Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 55)

У підводному полюванні вигравав поки що скарболаз, і важко сказати, хто в ньому вважався жертвою. Не раз згадував командир слова професора Громова, які передали йому в одній розмові: «Врахуйте, якщо від мого Рессі залишиться одна нога, то й вона рухатиметься…» Мабуть, краще не скажеш про невтомність і цілеспрямованість плавця.

Затоплене морем місто знайшли недавно. Археологи ще не робили там розкопок: для цього потрібні були дуже міцні скафандри. Але й побіжний огляд свідчив, що кілька тисячоліть тому це було багате торгове місто. Будинки, майдани, вулиці поглинув сипучий пісок. Найкраще зберігся храм, складений з величезних кам’яних брил, — їх не похитнув сильний землетрус, який зруйнував місто і перетворив берег на морське дно. Фотографія стародавнього, порослого водоростями храму промайнула в газетах після відкриття міста, під знімком був підпис: «Храм бога сонця».

Що вабило проворного скарболаза до стародавнього міста? В усякому разі, не амфори з вином і пахощами, не зброя і не начиння, не вигадливе ліплення портових колон. Певно, й не трюми суден, що лежали на дні колишньої гавані. Може, надзвичайний рубін, який, за свідченням хроніки, оздоблював одного з богів сонця?.. Так гадав сам собі командир підводного човна-диска.

Командир заздрив Рессі: маленький спритний плавець міг бурити дно, легко знаходити предмети, які викличуть добру заздрість будь-якого історика. Кажуть, жителі цього міста виготовляли статуетки дивовижної краси, малювали фантастичні кораблі й величезні багатоповерхові будинки, — вони немовби вгадували далеке майбутнє. Але ж диск не вкотиш усередину храму!

А от Рессі…

Командир спостерігав, як скарболаз ковзнув мимо колони й потім зарився в пісок: він пробирався у храм.

Бог сонця, як і тисячі років тому, сидів на своєму троні, підносячись до самого склепіння. Колись біле, а тепер позеленіле мармурове обличчя було непроникне. Очі під напівопущеними повіками дивилися втомлено. Руки лежали на колінах; між великим і вказівним пальцем божественної руки жив восьминіг — він шмигнув у свій захисток, як тільки Рессі з’явився в залі, У вигнутих променях сонячної корони зеленів великий рубін. Збираючи скупе світло, яке проникало через потайний люк у даху, рубін мерехтів зеленими іскрами; знаменитий червоний камінь, знак полум’я небес, змінив свій колір у підводному світі.

Рессі спокійно поплив до статуї.

Не здригнулося океанське дно, не ворухнувся осквернений бог сонця, коли Рессі доторкнувся до каменя. Лише біля напівпрочинених дверей здійнялася каламутна хмаринка намулу, й Рессі зрозумів, що опинився в кам’яному мішку: позаду нього був диск, який розкидав пісок. Корабель не міг проникнути у храм, але ілюмінатор стежив за скарболазом. Він напевне бачив гігантську статую, золотий вінок і великий зелений камінь — найкращу оздобу «небесної корони»…

Рессі, ковзаючи під склепіннями, несподівано намацав щілину між складками одягу статуї. Вузький лаз вивів його з Кам’яної пастки. Навколо знову було море.

Чуткі вуха вловили гул двигуна диска й ще одного незнайомого корабля — підводного човна. Вони були дуже близько. Рессі розрахував: куди він тепер не попливе, йому не уникнути підводного човна й диска. Дні умовні лінії в його схемах — лінії життя й смерті — вперше зливалися в одну.

Аварійний механізм, увімкнувшись автоматично всередині Рессі, безперервно бив тривогу. SOS самотнього розвідника прийняли на «Альбатросі» й радирували йому: «Пливи до нас». Рессі кинувся до яхти. Дорогою він прийняв ще один сигнал-відповідь, слабкий і далекий, передав подробиці обстановки; обмін інформацією тривав лише кілька секунд.

За тисячі кілометрів від підводного стародавнього міста, у школі юних кібернетиків, тієї ж миті було зірвано урок математики. Електроник, стоячи біля дошки, почув сигнал біди, враз відгукнувся на заклик, точно оцінив небезпеку. Рессі одержав відповідь: «Склич усіх дельфінів, китів, акул. Рятуйся з ними, Рессі!» Так сказав Електроник, дивлячись в обличчя вчителя, замість слів про будову Всесвіту. І хоч Елекроник знав від Громова про те, що переслідувачі зовсім не вороги Рессі, що, намагаючись упіймати плавця, вони рятують надзвичайну машину, він не міг зробити інакше: в радісну мить, коли відгукнувся Рессі, навіть найкращий у світі математик забув геть про все, намагався лише виручити друга. Вчитель не сердився на Електроника: він теж був радий, що Рессі нарешті відгукнувся. А через хвилину Електроник уже картав себе за поквапну відповідь і каявся, що погубив Рессі. Але Рессі більше не озивався на заклики Електроника…

Випірнувши на поверхню, Рессі побачив, що «Альбатрос» повним ходом віддаляється від нього. Плавець не рушив за яхтою: він знав, що «Альбатросу» не втекти від двох швидкохідних кораблів.

Доля яхти була вирішена, проте морський поєдинок на цьому не закінчився. Дельфіни й акули зненацька спливли з глибини й, обганяючи кораблі, попрямували з різних сторін до самотнього Рессі.

Ніколи ще капітани не бачили такого дивного морського стада. Щільним косяком у вигляді фантастичної рибини, сховавши в центрі кудлатого втікача, акули й дельфіни попливли назустріч гостроносому підводному човну.

Підводний човен здригнувся, загальмував, пропускаючи стадо. І відразу до «Альбатроса» підлетів підводний диск, вимагаючи заглушити мотор, лягти в дрейф. Але перш ніж піднятися на борт яхти, командир диска зв’язався по радіо з диспетчером Океану й признався, що Рессі знову вислизнув…

Деякий час Рессі плив серед несподіваних рятівників, а потім уривистим сигналом розпустив свій ескорт і ринувся в глибину. Найважливіше тепер — випливти геть із цих вод, заплутати слід, знайти швидку течію, яка розмиває всі запахи.

Рессі не турбував маленький катер, що безмовно повис позаду. Рессі надіявся на свою швидкість.

У Світовому Океані є лише одне судно, яке випереджає морського стайєра меч-рибу. Навіть не судно, а катер — витягнутий стрілою, з плавним горбом рубки — найшвидкохідніший катер диспетчера глибин Командора. Дуже рідко Командор відривається від головних обов’язків і запускає свій катер: коли станеться аварія на нафтопромислах, коли треба доставити в лікарню тяжкохвору дитину.

Катер диспетчера слідував за Рессі. Командор на прохання професора Громова вирішив сам утрутитися в погоню за швидким плавцем. Але він не пускав поки що катер на повний хід, милуючись змаганням сильних машин.

«На користь чи на погибель собі винайшли люди машини? — міркував Командор, ведучи катер. — Якщо судити про мислення з поводження машини, воно не відрізняється від людського. Що б я робив на місці цього хвостатого плавця, який мимохіть став підлеглим фон Круга? Тікав би з усіх ніг, точніше, з усіх рушіїв. І молодець цей Рессі: покликав на допомогу ціле стадо рятівників. Ні, не можна віддавати в чужі руки такий винахід! Ану, вперед, Рессі! Тримайся і не вішай свого хвоста!» Командор увімкнув прожектор. У промені світла майнув плавець, який щодуху тікав.

Катер поступово наздоганяв Рессі, що відчайдушно працював хвостом.

«Правду казав Астронавт: швидкість така, що якби попалася на шляху необережна риба, вибухнула б, як граната… — подумав Командор. — Слушну пораду дав мені диспетчер Космосу! Коли б я рухався навперейми втікачеві — а так легше його спіймати, — при цій швидкості я зламав би Рессі».

Цю мить Рессі запам’ятав назавжди: він перестав бути невловимим.

З корпуса катера виповзла механічна рука, простяглася до нього. Пальці з натягненою сіткою повільно стислися. Притихлий бранець розв’язував подумки задачу: як вирватися на волю, якщо противник прудкіший за тебе. Рессі не знав, що полон і є його воля.

…Найурочистіший момент у житті морського мандрівника — це та хвилина, коли він виходить з прозорої будівлі й шукає поглядом свій корабель. Троє подорожніх зацікавлено оглядають порт. Професор Громов, Електроник та Сироїжкін прилетіли в приморське місто, щоб продовжити свою мандрівку на підводному судні. Це не проста морська прогулянка. Сьогодні дуже важливий день: Громов і його помічники їдуть по Рессі.

В синьо-зеленому просторі погойдуються підводні судна, в яких угадуються знайомі обриси вічних жителів океану, і професор пояснює хлопчикам: ось корабель-дельфін, корабель-вітрильник, корабель-кальмар… Мармурові східці ведуть до причалу, де стоїть, приймаючи пасажирів, великий лайнер «Білий кит». Усередині нього — як в літаку: круглі ілюмінатори, ряди зачохлених крісел. Тихо зачиняються дверці. Прогудівши на прощання, корабель-кит виходить з порту, розтинаючи могутньою головою хвилю, і непомітно для пасажирів опускається в безпечні глибини. Тепер він випливе десь дуже далеко — можливо, в іншому океані, в іншій півкулі планети…

Океанський лайнер-кит заходить дорогою в підводне місто. Туди й пливуть професор і хлопчики-близнята, чия дивовижна схожість викликала веселе пожвавлення пасажирів. Громов щось пише в блокноті. Електроникові дісталося місце біля самого ілюмінатора, як новачкові глибин. А Сироїжкін, сидячи поміж ними, крутиться в зручному кріслі, згадуючи свої морські пригоди.

В опукле скло, прямо на Електроника й Сергія, дивляться акулячі морди; мелькають в ілюмінаторі лапаті хвости та крила плавників; зеленим сяйвом світяться таємничі жителі глибин. Усі вони відстають від швидкохідного корабля, лише якась там плямиста рибина, вирячивши очі на яскраве світло, довго пливе поряд. Сироїжкін почуває себе «морським вовком»: він бачив усе це на дні морському.