Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 42)

— І непогано впорався із завданням, — зазначив Свєтловидов. — В сутичці з сонними стрільцями Рессі довів слушність ваших ідей.

— Річ ще в тому, що Рессі має свободу дій, яка допомагає йому виконувати всі завдання. Між іншим, його поводження у тваринному середовищі цікаве. Якимось чином йому дуже добре вдається впливати на них. Щоправда, антилоп він не зумів врятувати.

— Я гадаю, — розмірковував уголос Свєтловидов, — що, вдаривши по пеленгатору в машині командира стрільців, Рессі замкнув якісь контакти. Антилопи, що носили в собі радіокулі, дістали больовий удар і повели за собою стадо. Звісно, це тільки припущення, яке вимагає перевірки… Сам Рессі, мабуть, не відчув подразнення…

— На щастя чи на нещастя для себе, Рессі не має нервів, — сказав професор. — Куля сидить у його товстій шкірі… Проте якщо Олександр Сергійович має рацію, то це небезпечна своїми наслідками історія.

Господар налив гостям чаю.

— Просто не віриться! — порушив мовчання старий академік. — Якась дикість у наші дні — сонні стрільці, радіокулі, нарешті, доктор Круг. Ми будуємо машини ймовірного майбутнього, а стикаємося часом з неймовірним, відсталим світом!

— Такі, як фон Круг, — спокійно й суворо промовив Громов, — знищили дуже багато чого на землі: савану й прерії, гепардів і лінивців, квіти й трави. Знищили, так і не збагнувши всієї цінності для людей цієї спадщини природи. А тепер зазіхають на все інше.

— «Вільне підприємництво», яким так пишаються фон Круг та його компаньйони, й справжнє майбутнє людства несумісні. Фон Круг — людина з минулого, він руйнівник.

— Я вдячний вам, Миколо Миколайовичу, за те, що ви підтвердили мої думки. Останнім часом я так міркував: що чекає на людей, якщо вони поступово знищать природу? Без лісів, трав, тварин — без звичного за мільйони років світу людина просто переродиться…

— Не будемо чекати, поки сфінкс засміється, — жартівливо зробив висновок Немнонов, і його співрозмовники згадали виразний стародавній напис на базальтовій стіні: «Коли людина дізнається, що рухає зорями, сфінкс засміється і життя на землі вичерпається».

Десь у чорноті космосу, над цим будинком, над містом, над Землею кружляли міжпланетні станції, мчали ракети й супутники, але людина ще не знала, що рухає галактиками, які розбігаються в різні боки… Сфінкс — вічний собака фараонів — мовчав…

— Ви попередили Раду охорони тварин? — запитав академік.

— Не тільки попередив, — обізвався Гель Іванович, — а й дістав завдання. Завтра лечу з Електроником в Індію.

— З Електроником? — Свєтловидов від несподіванки підвівся із стільця.

— З вашого дозволу, — іронічно вклонився Громов і від душі розсміявся, побачивши здивування на обличчі колеги. — В цій історії все незбагненно переплелося: діти, звірі, сфінкси, тропіки й ще один старий неуважний професор. Авторитетно можу вам заявити, що досі не навчився розмовляти формулами, як Електроник. Моїм Рессі дивовижно вправно керує саме Електроник. І ще його давній приятель Сироїжкін.

— Це той самий, — втрутився академік, — що видавав себе за Електроника?

— Цілком вірно, тільки все було навпаки… Крім того, я вже розповідав, як Електроник тримає зв’язок з машиною фон Круга й дістає всі звіти сонних стрільців. Як бачите, я буквально ні на один день не можу розлучитися з Електроником.

— Дещо починаю розуміти в цій історії, — кивнув Немнонов. — Ну, а ви, дорогий Гелю Івановичу, ні з того ні з сього й раптом — в Індію?

— Заздрите мандрівникові, так? — хитро запитав Громов. — А я радий: проблеми, що хвилювали мене в молодості, не втратили своєї гостроти й понині. Якщо вже є на світі Рессі, треба подивитися його в дії!.. А коли говорити серйозно, то саме в Індії найзавзятіші сонні стрільці. Міжнародна Рада поділяє мої побоювання: послано експедиції в місця промислу стрільців, посилено охорону заповідників. І найголовніше — хтось має створити теорію, яка не тільки викриє всю брехливість доказів фон Круга, але й позитивно вирішить проблему! Що ви на це скажете, Миколо Миколайовичу?

— Із задоволенням спостерігаю ваш юнацький запал і тому не сумніваюся в успіху. — Академік Немнонов підвівся. — А поки ви не полетіли, нам треба розв’язати чергове рівняння Громова — Немнонова.

І вони стали ходити по кімнаті, розмовляючи один з одним точною мовою математики. В розмові серед інших суворих законів з’являлося й рівняння Громова — Немнонова; воно вимовлялося звичайним тоном, як найпростіші слова, — адже ним давно вже користувалися вчені різних країн. Зараз колеги розробляли нову теорію. Якщо її пощастить довести, світ ще більше відкриється людині.

— Так на чому ми зупинилися минулого разу?

Із цими словами у восьмий «Б» ввійшов математик Таратар, і клас обізвався дружним сміхом: «останній раз» був навесні.

— Від імені вчителів і редколегії стінної газети «Програміст-оптиміст» вітаю з початком нового життя! — мовив жартівливо-серйозно давній друг програмістів Таратар Таратарович, і розпушена щіточка його вусів підкреслювала урочистість моменту, — По ваших обличчях я бачу, що ви вирішили завоювати світ формулами й рівняннями. Похвальний намір!

Нове життя, а для Сироїжкіна — кінець пригодам. Канікули закінчилися, починалися важкі часи, а всі були чомусь радісно збуджені. Всі, крім Сироїжкіна. Навіть загорілий, аж чорний, Макар Гусєв, який випірнув з натовпу й насмішкувато вітав Сергійка: «Це хто — Сир Сирович Сироїжкін чи Електрон Електронович Електроник?» — дістав від нього лише дружній удар по спині.

— Всі на місці. Не бачу тільки Електроиика, — сказав Таратар, оглядаючи клас. — Якщо мені не зраджує пам’ять, на останньому уроці саме Електроника було призначено моїм помічником — за видатні успіхи в математиці.

— Він в Індії, — буркнув Сироїжкін, викликавши нестримні веселощі товаришів.

Усміхнувся й Таратар; сіпнувши густими вусами, подумав: «Скільки в дітей веселої енергії!»

— Що тут смішного? — нахмурився Сироїжкін. — Адже я зрозумілою мовою сказав: він в Індії, виконує важливе завдання. — І махнув рукою: хіба все поясниш!

— Добре! — Таратар звичним жестом заспокоїв клас — Поки повернеться мій знаменитий асистент, на цей тиждень помічником призначається… — Він обвів поглядом засмаглі обличчя. — Буде призначено того, хто відзначиться сьогодні!

І немов пробили невидимі склянки. Плавання в невідоме почалося.

— Ми познайомимося з найновішою математикою та її найважливішим розділом — теорією керуючих машин. Це могутня теорія, бо з її ідеями можна сміливо братися за вивчення мозку, давати завдання машинам, самим будувати електронно-біологічні системи…

«Рессі! — подумав після цих учителевих слів Сергійко. — Де він зараз, крилато-хвостата система? Летить в далеку Індію? Чи атакує новий загін сонних стрільців? Тепер нічого не дізнаєшся про Рессі — як там його успіхи, поки не повернеться Електроник».

— Отже, про формули, — розповідав далі математик. — Найкраще, на мою думку, про них сказав знаменитий Генріх Герц. Коли він дізнався, що світло — лише окремий випадок електромагнітних хвиль, відкритих математиком Максвеллом, то зазначив: «Не можна позбутися відчуття того, що ці математичні формули мають незалежне існування і власний розум, що вони мудріші за нас; мудріші навіть, ніж їхні першовідкривачі; що ми дістаємо з них більше, як у них було з самого початку закладено…»

Сироїжкін підняв руку.

— Будь ласка, Сироїжкін.

— Герц сказав правильно, але він був знайомий тільки з першою частиною роботи сучасного програміста, — рішуче заявив Сергій.

Гомін здивування пронісся над партами. Сироїжкін поправляє Герца!

— Якщо на підставі формул побудувати електронну модель, — спокійно пояснив Сергій, — вона може дати несподівані результати.

— Ти що, агітуєш за монтажників? — єхидно кинув Вовка Корольков.

Клас насторожився: вічна суперечка між програмістами й монтажниками, яка виникла водночас із народженням школи юних кібернетиків, суперечка про те, хто важливіший для науки — теоретики чи практики, вчителі чи конструктори обчислювальних машин, тривала.

Сергій обернувся до сусіда по парті.

— Сто років тому, — спокійно відповів він Професорові, — одразу ж після спуску на воду потонув разом з екіпажем англійський броненосець «Кептен». Потонув тільки через те, що лорди адміралтейства осміяли досліди з моделлю броненосця. Модель-іграшка переверталася навіть при слабких хвилях. А потім пішов на дно й сам броненосець. І ти знаєш, Професоре, яка меморіальна дошка висить у Лондоні?

Професор, що не чекав такого запитання, мовчав. Навколо нього була така порожня тиша, ніби він раптово опинився на безлюдному острові.

І громом пролунав голос учителя математики, який цитував перший історичний параграф статуту сучасного кібернетика:

— «Довічний осуд неуцькій упертості адміралтейських лордів!»

Від реготу задеренчали шибки. Здавалося, разом з класом регочуть над своєю дурістю самі невидимі лорди адміралтейства. Вічне питання на сьогодні було розв’язане.

Сироїжкін сів з виглядом переможця.

— Ну навіщо ж ти так? — промовив, хихикаючи, Вовка Корольков. — Шепнув би мені на вухо…

— Читати треба, Професоре, — суворо сказав Сергійко. — І не тільки логарифмічні таблиці…

Таратар, зачекавши, поки клас заспокоїться, знову звернувся до переможця:

— Однак ти не закінчив, Серьожо. Ідея твоя цікава. А доведення?