Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 16)

— Та ми ж тут усі свої! — зауважив підпоручик Жешотко.

— І все-таки...

— Бася має рацію, — підтримав дівчину капітан Зигмунт Полєщук. — Якщо дала слово, то повинна його дотримати. Мене це самого страшенно цікавить, але я змушений себе стримати. Правильно ж, майоре?

— Безперечно, — без явного ентузіазму зізнався начальник. — Я й сам допитувався не з цікавості, а лише від бажання нагородити ту людину.

— Я розумію, громадянине начальник. — Барбара була настроєна примирливо. — Спробую порозмовляти з тим паном. Поясню йому, що має шанс отримати винагороду. Це не дуже заможний чоловік, і кілька злотих йому, безперечно, дуже знадобилися б. Хай вирішить сам.

— Так буде найліпше, — погодився майор.

— Маю нову версію щодо «абеткового вбивці», — подав голос лейтенант Анджей Стефанський.

— Давай, — підбадьорив його Полєщук.

— Двоє вбитих, як нам тепер відомо, — були затяті злочинці. Один, крім усяких дрібних гріхів, мав на сумлінні й ґвалтування. Другий належав до злочинної зграї, що обкрадала поїзди. В цьому світлі особа вбивці вимальовується в образ судді-самозванця, що відміряє криваву справедливість. Починає здаватись цікавим, чи й дві останні жертви такі вже й безневинні, як представлено їх у некрологах.

Слівінська переможно всміхнулась.

— Моя версія, що дістатись до вбивці можна лише докладно вивчивши життя його жертв, підтвердилась на практиці. Безперечно, Анджей має слушність. Убивця нищив людей, які, за його мірками справедливості, заслуговували на смерть. Та все-таки він скоїв чотири злочини, аби досягти тієї одної, найважливішої для нього мети.

— Все-таки, якої? Кого він хотів убити: Адам’яка чи Делькота?

— Адам’яка? Не думаю, хоча й не можу цього виключити. В одному я твердо переконана — це не була помста за зґвалтування якоїсь дівчини з Ковальова. Правда, не знаю інших жертв його «подвигів». Там також міг бути месник.

— А Делькот?

— На це запитання зможемо відповісти, коли вивчимо ввесь механізм залізничних крадіжок і побачимо, яку роль там відігравав Делькот. Звичайно, це могли бути криваві порахунки всередині банди, хоча, думаю, в такому випадку легше було імітувати смерть Делькота внаслідок нещасного випадку.

— Напевно, — сказав начальник, — це маніяк, котрий, як слушно зауважив Стефанський, узурпував собі право виміру справедливості, але з манією замордування в алфавітному порядку, — ще раз узявся за оборону своєї улюбленої теорії Зайончковський, лише під впливом нових фактів дещо її модифікувавши.

— Кожен убивця — маніяк, — не хотіла сперечатися з начальником Барбара.

— І що ж далі?

— Будемо шукати. Тепер я займуся тією бідною пенсіонеркою. Адже вона найменше вписується у версію Анджея Стефанського.

— Басю, тільки дуже тебе прошу, будь обережна, — попередив капітан Полєщук. — Ти вже перестала бути чужою в Забєгові. Всі знають, що саме ти причетна до останніх арештів. Не є таємницею і те, що головним завданням нашого лейтенанта в «міні» лишається викриття чотириразового вбивці. Якщо він досі міг легковажити тобою, то зараз знає, що наступаєш йому на п’яти й підходиш до нього щораз ближче. Жарти скінчилися.

— За мене не бійтесь. Нічого зі мною не станеться.

— Не бравуй. Таких героїв повно на кожному цвинтарі.

— Капітан має рацію, — втрутився майор. — Дотримуйте максимальної обережності. Без зброї не ходіть.

Барбару здивувало втручання майора. Думала, він з першої хвилини поставився до неї неприхильно. Звідки раптом така турботливість про її особу?

Наступного дня Слівінська з черевичками в руці зайшла до майстерні шевця. Ще в вікно побачила, що майстер сам. Кунерт привітав її приязною посмішкою і поздоровив з великим успіхом.

— Ви добре знаєте, що це не мій успіх. Без вашої допомоги я нічого б не зробила. Зрештою, акцію проводила не я, а воєводська комендатура міліції. Були зібрані адреси підозрюваних, затим провели обшуки. Я навіть прізвищ не знаю.

— Але ви, пані, зуміли все співставити, щоб знайти тих негідників.

— Пане Кунерт, передусім — це ваша заслуга, і, власне в цій справі я й прийшла поговорити з вами.

— Та що я, — оборонявся швець. — Я лише виконав свій обов’язок. Ви, пані лейтенант, самі казали, що громадяни повинні допомагати міліції боротися зі злом.

— Я це прекрасно розумію й хотіла ще раз щиро подякувати за цінну інформацію. Завдяки їй ліквідовано зграю, яка вчиняла мільйонні крадіжки. Вам належить винагорода. Від міліції й від Польської залізниці.

— Боронь Боже! — поспішно мовив Кунерт, — я це робив не задля грошей, а лише задля вас, пані. Ви така молода, мила і симпатична. І завше маєте для старого добре слово й зичливу посмішку. Навіщо мені гроші? Двох обідів я однаково не з’їм, а на один ще й сам зароблю. З рідних не маю нікого — всі загинули під час окупації та Варшавського повстання. Моя свічка також незабаром згасне.

— Крім винагороди ви можете отримати і державну відзнаку. Наприклад, орден «Хрест Доблесті».

— Пані лейтенант, кому б я показував той орден? Я спокійний, скромний чоловік, таким уже й помру. Адже з самого початку я просив, щоб наша розмова лишилась у таємниці.

— Я слова дотримала. Про вас ніхто не знає. Навіть майор Зайончковський.

— Дуже вас прошу, щоб і надалі ніхто про мене не знав. Нехай і надалі це залишається між нами.

Навіть після довгих умовлянь Слівінської старий швець не змінив свого рішення. Пані лейтенантові не лишалось нічого іншого, як заново пообіцяти Кунертові збереження таємниці.

Тим часом воєводська прокуратура в Катовіцях провадила енергійне розслідування у справі залізничних крадіжок. Старий принцип, що перед лицем небезпеки у злочинців не існує солідарності, підтвердився ще раз. У розмові з прокурором кожен підозрюваний швидко «коловся», намагаючись применшити свою роль у злочинному ланцюгу. Нічого дивного й у тому, що матеріали справи зростали день у день, а міліція затримувала щораз підозрюваних.

Зграя виявилася добре організованою. Керівниками були кілька чоловік з Катовіць. Зовні здавалось, що вони поза підозрою: лише отримували гроші за вкрадені товари і ділили їх між членами зграї, кожен з яких мав свою визначну роль.

Одні, маючи доступ до супровідних документів, передавали номери тих вагонів, де були гідні уваги вантажі, залізничникам, які працювали на коліях. Ті ставили на вагонах маленькі, тільки їм відомі позначки.

Потяг їхав до наступної станції. Хтось утаємничений там розшифровував ці позначки, відмичками одмикав замки й зривав пломби. Хтось інший на залізничній станції, користуючись темнотою ночі, вивантажував цінний товар і ховав його в наперед приготованій криївці. Треті забирали звідти здобич, перевозили до скупника, й той платив шефові зграї. Обкрадений вагон їхав далі, до Забєгова. Тут за ним слідкував Адам Делькот. Він знову замикав і опломбовував двері з допомогою підробного штемпеля.

Члени зграї практично майже не знали один одного. Кожен стикався з одним або ж з двома іншими. Отож не так легко було добратись до верхівки злочинної зграї.

Однак величезний матеріал слідства не зміг привести до того, хто був найбільше зацікавлений у вбивстві Делькота. Залізничник із Забєгова Адам Делькот був лише незначною ланкою злочинного ланцюга. Нікого «з начальства» проти себе не настроював. Лише «на горі» могли бути зацікавлені в тому, щоб прибрати Делькота з дороги.

Зваживши всі «за» і «проти», лейтенант Барбара Слівінська дійшла висновку, що й цього разу далека від суті справи.

10.

Пряничок

Вулиця Сверчевського була найдовша і найкраща в Забєгові. Починалася від ринку, а переходила в Катовіцьке шосе. На початку вулиці стояли найкращі будинки. Там же концентрувалося торговельне життя міста. Щодалі на південь, забудова гіршала, будинки ставали нижчими, їх оточували садочки. В одному з таких маленьких будиночків і загинула Марія Боженцька — пенсіонерка, вдова залізничника.

Неподалік вулиці Сверчевського містилася гордість і слава міста — найбільший з трьох магазинів самообслуговування. Це був новий павільйон, дещо зміщений од вулиці. Всі з явним перебільшенням називали його «Суперсамом» і казали, що він забезпечений ліпше, ніж катовіцький. У цьому твердженні була значна частка правди. Не раз на полицях забєговського магазину лежали такі товари, які в Катовіцях були рідкістю: коробки шоколадних цукерок «Ведла» чи «Гоплани», бляшанки з грейпфрутовим соком тощо.

Завідувачку «Суперсаму» вважали однією з найпопулярніших осіб не лише в місті, але й навколо нього. На те було багато причин. Передусім кожен мешканець Забєгова принаймні раз у тиждень заходив до того магазину. Не можна було стриматись, аби не похвалити пані Дануту Бишевську, завідувачку, за енергію, з якою вона керувала дорученою їй установою. Магазин і справді чудово постачався, персонал же завжди був ґречним і привітним. Навіть тоді, коли між покупцем і продавцем виникали конфлікти.

Нарешті третім приводом популярності Данути Бишевської в Забєгові було її прізвисько «Пряничок». Ця жінка, яка мала добрих сорок п’ять років, напевно, його заслужила. Бо не могла примиритися з тим фактом, що кожного року літ їй прибуває, а не навпаки. Однак пані Данута вважала, що для неї час зупинився ще тоді, коли їй виповнилось вісімнадцять. Отож і вдягалася й досі як вісімнадцятка.