Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 29)

— Що?

— Це неможливо, але твої слова... — містер Стеббінз, спохмурнівши, бурмотів до себе і дивився кудись вдалечінь, його брови насупилися. — Вони живуть під землею, — сказав він нарешті. — Під поверхнею. Вони з’явилися з гір. Вони живуть у землі, у велетенських тунелях і залах, які видовбали для себе, і вони не люди. Вони виглядають як люди, але це не люди. Вони живуть під землею і викопують з неї метал, викопують і запасають. Вони майже не піднімаються на поверхню і не можуть дивитися на сонце.

— Як їх називають? — запитала Джулі.

Містер Стеббінз напружив пам’ять, перебираючи давні спогади. Старі книжки й легенди, які він чув. Створіння, що живуть під землею. Подібні на людей, але не люди. Створіння, що копають тунелі й добувають метали. Сліпі створіння з тістяно-білою шкірою і здоровезними долонями та ступнями.

— Ґобліни, — відповів містер Стеббінз. — Ти бачила ґобліна. Джулі кивнула, дивлячись широко розплющеними очима в землю й обхопивши руками коліна.

— Так, — сказала вона. — Дуже схоже на те. Воно мене налякало, я була така перелякана, що розвернулася й побігла. Воно здавалося таким жахливим. — Вона поглянула на брата й кволо всміхнулася. — Але мені вже краще.

Кен потер свої великі темні руки, з полегшенням киваючи.

— Чудово, — сказав він, — тож ми можемо далі працювати. У нас попереду ще дуже багато роботи.

Проект «Земля»

По просторому дерев’яному будинку луною розходилося клацання. Воно дзвеніло у тарілках на кухні і ринвах на даху, гупаючи повільно й ритмічно, як далекий грім. Час від часу воно припинялося, але потім, порушуючи нічну тишу, чулося знову — невідступне й безжальне у своєму ритмі. Лунало воно з горішнього поверху цієї чималої споруди.

У ванній кімнаті, скупчившись навколо стільця, принишкло троє дітлахів. Збуджені цікавістю, намагаючись навіть не писнути, вони відштовхували одне одного від шпарини у стіні.

— Ти впевнений, що він нас не бачить? — прошепотів Томмі.

— А як же він нас побачить? Не здіймайте галасу, і все буде гаразд. — Дейв Ґрант совався на стільці, не відриваючись від стіни. — Говоріть тихше, — він усе зазирав до шпарини і не звертав уваги на інших двох.

— Дай і мені поглянути, — прошепотіла Джоан і злегка штовхнула брата гострим ліктем. — Давай. Посунься!

— Помовч! — Дейв штурхнув її у відповідь. — Тепер видно краще, він увімкнув світло.

— Я теж хочу подивитися, — заявив Томмі і зіштовхнув Дейва зі стільця на підлогу. — Ну ж бо!

Дейв неохоче поступився.

— Це наш будинок.

Томмі обережно став на стілець і притиснувся лицем до стіни, зазираючи у шпарину. Спочатку нічого не було видно.

Отвір був вузенький, а світло по той бік геть тьмяне. Згодом, потроху, він зміг розгледіти у кімнаті за стіною обриси речей.

Едвард Біллінґз сидів за старомодним громіздким столом.

Він щойно припинив клацати на друкарській машинці і давав очам перепочити. З жилетної кишеньки старий дістав круглого годинника і обережно, без поспіху, його накрутив. Без окулярів сухе зблякле обличчя Едварда Біллінґза мало оголений і тужливий вигляд, а своїми рисами нагадувало якогось постарілого птаха. Тоді він начепив окуляри і разом зі стільцем присунувся ближче до столу.

Біллінґз знову взявся друкувати: вправні пальці забігали по клавішах металевої вежі, що здіймалася перед ним. Настирливий стукіт знову почав відлунювати просторою будівлею невпинним ритмом.

У кімнаті містера Біллінґза панував напівморок і цілковитий розгардіяш. Повсюди лежали книжки і папери, якісь складені, якісь розкидані на столах, а якісь — безладними купами на підлозі. Стіни були завішані графіками, анатомічними ілюстраціями, географічними і астрономічними картами, знаками зодіаку. Під вікном — ряди вкритих пилюкою пляшок з хімікаліями та різні пакунки. На горішній полиці етажерки стояло опудало якогось птаха, посіріле й обвисле. На столі лежали масивне збільшувальне скло, давньогрецькі й староєврейські словники, коробка з поштовими марками і кістяний ніж для розрізання конвертів. Напроти дверей, гойдаючись під струменем повітря з газового обігрівача, висіла закручена липучка для мух.

Під стіною лежав поламаний магічний ліхтар[3], а на ньому — чорна валіза з одягом. З валізи виглядали сорочки, шкарпетки і вицвілий потертий сюртук. Далі — зв’язані брунатною стрічкою паки газет і журналів. Оперта на стіл довга чорна парасоля стояла в калюжі липкої рідини, що накрапала з її металевого носика. У заскленій рамі засушені метелики висіли пришпилені до вигорілого бавовняного полотна.

А за столом, захаращеним різними нотатками й аркушами паперу, схилившись над друкарською машинкою, сидів масивний старигань.

— Господи, — видихнув Томмі.

Едвард Біллінґз працював над своїм звітом, що лежав розкритий перед ним — грубезний том у шкіряній оправі, розбухлий біля потрісканих швів. Старий переносив у нього матеріал зі стосів своїх нотаток.

У ванній кімнаті відлунювало розмірене стукотіння масивної друкарської машинки. Від нього дрижали світильники, пляшечки та пробірки у шафці з медикаментами і навіть підлога під ногами у принишклих дітей.

— А що як він — комуністичний шпигун? — запитала Джоан. — Раптом він складає карти нашого міста, щоб потім за вказівкою Москви влаштувати вибухи.

— Та який він у біса шпигун, — сердито сказав Дейв.

— Ти що, не бачиш усіх цих карт, олівців і паперів? Кому воно ще могло б...

— Тихіше, — урвав їх Дейв. — Ще нас почує. Ніякий він не шпигун, надто старий для шпигуна.

— А хто ж він тоді?

— Не знаю. Але він не шпигун, не меліть дурниць. Як би там не було, а шпигуни носять бороди.

— Може, він якийсь злочинець? — не вгавала Джоан.

— Я з ним якось говорив, — сказав Дейв, — він спускався сходами і заговорив до мене. Потім пригостив цукеркою з торбинки.

— А що за цукерки?

— Не пам’ятаю. Якийсь твердий льодяник. Такий собі.

— І що ж він робить? — запитав Томмі, відхилившись від шпарини.

— Цілісінький день сидить у себе в кімнаті й друкує на машинці.

— І що, ніде не працює?

Дейв зневажливо всміхнувся.

— Оце і є його робота. Він пише звіт, працює в якійсь фірмі.

— В якій фірмі?

— Та я забув.

— Він хоч колись виходить надвір?

— Він виходить на балкон.

— На балкон?

— Ще він виходить на ґанок, ми бачили. Це його частина. А ще він має садок. Він спускається з ґанку і набирає грязюку на задньому дворі.

— Ш-ш-ш, — остеріг Томмі. — Він розвернувся.

Едвард Біллінґз звівся на ноги, накрив машинку чорною тканиною і відсунув її. Дістав кілька олівців з ґумками, висунув шухлядку і поклав їх туди.

— Тепер усе, — сказав Томмі. — Він закінчив роботу.

Старий зняв окуляри і заховав їх до чохла. Втомлено помацавши лоба, чоловік послабив комірець і краватку. Жовтаву, зморшкувату шкіру на довгій шиї напинали жили. Коли він ковтнув води зі склянки, його борлак заходив згори донизу.

Очі старого були світло-блакитні, майже геть вицвілі. Якусь мить він дивився просто на Томмі, його гостроносе обличчя нічого не виражало. Потім хутко рушив до дверей і зник.

— Зараз вкладатиметься спати, — зауважив Томмі.

Містер Біллінґз повернувся до кімнати з рушником на руці, зупинився біля стільця і повісив рушника на бильце. Узяв зі столу масивний звіт і, міцно тримаючи його двома руками, переніс до етажерки. Книга була важка. Він поклав її на полицю і знову вийшов з кімнати.

Звіт лежав зовсім близенько. Томмі міг розгледіти золоті літери на шкіряній оправі, що місцями потріскалася. Він довго в них вдивлявся — аж доки Джоан не відтягнула його від шпарини, нетерпляче зіштовхуючи зі стільця.

Томмі спустився на підлогу й відійшов убік, заворожений тим, що побачив: величезний том, грубезна книга, над якою старий працював день у день. У мерехтливому світлі настільної лампи він легко розібрав золоті літери на потертій шкіряній оправі: «ПРОЕКТ Б: ЗЕМЛЯ».

— Ходімо звідси, — запропонував Дейв. — За кілька хвилин він зайде сюди і може заскочити нас за підгляданням.

— Ти його боїшся, — насмішкувато сказала Джоан.

— Як і ти. І мати. Як і всі. — Він зиркнув на Томмі. — А ти його боїшся?

Томмі похитав головою.

— Хотів би я знати, що там у тій книзі, — пробурмотів він. — Хотів би я знати, чим займається цей старий.

Вечірнє сонце сяяло яскравим прохолодним світлом. Едвард Біллінґз поволі зійшов сходами на задній двір з порожнім відром у руці і скруткою газет під пахвою. Якусь мить він постояв, роззираючись навсібіч і прикриваючи очі рукою, а потім попростував через густу вологу траву.