. На зовнішній стіні будівлі досі можна було роздивитися великі побляклі літери «КЕКОНЬ СПЕЦТЕКСТИЛЬ Ко», але її вже багато років тому перетворили на місце зібрань і тренувань для Зеленокостих Гірського клану. Пальці «безгірників» та Ліхтарники, що озивалися впродовж ночі та рано-вранці, повідомляли, що бачили, як двоє нападників, які вижили, Ґам Обень та Чонь Даал, утекли з Пахви на своїх двох і прийшли сюди.
Уся група — шість автівок, напакованих бійцями «безгірників», — під’їхала до Фабрики опівдні. Вони припаркувались перед будівлею й вискочили з машин справжнім ураганом, грюкаючи дверцятами і виблискуючи зброєю. Лань і Хіло стояли попереду та радилися. Цегляна будівля була високою, вікна — затулені, й неможливо сказати, скільки ж зеленокостих «горян» чекали на них усередині. Хіло вказав на вартових, що спостерігали за ними з даху. Наразі ще ніхто з будівлі не виходив.
— Відправляй повідомлення, — сказав Лань.
Хіло змахнув рукою до одного з Пальців — юнака, що мав дві нефритові сережки в нижній губі, а волосся з одного боку довше, ніж з другого. Боєць упав навколішки й торкнувся чолом землі.
— Я готовий померти за клан, Кауле-дзень і Кауле-дзень.
Хіло його проінструктував, і неозброєного Пальця відправили до парадного входу Фабрики. Вимога була проста видати голови тих двох, що брали участь у нападі на Хіло, й відмовитись від претензій на контроль над Пахвою, бо інакше Безгірний клан вийде з лісу. «Вийти з лісу» — давня примовка Зеленокостих, що означала повномасштабну війну, яка може поширюватися на всі території, на всіх людей та всі ділові оборудки «горян». Каули спостерігали, як посланця зустріли двоє вартових. Обмінялися кількома словами, і їхню людину запустили до будівлі.
Хіло, чекаючи, присів на капот «дукеси». Лань сперся на дверцята свого спортивного «ройвольфа» й з натягнутими, як струни, нервами та сухістю в роті дивився на Фабрику. Був такий день, коли сонце та хмари змагалися в небі, і людей, що чекали, заливали то спека, то тінь, немов сама погода не знала, що з цього вийде. Відколи пані Суґо постукала до кімнати Ланя в «Райському бузку», його немов цунамі підхопило. Він практично не контролював, куди саме його несе, й борсався заради того, аби принаймні втриматися ближче до поверхні води.
Лань не хотів війни між кланами. Це всім нашкодить — Зеленокостим, діловому клімату, людям, усій країні. Йому все здавалося, що доки він поводиться обережно — вдасться уникнути прямого конфлікту з Гірським кланом. Він не зважав на нешанобливе ставлення Айт, чемно відмовився від її наполегливих пропозицій утворити альянс, зробив кілька розважливих кроків, щоб убезпечити НАК і вберегти позиції свого клану. Але тепер розумів, що всі його дії були спробами тупуватого бичка ухилитися від нападу леопарда. Ворога це тільки заохотило, створило враження, що Стовп Безгірного клану — людина м’якотіла, його не варто боятися.
Він повівся як дурень. Адже знав, що «горяни» прагнуть прибрати Хіло зі свого шляху, та не очікував, що Стовп ворожого клану діятиме так швидко й так жорстоко. Чи лише тому, що його противницею була жінка, Лань припустив, що вона завагається проливати кров першою? Якщо й так, то це тягнуло на майже фатальний недогляд з його боку. І тепер Айт шепнула ім’я другого сина Безгірного клану. Тепер всі бізнесові й територіальні питання між кланами ваги не мали — про таке торгуватись не випадає. Самé ім’я родини Каул перестануть поважати й шанувати, якщо вони не зможуть недвозначно відповісти на таку образу.
Неподалік промайнув вантажний потяг завдовжки з півтора кілометра — наближаючись, він засурмив і з гуркотом пробіг рейками, везучи товари через увесь острів до припортових станцій у Літньому парку й Доках. Бриз, що подув на захід, ковзнув над поверхнею води. Минуло вже пів години. Фабрика стояла тихо і непроникно. «Безгірники» сердито буркотіли, тинялися туди й сюди, курили. Підійшов Майк Кень.
— Вони не відповідають. Певно, уже його вбили, — обличчя Майка аж зморщилося від нетерплячки і войовничого запалу. — Що будемо робити, якщо вони так і не дадуть відповіді?
— Штурмувати будівлю нахер. Витягнемо звідти Ґоньта Аша за його дрібненькі яйця, — сказав Хіло.
Його заступника така відповідь цілком задовольнила — той буркнув на знак згоди, але Хіло вже себе накрутив. Він зістрибнув з капота «дукеси» й повільно здолав пів шляху до входу в будівлю.
— Ґоньте, ти це бачиш? — заволав він, широко розкидаючи руки й самовпевнено розвертаючись навкруги. — Я ще живий! Не треба щенят своїх посилати, щоб мене вбити. Виходь і зроби це сам, боягузливий собакойоб!
За його спиною Кулаки ствердно заревіли й затарабанили по автівках.
І цієї самої миті Ланя осяяло — ясно та неприємно. «Горяни» відправили своїх людей убити Хіло, а не
Лань знав, щó можна сказати про нього самого: він став Стовпом за правом народження, за розпорядженням Каула Сеня та завдяки тому, що лицем нагадував свого батька. Він докладав зусиль, щоб бути сильним та мудрим очільником, щоб підтримувати мир, гідно шанувати спадок свого дідуся, і все це забезпечувало йому пошану та довіру членів клану, але ж не лякало й не віднаджувало суперників. Ворог завдав першого удару — і цілив не в політичного лідера клану, а в найкращого воїна, тим самим відмітаючи будь-які сумніви в тому, що «горяни» планують напасти на Безгірний клан і завоювати його силою.
За натурою він був людиною незлостивою, але зараз руки Каула Ланя стиснулись у кулаки, і вир сорому та гніву здійнявся всередині, немов ураган.
Двері до Фабрики прочинилися, і крізь них пройшли троє. Лань та Майк Кень підійшли до Хіло, що завмер на місці й дивився на чоловіків, які наближалися. Першим ішов юний посланець «безгірників». Він кинувся вперед та знову впав навколішки, наче готовий був перепросити, що лишився в живих.
— Кауле-дзень і Кауле-дзень, мені дуже прикро, що ці пси не дали мені загинути за Безгірний клан. Але разом зі мною вони відправили оцих двох.
За ним стояли воїни-«горяни».
— Це вони, — сказав Хіло до Ланя. — Кульгавий — це Чонь. А смаглявий — то Ґам.
Обидві сторони міряли одна одну поглядами, що повнились напівприхованою взаємною ненавистю. Чонь — Палець середньої руки — був поранений і переляканий. На вкритому синцями обличчі блищав піт, і Чонь насмілився кинути на бійців-«безгірників» тільки короткий, на кілька секунд, погляд, а потім відвів очі. Ґам був «зеленішим» і тілом, і духом — нефрит висів у нього на шиї, прохромлював ніс, охоплював зап’ястки. Він дивився просто на Ланя й заговорив першим.
— Мій Стовп погоджується на ваші вимоги, — сказав він. — Вона схвалила напад на вашого Рога через велику образу, викликану численними проявами агресії проти нашого клану, та тепер розуміє, що діяла надто поспішно й під впливом гніву. Тому, щоб продемонструвати готовність до перемовин, ми відступимо з Пахви, окрім тієї невеличкої ділянки на південь від Патріотичної вулиці, яку ми завжди контролювали.