Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 32)

— Знаю тільки, що ти завжди так погано вдягаєшся — оці темні куртки, джинси, кросівки. Як справжній хуліган.

Степ усміхнувся.

— Але я і є хуліганом.

Паоло похитав головою.

— Степе, зав’язуй з цим ідіотизмом. До речі, чого ти прийшов сюди? Серйозно… Що, якась проблема?

Степ глянув на Полло, а тоді знову на брата.

— Жодної проблеми. Ти маєш мені дати чотириста штук.

— Чотириста тисяч лір. Ти що, здурів? Де я тобі візьму ці гроші?

— Ну добре, тоді триста.

— Та й мови бути не може, я нічого тобі не дам.

— Ах так!

Степ сунувся до нього над стільницею. Паоло перелякано відсахнувся. Степ усміхнувся.

— Гей, братику, спокійно. Я тобі ніколи нічого не заподію, ти ж знаєш.

Потім натиснув кнопку зв’язку з секретаркою.

— Синьйорино, можете підійти на хвилинку?

Секретарка не помітила відмінностей у голосі.

— Так, зараз прийду.

Степ зручно вмостився в кріслі.

— Отже, любий братику, якщо ти зараз-таки не даси мені триста штук, то, коли прийде секретарка, я зірву з неї трусики.

— Що-о?

Паоло не встиг сказати нічого іншого. Двері відчинилися. Секретарка увійшла.

— Так, шефе?

Паоло намагався врятуватися.

— Нічого, синьйорино, можете йти.

Степ підвівся.

— Ні, синьйорино, зачекайте хвильку.

Степ підійшов упритул до секретарки. Дівчина стояла й мовчки дивилась на всіх трьох, не розуміючи, що їй робити.

Зрештою запитально подивилась на Степа.

— Що таке?

Степ усміхнувся їй.

— Я хотів би знати, скільки коштують трусики, які ви носите.

Секретарка зніяковіла.

— Але насправді…

Паоло підвівся.

— Степе, годі! Синьйорино, ви можете йти…

Степ затримав її за лікоть.

— Зачекайте лише хвилинку, вибачте. Паоло? Віддай Полло те, що повинен, і після цього синьйорина може йти!

Паоло дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака, витягнув три сотки і з люттю вклав їх у руку Полло. Полло оглянув їх і кивнув Степові, що все гаразд. Степ відпустив секретарку, усміхнувшись їй.

— Дякую, синьйорино, ви дуже добре виконуєте свої обов’язки. Я просто не знаю, що б ми робили без вас.

Секретарка вийшла. Вона не була геть дурною, до того ж їй зовсім не подобалося розповідати першому-ліпшому про ціну своєї спідньої білизни. Паоло підвівся зі свого крісла і обійшов стіл.

— Гаразд, ви отримали гроші, а тепер вимітайтеся звідси.

Хотів виштовхати їх, але передумав. Краще буде дошкулити словами.

— Степе, продовжуй у тому ж дусі — наберешся біди, як завжди!

Степ глянув на брата.

— Жартуєш? Якої ще біди? Я і біда — дві речі, які ніколи не перетиналися. А гроші я позичаю одному своєму другові, він має невеличку проблемку, от і все…

Полло, зрозумівши, що йдеться про нього, вдячно усміхнувся.

— До того ж Паоло, ти мене осоромив перед Полло. Йдеться про триста штук. Ніби я казна-що в тебе попросив. Ти з цього таку драму робиш.

Паоло сів на краєчку стільниці.

— Не знаю, як, але у тебе завжди виходить, що я не маю рації…

— Не кажи так. Може, через те, що ти весь час скнієш у цій конторі, рахуєш усі ці гроші, у тебе розвинулося щось на кшталт хвороби, і ти не здатний більше давати, позичати щось.

— То це про позику йдеться?

— Аякже, я ж тобі завжди все віддавав, хіба ні?

Паоло скептично посміхнувся. Насправді все було не зовсім так. Степ удав, що не помітив цього.

— Ну то чого ж ти хвилюєшся? І ці віддам. А тобі варто провітритися. Розважитися. Ти такий блідий… Чому б не прогулятися зі мною, позаду на мотоциклі?

Паоло у намаганні бути приязним зняв окуляри.

— Що? Жартуєш? Ніколи. Краще смерть. До речі, щодо смерті… Зважаючи на те, що ти до неї впритул наблизився. Учора ввечері я пішов у «Тартаругіно», і знаєш, кого там зустрів?

Степ слухав неуважно. Ніхто з тих, хто його цікавив, ніколи не ходив до «Тартаругіно». Але вирішив потішити брата. Зрештою, той йому щойно дав триста штук.

— І кого ж?

— Джованні Амброзіні.

Степ здригнувся. Серце йому перевернулося. У грудях здійнялася хвиля люті, але він її вдало приховав.

— Он як.

Паоло продовжив:

— Він був із гарною жінкою, набагато старшою за нього. Коли мене побачив, то почав занепокоєно озиратися. Перелякався до смерті. Мені здається, він боявся, що ти теж десь поряд. Потім, коли переконався, що тебе немає, заспокоївся. Він мені навіть усміхнувся. Якщо це можна так назвати. Гримаса така. Щелепа йому так і не повернулася на місце. Зрештою, ти це краще за мене знаєш. Чи можна дізнатися, чому ти його так побив? Ти ніколи мені цього не говорив…

«Це правда, — подумав Степ. — Він цього не знає. Так нічого й не дізнався». Узяв Полло під лікоть і пішов до виходу. Обернувся в дверях. Глянув на брата. Той сидів за своїм столом. У цих своїх круглих окулярах. Волосся підстрижене дорогим перукарем, ідеально зачесане, бездоганно одягнений — він сам навчив Марію, як саме слід йому прасувати сорочки. Ні, він ніколи не має про це дізнатися. Степ усміхнувся.

— Ти хочеш знати, навіщо я натовк пику Амброзіні?