Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 102)

— Палліно, вона прегарна. Дякую.

— Господи, Степе, як я за ним сумую.

— Я теж.

Аж тепер він помітив, як одягнена Палліна. Скільки разів він бачив цю джинсову куртку позаду себе на мотоциклі, скільки разів по-дружньому ляскав по ній, сильно, весело. Усміхнулись одне одному.

— Степе, можна тебе про щось попросити?

— Все, що хочеш.

— Обійми мене.

Степ боязко підійшов до неї, широко розвів руки і прийняв її в свої обійми, думаючи про друга і про те, як вона була у нього закохана.

— Обійми мене, стисни мене ще сильніше. Як робив він. Знаєш, він завжди мені казав… «Так ти від мене не втечеш. І залишишся назавжди зі мною…» — Палліна поклала йому голову на плече.

— Але пішов назавжди він.

Заплакала.

— Ти мені його нагадуєш до болю в серці, Степе. Він тебе обожнював. Казав, що тільки ти його розумієш, що ви з ним однакові.

Степ глянув поверх її голови. Двері вдалині розпливалися. Стиснув її сильніше, ще сильніше.

— Це неправда, Палліно. Він був набагато кращий за мене.

— Так, це правда. — Усміхнулась, хлюпаючи носом. Відсторонилась від Степа. — Ну, мені час додому.

— Хочеш, проведу тебе?

— Ні, дякую. Там унизу Дема, який мене чекає.

— Переказуй йому вітання.

— З Різдвом, Степе.

— З Різдвом.

Дивився, як вона заходить до ліфта. Палліна усміхнулась йому востаннє, тоді двері зачинилися і вона натисла на кнопку «1». Поки спускалася, витягла з кишені куртки пачку «Кемел лайт». Запалила останню цигарку, ту, що лежала в пачці перевернутою. Але закурила її з сумом, без надії. Вона знала, що її єдине справжнє бажання — нездійсненне.

Степ пройшов до своєї кімнати й поставив фотографію на шафку, відтак повернувся за стіл. Поряд із його тарілкою лежав загорнутий у папір пакетик.

— А це що таке?

— Твій подарунок. — Паоло усміхнувся йому. — Ти не знаєш, що на Різдво всі обмінюються подарунками?

Степ почав розгортати пакет. Паоло дивився на нього веселими очима.

— Я побачив, що вчора ти спалив усі ті комікси, тож не маєш чого почитати.

Степ розгорнув. Ледве не засміявся. «Мене звати Текс». Комікс, який він терпіти не міг.

— Якщо тобі не подобається, можна поміняти.

— Та ти що, жартуєш, Паоло, дякую. У мене справді такого не було. Зачекай трішки, я теж маю дещо для тебе.

Трохи згодом повернувся до вітальні з довгастим пакунком у руках. Він купив це тоді, коли чекав під будинком Бабі. Ще до того, як побачив її. Прогнав ці думки.

— Тримай.

Паоло взяв подарунок і розгорнув. В його руках була пара темних «Балорама». Степ усміхнувся йому.

— Такі самі, як мої. Вони дуже міцні, ніколи не б’ються. Навіть якщо хтось скидає тобі їх долі. — Усміхнувся йому. — А, до речі, поміняти не можна.

Паоло надяг окуляри.

— Як вони мені?

— Чудово! Бля, ти видаєшся брутальним. Навіть злякатися можна. — Раптом йому сяйнула думка — блискуча, ідеальна, класна. — Слухай, Па’, у мене є одна ідея. Не кажи мені ні, як ти завжди робиш. Сьогодні Різдво, ти не можеш мені відмовити!

Холодний вітер куйовдив волосся.

— А можна повільніше, Степе?

— Та я й так на вісімдесят їду!

— У місті не слід перевищувати п’ятдесяти.

— Та припини, я ж знаю, що тобі подобається.

Степ додав швидкості. Паоло стиснув його міцніше. Мотоцикл мчав вулицями міста, залишаючи позаду перехрестя та жовті світлофори — спритний і мовчазний. На ньому, обійнявшись, сиділи двоє братів. Краватка Паоло вивільнилась з-під куртки й весело розмахувала вночі своїми чорними ромбами. Трохи вище за новими чорними окулярами Паоло зі жахом дивився на дорогу, готовий помітити будь-яку небезпеку. Перед ним — Степ, спокійний за кермом. Вітер пестив його окуляри «Балорама». Хтось нашвидкуруч паркував машини у другому ряду перед церквою. Ці люди йшли на месу. Різдвяна релігійність, молитви, обтяжені присмаком панеттоне. На якусь мить йому теж захотілося увійти туди, попросити про щось, помолитися.

Але потім він спитав себе, яка справа Богові до такого, як він. «Ніякої. Бог щасливий. Він має зірки». Подивився вгору, в небо. Там світили тисячі зірок. Раптом ця синява здалась йому далекою, як ніколи, недосяжною. Додав ще швидкості, у той час як вітер пощипував обличчя, а очі повільно починали сльозитися, і не тільки від холоду. Відчув, як Паоло притискається до нього.

— Ну ж бо, Степе, не жени так! Мені страшно!

«Мені теж страшно, Паоло. Страшно тих майбутніх днів, страшно, що я не витримаю, страшно від того, що я втратив, страшно лихої долі». Трохи скинув швидкість. Делікатно перемкнув передачі. Йому вчувся сміх Полло. Такий сильний і веселий сміх. Постало перед очима його обличчя, почувся його голос, голос друга: «Бляха, Степе, як нині весело, га?» І потім — пиво й цілісінькі ночі — завжди разом, завжди веселі, спраглі жити, битися, ділитися останньою цигаркою і купою мрій. Тоді додав ще газу. Раптово, рвучко. Паоло заволав, у той час як переднє колесо мотоцикла відірвалось від землі. Степ продовжував мчати так, усе швидше, на одному колесі, мотоцикл дибки — як у старі часи, усміхаючись тим букетам квітів, непорушним обабіч дороги.

Десь далеко на дивані в одному елегантному домі два голих тіла пестили одне одного.

— Ти дуже гарна.

Вона зніяковіло усміхнулась, почуваючись ще трохи відсторонено.

— А це що в тебе?

Трохи почервоніла.

— Нічого, татуювання.

— Це ж орел, так?

Гірка неправда:

— Так, я його зробила разом з однією подругою.

У цю мить жоден півень не заспівав66. Але її серце однак сповнилося суму. А зла радіодоля підкинула дров у вогнище, ніби намагаючись покарати її. «Through the Barricades». Їхня стара пісня. Бабі заплакала.

— Чому ти плачеш?

— Не знаю.

Вона не знаходила жодної відповіді. Можливо, тому, що їх не було.

Десь люди галасували та метушилися під час гри. Різнокольорові фішки падали на зелене рядно. Втомлених бабусь проводжали додому. Якась чорнява дівчина заснула, романтично обійнявши подушку. Їй снилося, що вона зустрічається з тим хлопцем, якого побачила вдень.

Колесо плавно торкнулося землі, спокійно, так само, як і піднялося.

Паоло видихнув. Степ уповільнився. Усміхнувся.

…Було літо. Вони обидва маленькі. Мама й тато щасливі під пляжною парасолею. Гомоніли, лежачи на блакитних шезлонгах з написаною на них назвою платного пляжу. Степ вибіг з води й кинувся до них — з його мокрого волосся по губах скочувались солоні краплі.

— Мамо, я їсти хочу!

— Спочатку поміняй плавки, а тоді я дам тобі піци.

І мама загорнула його у великий рушник. Притиснула йому до плечей, усміхаючись. Він слухняно зняв мокрі плавки. Потім, соромлячись своєї оголеності, одразу ж вдягнув сухі. Намагався не забруднити їх мокрим і темнішим піском, що налип йому на щиколотки. Не вийшло. Все одно усміхнувся. Мама поцілувала його. Її губи були теплими та м’якими, вона пахла сонцем і кремом. Щасливий, Степ відбіг, тримаючи у руці шмат білої піци. М’який, ще теплий, з хрусткою скоринкою — саме такий, як подобався йому.