Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 75)
Він набрав номер, попросив професора до телефону.
— Громов підтримав пропозицію, — повідомив Таратар. — Річ у тому, що Електроник переживає кризу, розв’язує дуже складну задачу.
— Тепер ясно, шановний Семене Миколайовичу, чому ви просите відпустку. Яку ж кризу допомагаєте ви подолати Електроникові?
Таратар пояснив те, що він знав від Громова: Електроник шукає нові шляхи обробки інформації, які поки що не відомі жодній у світі машині.
Директор здивувався:
— Не кожна людина розв’яже таке завдання, а тут — Електроник… Я згоден, Семене Миколайовичу, хай він веде урок.
— Спасибі, Григорію Михайловичу, я був певен, що ви дозволите! Професор Громов вважає, що Електроникові не зашкодить зараз самостійність.
— Ми з вами не академіки й навіть не професори, Семене Миколайовичу, — лагідно промовив директор, — тому знаємо, що самостійність — це добре, а допомога і восьмому «Б» і навіть Електроникові потрібна. Давайте тільки подумаємо — яка…
ЯК ВИВЧАТИ ЛЮДИНУ
— Ура! Нас визнали! — радісно сказав Електроник, з’явившись в астрономічній обсерваторії.
В руках у нього пачка телеграм. Він з переможним виглядом кладе їх перед Сироїжкіним.
— З Мадраса, Мельбурна, Бюрокана. Від Академії наук, — перелічував Електроник. — Усі вітають з відкриттям Наднової.
Сергій відірвався від аркуша, на якому писав, переглянув телеграми.
— Спасибі, Електронику, за новину. Справу зроблено. Йдемо далі, — і він скосив очі на свій рукопис.
Електроник запитав:
— Навіщо тут моя фотографія?
На стіні поряд з портретом Кеплера висів портрет Електроника. Зосереджене обличчя. Ніс, як у Сироїжкіна, трошки кирпатий. Губи пояснюють щось дуже важливе.
— Це я зробив, — признався Сергій. — У класі, коли ти мені підказував. Моментальний знімок. Найкращий у світі підказувач…
— Я нікому не підказую, — поправив друга Електроник.
— Згадав! Ти мене просто доповнював на уроці.
— І я згадав, — уточнив Електроник. — Ти намагався зняти непомітно, але я побачив і навіть позував. Непогано вийшло.
— У самий раз, — погодився Сироїжкін. — Тільки ти мене не дослухав. Ти — найкращий у світі підказувач Наднової. І це — портрет першовідкривача.
— Першовідкривач — ти, — з усією відвертістю заявив Електроник. — Я тільки робив розрахунки й добував інформацію.
Поряд з портретами — фотографії Плеяд. Про сім зірок у давнину склали легенду: ніби це семеро дочок бога Атласа, які втекли від мисливця Оріона в бездонне небо й перетворилися спочатку на голубів, а потім на зорі.
На другій фотографії вирізняється яскрава цятка — Наднова.
Та головне тут — перша фотографія, де на місці блискучої Наднової маленька неяскрава цятка. Зірка перед вибухом. Єдиний у світовій астрономічній колекції знімок.
Сироїжкін дивиться на знімок, спокійно каже:
— Тепер нехай розбираються спеціалісти, як виник Всесвіт.
— Можна зробити попередній висновок про те, що людина дістане нову енергію для Космічного корабля «Земля», — заявив Електроник. — Це дані Рессі, його спостереження тривають.
— Рессі нічого не прогавить, — задоволено сказав Сироїжкін, — Твій винахід!
Електроник підсумовував далі перемоги восьмого «Б».
— Корольков зустрічався з піаністом Туріним, пояснив йому свій метод компонування музики… Від Майї Свєтлової ні на крок не відходять два фізики…
— Тобто як не відходять ні на крок? — стривожився Сироїжкін і почервонів. — Які ще фізики?
— Наш учитель фізики Віктор Ілліч Синиця й академік Кримов. Вони намагаються зрозуміти, як Свєтлова зробила антигравітаційний прилад, а вона… Ти чому такий червоний? Ти не захворів?
— А-а, Синиця. — Сироїжкін махнув рукою. — Чому «захворів»? Це напад раптової думки.
Він знову сідає за саморобний стіл, шкрябає пером на папері. Електроник читає із-за його плеча: «Дятел довбе ялинові двері небес»… «Дятел гримить у ялинові двері»… «Дятел гуркоче в ялинові»…
— Пошуки дієслова, — сказав Електроник. — Але при чому тут дятел?
— Сам ти дятел! — скипів Сироїжкін і, глянувши на товариша, заспокоївся. — Розумієш, дятел — не просто дятел, а символ. Я складаю одне послання… — Сергій трохи запнувся, порожевів. — Для однієї людини…
— Я здогадався, що це вірші, — сказав Електроник. — Візьми замість дятла сучасніший символ. Наприклад, Наднову.
— Я відмовляюсь від зірок, — твердо викарбував Сироїжкін. — Сьогодні Наднова, завтра Наднова…
Він висунувся по пояс у відчинене вікно, глянув на блакитний квітневий сніг, набрав повітря і знову забурмотів про дятла.
Гігантська праця поста була дуже наочна: він викрешував пером на папері іскру неповторного слова. Дивак Електроник! Хіба пишуть вірші про наднові, про надсильних чи про а-килимки? Справжні вірші складають з найзвичайнісіньких слів. Он за вікном дятел стукає на старій сосні. Обережно стукає, діловито. А в віршах він має стукати так, щоб людина, якій вони призначені, запам’ятала ці слова на все життя.
— В одна тисяча п’ятдесят четвертому році, — пролунав скрипучий голос, — у червні місяці, як свідчать хроніки, в небі з’явилася «зірка-гостя». Вона світила так яскраво, що її бачили навіть удень. Зірка перевершувала Венеру — найпомітніше світило після Місяця та Сонця. Потім погасла.
Сироїжкін здивовано вслухався у знайомі інтонації.
Як хитро Електроник намагається привернути його увагу: «В одна тисяча п’ятдесят четвертому році…» Немов говорить сам Таратар.
— Ти готуєшся до уроку? Репетируєш? — усміхнувся Сергій. — Завтра в тебе важливий день. Перший урок учителя Електроника. Даруй, а як до тебе звертатися? — спантеличено запитав він. Адже в тебе немає по батькові…
— Називай мене просто вчителем, — з гідністю сказав Електроник. — Завтра я продемонструю нові можливості викладання.
— Слухаюсь, учителю!
Сироїжкін не сумнівався в успіхові Електроника. І добре, якщо він розповість про Наднові зірки. Як колись на світанку земного життя спалахнула Наднова в нашій Галактиці. Астрономи кажуть, що минули десятки років, поки світло від вибуху досягло планети. Минули ще десятки тисяч років, і вимерли гігантські динозаври — можливо, від космічного випромінювання.
Сергій шкодував уже, що ніхто, крім Електроника й Рессі, не бачив, як бабахнула його Наднова. Напевно, після вибуху небо довго ще світилося загадковим фіолетовим сяйвом. Але всі знайомі спали.
— Таратар не спав, — уточнив пунктуальний Електроник. — У нього кілька ночей горить світло.
— Мучиться, бідолаха, — зітхнув Сергій, — перевіряє наші роботи.
— Я глибоко поважаю вчителя математики, — сказав Електроник. — Він виправляє свої помилки. Я надіслав йому перелік помилок.
— Ти?
— Сто двадцять сторінок розрахунків, — додав Електроник, — Або він визнає наші винаходи, або ні.
І батько Віктора Смирнова, виявляється, одержав від Електроника грубезний том розрахунків штучної тварини. Поштою. Може, теж вивчає вечорами?
— Навіщо ти це робиш? — здивовано запитав Сергій. — Хіба примусиш інженера полюбити корову?
Електроник пояснив, що перевіряє на супротивниках корисність дослідів. Сам він нітрохи не сумнівався, що той, хто відхиляє беззаперечні винаходи, робить помилку. «Найкращий у світі колекціонер чужих помилок», — подумав Сергій.
— Ти й про мене можеш сказати що-небудь… особливе? — вирішив випробувати він новий талант друга.
— Звичайно.
— Я готовий вислухати правду.
Сироїжкін розкинувся на саморобному стільці.
— Ти серйозно хворий, — хриплим голосом промовив Електроник. — Я поки що не знаю, яка це хвороба. Тільки почав вивчати медицину. Але захворювання не просте, щось подібне до гарячки.
Сергій поблажливо усміхнувся.
— Припустимо… В чому ж полягає моя хвороба?