Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 102)
ФБРівці дивилися, як загорілися прибульці, наступної миті вже не можна було нічого розгледіти. Шести чоловіків видно не було, але їх було чути. Звуки ці були доволі неприємними, проте ФБРівці лишилися на позиціях: чекати і спостерігати.
Скенлен копнув ногою обвуглені рештки.
— Напевне сказати не можна, — виснував він. — Але, схоже, тут лише п’ятеро... хоч я й не помітив, щоб хтось із них утік. Ми не лишили їм часу, — під його чоботом грудка попелу розсипалася на порох, порошинки все ще диміли, догораючи.
Його помічник Вілкс опустив додолу очі. Це було для нього новим досвідом, і він іще не зовсім вірив у те, що щойно побачив.
— Я... — витиснув він із себе, — я, мабуть, піду до машини, — промимрив він, задкуючи від Скенлена.
— Взагалі-то ми ще не закінчили, — сказав Скенлен, але, побачивши лице чоловіка, додав: — Добре, іди посидь у машині.
Люди почали виходити на тротуар. Боязко визирали з-за дверей і вікон.
— Вони їх знищили! — із захватом заверещав якийсь хлопчик. — Космічних шпигунів більше немає!
Фотокореспонденти збіглися робити світлини. Звідусіль сходилися роззяви з блідими обличчями й вибалушеними очима. Вони із подивом роздивлялися безформну масу задимленого попелу.
Із дрожем у руках Вілкс забрався назад до машини й зачинив за собою двері. Радіо про щось верещало, але він вимкнув приймач, не бажаючи нічого чути. Біля входу в кав’ярню, радячись із Скенленом, стовбичили його колеги з ФБР у сірих пальтах. Потім кілька з них відділилися від решти, обійшли кав’ярню і рушили алеєю. Вілкс спостерігав, як вони поступово віддаляються. Що за жахіття, думав він.
Наблизившись до машини, Скенлен схилився і просунув голову у вікно.
— Як ти почуваєшся, краще?
— Трохи, — відказав він і одразу спитав: — Це який... уже двадцять другий раз?
Скенлен зітхнув.
— Двадцять перший. Раз на кілька місяців... ті самі імена, ті самі люди. Не обіцятиму, що ти колись до цього звикнеш. Проте це перестане тебе дивувати.
— Але ж вони від нас геть не відрізняються, — насилу промовив Вілкс. — Це було те саме, що спалити шістьох людських істот.
— Ні, — заперечив Скенлен. Він відчинив двері й сів на заднє сидіння позаду Вілкса. — Вони лише виглядають, як людські істоти. У тому й річ. Це те, чого вони хочуть. Це їхня хитрість. Ти ж знаєш, що Бертон, Стоун, Леон...
— Знаю, — урвав Вілкс. — Хтось у далекому космосі спостеріг, як падає корабель, побачив, як загинули астронавти, і провів аналіз усіх решток. Перш ніж ми туди дісталися. І той хтось узяв те, що хотів, цілком достатньо для реалізації свого плану. Проте... — він махнув рукою, — ... невже немає іншого способу з ними боротися?
Скенлен відповів:
— Нам бракує знань про них. Відомо лише одне — вони засилають до нас копії, знову і знову. Намагаються втертися до нас у довіру, — його обличчя посуворішало, спохмурніло. — Вони божевільні, чи що? Можливо, вони настільки відмінні від нас, що ми взагалі не зможемо їх зрозуміти, навіть якщо й спробуємо поспілкуватися. Невже вони думають, що всіх нас звуть Леонами, Меррівезерами, Перкгурстами та Стоунами? Мене особисто це найбільше зачіпає... Хоча, може, саме в цьому й полягає наша перевага: у тому, що вони не сприймають нас як індивідуальностей. Уяви, наскільки було б гірше, якби вони послали до нас... ну, не знаю... якісь спори... якесь насіння. А не цих шістьох бідолашних, які загинули на Марсі. Щось таке, що ми не ідентифікували б як імітацію...
— Для цього їм потрібен зразок, — зауважив Вілкс.
Один із ФБРівців махнув рукою, і Скенлен вийшов з авто. А за мить повернувся до Вілкса.
— Каже, що їх тільки п’ять, — повідомив він. — Один утік, здається, його вже бачили. Він скалічений і не може швидко пересуватися. Ми підемо по нього, а ти залишайся тут пильнувати, — і Скенлен приєднався до решти ФБРівців, що звернули на алею.
Вілкс запалив цигарку й сидів, підперши голову рукою. Мімікрія... усі нажахані. Проте...
Чи намагався хтось із ними поспілкуватися?
Несподівано, розганяючи людей зі свого шляху, з’явилося двоє полісменів. Третій чорний седан під’їхав до узбіччя, зупинився і випустив людей із ФБР.
Один із них, незнайомий Вілксові, підійшов до машини.
— У тебе радіо ввімкнене?
— Ні, — відповів Вілкс і знову ввімкнув приймач.
— Якщо побачиш його, зумієш з ним упоратися?
— Звісно, — відповів він.
ФБРівець повернувся до своєї групи.
Якби вирішував я, спитав себе Вілкс, що б я зробив? Чи спробував би дізнатися, чого вони насправді хочуть? Те, що виглядає, як людина, поводиться, як людина,
Від натовпу відділилася якась постать і рушила до нього. Нерішуче спинившись, труснула головою, похитнулася й відновила рівновагу, а потім випросталась, як і решта людей. Вілкс розпізнав у ній істоту, тому що його до цього готували протягом місяців. Вона перевдяглася у брюки й сорочку, проте сорочка була застібнута неправильно, а одна нога лишилася боса. Вочевидь, та істота не розуміла сенсу взуття. Або, подумав він, можливо, вона просто приголомшена і поранена.
Коли вона наблизилася, Вілкс підняв пістолет і прицілився їй у живіт. Їх навчали стріляти саме туди, під час практики він влучав у багато мішеней поспіль. Точнісінько в центр завбільшки з комаху... і наскрізь.
На знеможеному обличчі прибульця з’явився відчай, коли він побачив, що Вілкс збирається вистрілити. Він зупинився, дивлячись йому у вічі й навіть не намагаючись ухилитися.
Тільки тепер Вілкс зауважив, що ця істота має важкі опіки, скоріше за все, вона так чи так не виживе.
— Я мушу це зробити, — сказав він.
Істота подивилася на нього, а тоді розтулила рота в спробі щось сказати.
Він вистрілив.
Перш ніж щось промовити, вона померла. Вілкс прочинив двері, коли прибулець заточився й упав поряд із машиною.
Це неправильно, подумав Вілкс, стоячи над тілом. Я застрелив його, тому що злякався. І ще я мусив. Навіть якщо це неправильно. Він прибув сюди, щоб утертися до нас у довіру, імітуючи нас, щоб ми ні про що не здогадалися. Так нам сказали — і ми мусимо вірити, що вони плетуть проти нас підступну змову, що вони не люди й ніколи ними не стануть.
Дякувати Богу, що це кінець, подумав він.
А потім згадав: ні, не кінець...
Був теплий літній день кінця липня.
Корабель із ревінням приземлився, упав на бік, проорав собою поле, пробив паркан, сарай і нарешті зупинився у рівчаку.
Тиша.
Перкгурст, хитаючись, звівся на ноги. Схопився за поруччя. Боліло плече. Він потрусив головою, оглушений падінням.
— Ми приземлилися, — проголосив він. Його голос бринів від захвату і хвилювання. — Ми сіли!
— Допоможіть мені встати, — видихнув капітан Стоун.
Бертон подав йому руку.
Леон сидів, витираючи кров, що цебеніла з шиї. Всередині корабель був геть поруйнований. Більшість обладнання потрощена і розкидана.
Веккі на неслухняних ногах прошкутильгав до люка. І почав тремтливими пальцями відкручувати важкі болти.
— Отже, — сказав Бертон, — ми таки повернулися.
— Мені просто не віриться, — пробурмотів Меррівезер.
Нарешті болти були відкручені, і чоловіки поквапилися відкрити люк. — Це щось неймовірне! Стара добра Земля!
— Агов! — гукнув Леон, зістрибнувши на землю. — Прихопіть хтось кінокамеру.
— Що за дурість! — засміявся Бертон.
— Авжеж прихопіть! — кинув Стоун.
— Так, прихопіть, — підтримав товаришів Меррівезер. — Як ми і планували: якщо колись повернемося, то сфотографуємося поруч із кораблем. Історичний знімок, для шкільних підручників.
Веккі понишпорив серед уламків.
— Вона дещо пошкодилася від удару, — повідомив він і підняв понівечену камеру над головою.
— Може, вона все ще працює, — сказав Перкгурст, важко дихаючи й сповзаючи вниз слідом за Леоном. — Але як нам сфотографуватися вшістьох? Комусь же треба натиснути на кнопку.
— Якщо задати певний час, вона зробить це автоматично, — сказав Стоун, беручи до рук камеру й змінюючи налаштування. — Станьте в ряд, — він натиснув кнопку й приєднався до свого екіпажу.
Шестеро зарослих, виснажених чоловіків стали поряд із розбитим кораблем; камера клацнула. Вони захоплено вдивлялися в зелені поля, несподівано притихлі. Відтак перезирнулися, і в них засяяли очі.