Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 25)
— Самців?
— Здебільшого. Кількох самок теж, але передусім самців.
— Я припускаю, що для фабрик важкої промисловості, — Гарл випростався у кріслі. — Гаразд. Тепер, коли я більше знаю про облаву, ми можемо поговорити по суті.
Він серйозно подивився на батька.
— По суті? — Бойнтон різко підвів погляд. — Що ти маєш на увазі?
— Для цього я й прийшов. — Гарл перехилився через стіл до батька. — Ви маєте взяти мене із собою в рейд, я хочу піти і зловити кілька сапів для себе, — відчеканив хлопець.
На мить запала тиша, а тоді Бойнтон розсміявся.
— Про що ти говориш? Що ти знаєш про сапів?
Внутрішні двері від’їхали вбік, до кабінету забіг Робін Тьорнер і підсів за стіл до Бойнтона.
— Йому з нами не можна, — рішуче заявив Тьорнер. — Це вдесятеро збільшить ризики.
Гарл підвів погляд.
— Тож тут таки
— Звичайно. Тьорнер завжди на зв’язку, — Бойнтон кивнув, задумливо поглядаючи на сина. — Чому ти хочеш піти?
— Вас це не обходить, — відповів Гарл і стиснув губи.
— Емоційна незрілість, — проскреготів Тьорнер. — Ірраціональна підліткова жага до пригод і небезпеки. Такі, як він, не можуть вповні відключити архаїчну частину мозку — такі подекуди досі трапляються, хоча після двох століть можна було б сподіватися...
— Це правда? — різко запитав Бойнтон. — Це справді твоє підліткове бажання піднятися й побачити поверхню?
— Можливо, — визнав Гарл, трохи зашарівшись.
— Ми тебе не беремо, — рішуче заявив батько. — Це надто небезпечно. Ми піднімаємося не заради романтичної пригоди. Це робота — безрадісна, важка і відповідальна. Сапи стають обережнішими, стає дедалі складніше захопити плановану кількість. Ми не можемо марнувати жодного яйця заради романтичних дурощів.
— Я знаю, що стає важче, — урвав його Гарл. — Не треба мене переконувати, що майже неможливо виловити потрібну кількість. — Гарл дивився на Тьорнера і батька з непокорою. — І я знаю, — додав він, обережно добираючи слова, — що саме тому Директорат вважає приватні облави серйозним злочином проти держави.
Запала мовчанка.
Зрештою Ед Бойнтон зітхнув і мимоволі з гордістю огледів сина.
— Гаразд, Гарле, — сказав він. — Ти переміг.
Тьорнер промовчав, його обличчя було незворушним.
— Отже, ми домовилися. — Гарл квапливо підвівся. — Я повертаюся до себе й буду напоготові. Щойно зберетеся вирушати — повідомте, і я приєднаюся до вас на пусковому майданчику рівня один.
Старший Бойнтон похитав головою.
— Ми не вирушатимемо з рівня один. Це було б надто ризиковано. — Його голос був похмурим. — Там вештається забагато охоронців Директорату. Наш корабель тут, на рівні п’ять, в одному зі сховищ.
— Так де я маю з вами зустрітися?
Бойнтон повільно підвівся.
— Ми повідомимо тобі, Гарле. Обіцяю, це буде скоро, щонайдовше за кілька циклів. Будеш чекати у наших навчальних приміщеннях.
— А поверхня вже цілковито чиста? — запитав Гарл. — Більше немає радіоактивних зон?
— Вона чиста вже п’ятдесят років, — запевнив його батько.
— Тоді мені не слід турбуватися про антирадіаційний щит, — сказав Гарл. — Ще одна річ, тату. Якою мовою нам треба буде розмовляти? Нашою звичайною?
Бойнтон заперечно похитав головою.
— Ні. Сапи так і не опанували жодної раціональної семантичної системи. Нам доведеться повернутися до старих традиційних форм.
Обличчя Гарла спохмурніло.
— Я не знаю жодної з традиційних форм. Ми їх більше не вчимо.
Бойнтон знизав плечима.
— Це неважливо.
— А як щодо їхніх систем захисту? Мені брати якусь додаткову зброю, чи вистачить щита і бластера?
— Життєво важливим є лише щит, — відповів старший Бойнтон. — Коли сапи нас бачать, то кидаються врозтіч. Вони втікають від самого нашого вигляду.
— Чудово. Здам свій щит на контрольну перевірку, — сказав Гарл і рушив до дверей. — Я повертаюся на рівень три і чекатиму на ваш сигнал. Триматиму обладнання напоготові.
— Домовилися, — відповів Бойнтон.
Чоловіки спостерігали, як за юнаком зачиняються двері.
— А хлопець нічого, — пробурмотів Тьорнер.
— Схоже, таки будуть з нього люди, далеко піде, — погодився Бойнтон і задумливо потер підборіддя. — Але побачимо, як він впорається на поверхні під час рейду.
Через годину після виходу з батькового офісу Гарл зустрівся зі своїм керівником групи на рівні три.
— Ти домовився? — запитав Фесгольд, відриваючись від своїх котушок зі звітами.
— Домовився. Вони повідомлять, щойно корабель буде готовий.
— До речі, — Фесгольд відсунув котушки і сканер. — Я дещо дізнався про сапів. Як керівник МЛ, я маю доступ до файлів Директорату. Про це майже ніхто не знає.
— Про що саме?
— Сапи — наші родичі, Гарле. Це інший вид, але вони дуже тісно з нами пов’язані.
— Продовжуй, — зацікавився Гарл.
— Колись існував лише один вид — сапи. Їхня повна назва —
— Технів?
Фесгольд посміхнувся.
— Так вони називали нас на початку. Коли вважали лише іншим класом, а не окремою расою. Техни. Це їхня назва для
— Але чому? Така дивна назва. Чому техни?
— Тому що перші мутанти з’явилися серед технічних фахівців і поступово — серед представників інших освічених класів. Вони виникли серед вчених, дослідників, польових працівників і спеціалістів — усіх спеціалізованих класів.
— І сапи не усвідомлювали, що...
— Так, як я вже казав, вони вважали нас лише окремим класом. Це тривало протягом Третьої світової і пізніше. Лише під час Останньої війни ми постали як відверто й суттєво відмінні. Стало очевидним, що ми не лише звичайне спеціалізоване відгалуження
Фесгольд задивився вдалечінь.
— Під час Останньої війни ми постали тими, ким є насправді, — заявили про себе як про вищий вид, що витіснить
Гарл обміркував сказане Фесгольдом.
— Я й не усвідомлював, наскільки тісно ми з ними пов’язані. Навіть не уявляв, що ми так пізно виникли.
Фесгольд кивнув.