Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 4)

— Гей ти, забіяко, скажи мені краще, що таке «Аль-джебр і аль-мукабала»?

Сергій нічого не відповів. Він ширше розставив ноги й сунув руки в кишені штанів.

— Слід би знати, що це — математичний твір дев’ятого століття, який дав назву алгебрі, — Попов дивився на забіяку з неприхованою іронією. — І між іншим, юначе, професори, які навідують нашу школу, називають мене колегою. Чув? Колегою.

На цьому, власне, сутичка й закінчилася.

Вітька Попов давним-давно все забув. А Сироїжкін пам’ятав. І, можливо, саме після того випадку він придумав таку історію.

Ось він через два роки — нікому не відомий дев’ятикласник — приходить в університет на математичну олімпіаду. Бере аркуш паперу, читає умови задач. Десять хвилин — і він подає комісії списаний аркуш. У залі скриплять щосили пера, а він іде собі, навіть не оглянувшись. Комісія читає його роботу й дивується: «Хто такий цей Сироїжкін? Ніколи не відвідував математичних гуртків, не бував на засіданнях секції і так легко, за іграшки знайшов свої дотепні розв’язання. Навіть дивно, що для нього не існує нерозв’язних задач…» А наступного дня повісять плакат:

«Перше місце зайняв учень дев’ятого класу Сергій Сироїжкін. Честь і слава!..» Вітька Попов дізнається про це й простягає руку примирення: «Вибач, колего. Такі задачі не міг розв’язати навіть я…» А що? Хіба не може так бути? Сергійко в одній книжці читав, що знаменита теорема Стокса з’явилася на світ, коли Стокс був студентом і відповідав на екзамені самому Максвеллу. Відтоді теорема носить його ім’я. І теорема Релея доведена теж на екзамені. То чому ж не може бути відкрита коли-небудь теорема Сироїжкіна?..

Але найчастіше, коли Сергій розмірковує, ким йому бути, думки його стрибають зовсім безладно, й він дивується своїй непостійності.

«Чому ні з того ні з сього я починаю думати про Антарктиду, про марки Мадагаскару й забуваю, що треба йти до школи? — філософствує у такі хвилини Сироїжкін. — Я можу думати чи не думати, вчитися чи байдикувати, робити що-небудь чи зовсім нічого не робити. Чому, коли я захочу, все виходить швидко й добре — й уроки, й прибирання вдома, й крос. Захочу — й не буду ні математиком, ні інженером, а буду шофером, або геологом, або, як батько та мати, конструктором. На уроках географії мене так і тягне поїхати на Північ, працювати там на заводі й відпочивати в скляному санаторії. А на історії — розкопувати скіфські могили, шукати стріли, щити, списи й розгадувати старовинні пергаменти. І, звичайно, завжди хочеться бути космонавтом!.. Чому я такий, що сам себе не можу зрозуміти?» І Сергійко питає батька:

— Тату, а як ти дізнався, що хочеш бути конструктором?

Він запитує це, мабуть, усоте, хоч давно знає все: як батько закінчив школу, потім працював шофером на сибірській будові — водив велетенські самоскиди, потім вступив у автобудівельний і там зустрів маму. І поки Павло Антонович — напевно, всоте — із задоволенням згадує молодість, Сергійко думає про своє:

«Чомусь раніше все було просто. Люди знали, ким вони хочуть бути, на кого треба вчитися. А тут стоїш, наче Ілля Муромець перед каменем, і не знаєш: ліворуч підеш, праворуч підеш чи прямо підеш? Навіть туга бере…» І він знову згадав того самого собаку, який біг за ним у темряві. Так довго біг, і от маєш — тільки-но хотів забрати його, принести додому, як собака втік. Чого він, дурний, злякався?

— Про що ти думаєш? — питає батько, урвавши свою розповідь.

— Тату, а собака — розумна істота? Він розуміє, що йому кажеш?

— По-моєму, розуміє. Коли слухається, значить розуміє.

— А як зрозуміти людині, що він почуває?

— Мабуть, треба навчити його розмовляти, — жартує батько.

— Тату, ти більше не розповідай. Я все вже згадав, що було далі… Тату, я твердо вирішив: я буду ветеринаром.

— Ну, як знаєш! — Павло Антонович знизує плечима й виходить з кімнати.

Може, образився?

— А ветеринар — непоганий фах! — кричить за стінкою батько.

Ні, не образився.

Павло Антонович повертається з томом енциклопедії.

— Зараз ми прочитаємо про ветеринарів, — каже він.

«Непоганий»! — сам собі усміхається Сергій, поки батько читає вголос енциклопедію. — Лікувати всяких котів та корів. Ну й заняття!.. Нічого вони не розуміють, ці дорослі. Скажеш що-небудь випадково, а вони вже розвивають.

А про що хочеться довідатися насправді, то вони цього не знають. Та й звідки їм знати, як розуміти собачі почуття?.. Що ж усе-таки хотів той бездомний дворняга? Чому він утік?

ХТО ВІН, ЧЕМПІОН?

У неділю Сироїжкін підвівся рано. Не тому, що в нього були невідкладні справи. Просто ранок видався такий яскравий, свіжий після нічного дощику, що було б нерозумно валятися в ліжку. Такого ранку завжди відчуваєш, що трапиться щось радісне чи незвичайне: адже день буде довгим-предовгим і дуже далекий той час, коли покличуть спати.

В сусідній кімнаті було тихо, й Сергійко хотів непомітно вислизнути з дому. Якомога обережніше взявся він за тугий замок, але той усе-таки по-зрадницькому клацнув.

— Сергійко! — Це мама кличе з сусідньої кімнати.

Почула.

— Чого?

— Сходи, будь ласка, по хліб. І не запізнюйся на зарядку.

Зарядка буває о восьмій. Звучить горн. На футбольному полі стоїть людина у червоній майці. Це майстер спорту Акульшин, він живе на третьому поверсі. Стоїть і чекає, коли позбігаються діти з усіх під’їздів. Потім пробіжка, стрибки й гра у м’яч. Як бачите, зарядка аж ніяк не нудна, й Сергійко не збирається ухилятися. А от хліб — це вже обов’язок. Навіщо ходити по нього, коли можна замовити додому? Мама каже так: задля виховної мети, щоб він, Сергійко, не розлінувався.

— Дві булки?

— Ну звичайно. Ти ж знаєш, — чується із-за дверей.

— Зараз з’ясуємо, одну хвилиночку! — голосно каже Сергій і посміхається, уявивши здивовані обличчя батьків.

Він бере телефонну трубку, набирає три нулі підряд:

— Алло, довідкове? Де я можу купити дві свіжі городські булки?

— Де ви живете? — байдужим голосом питає автомат.

— Липова алея, будинок п’ять.

Після кількох секунд мовчання автомат тим самим тоном промовляє:

— У вашому будинку є хлібний магазин.

— Дякую, що нагадали, — ледь стримуючи сміх, відповідає Сироїжкін.

— Що він сказав? — гукає батько.

— Що булки ще гарячі! І щоб ви не запізнювалися на гімнастику.

— А ми жодного разу не запізнилися! — хором озиваються батьки й сміються із Сергійчиного жарту.

Справді, на цю гімнастику всі дорослі йдуть охоче, навіть пенсіонери. Піднімаються у ліфтах на десятий поверх і виходять на дах. Там — як у дворі: квіти, кущі, а посередині площадки — спортивні снаряди. Пенсіонери, звичайно, на кільцях не підтягуються, лише присідають та махають руками, Зате Сергійчин батько здорово кру-тить «сонце» на турніку й закидає в кільце баскетбольний м’яч.

У таку рань у дворі не було жодної душі. Побалакати ні з ким, тому Сироїжкін вирішив іти в найдальший хлібний магазин: може, когось зустріне чи побачить що-небудь.

Сергійко повільно простував під тінистими липами.

Збоку могло здатися, що він заглиблений у свої думки. Але це не так. Він грався: ішов знайомою вулицею, а бачив її зовсім новою. Ось посаджені дерева, вчора їх ще не було. Тоненькі, неначе палички, й без листя. Та нічого, незабаром вони наберуться сили, зашумлять на вітрі… А ось бульдозери нагорнули купу землі — вирівнюють майданчик. Поки вал не зруйнували, тут зручно ховатися… Десь чути гудіння мотора. Потрібно заплющити очі й відгадати: звичайна це машина чи повітряна? Потрібно швидше відгадати, поки шум нерозбірливий. А потім перевірити себе й помахати вертольоту з шашечками на боці.

Внизу, за річкою, видно чашу стадіону. Сергійко дивиться на неї, але бачить не стадіон, а кам’яні мури римського Колізею. Зараз він не семикласник школи кібернетиків, він — відважний гладіатор; на ньому не штани й куртка, а залізні лати. Гарчать у підземеллі дикі звірі. Він має змагатися з тиграми й левами і вразити їх своїм мечем, щоб лишитися живим. І він почуває тугу, як той гладіатор, який щодня виходив на арену ризикувати життям…

Ні, хай краще буде стадіон не Колізеєм, а синхрофазотроном! Так, так, такий він і є, синхрофазотрон, найбільша у світі машина — кругла, мов цирк, громада. Всередині неї носяться частинки, з яких складається атомне ядро. Звичайно, ці частинки нізащо не побачиш простим оком. Якби атом був такий завбільшки, як футбольне поле, то його ядро стало б лише м’ячем. Тільки вчора Сергій чув про це на уроці фізики. Але зараз він не просто Сергій, він — фізик! Ось він бере фотопластинки, прострелені частинками, і під мікроскопом бачить сліди, схожі на яскраві, пухнасті зірки. І починає розмірковувати: «Чиї ж це сліди?.. Яка частинка пролетіла? Гм, гм, загадково…» Раптом йому в вічі б’є сонячний промінь, і він забуває, що хвилину тому був фізиком. Темніють удалині стіни Кремля, і їх охороняє на високому березі стрілець Сироїжкін. Іде високий дід з палицею. Та це ж сам Іван Грозний! Який наказ віддасть він своєму воїнові?

Грозний зупинився і спокійно запитав:

— Скажи-но, друже, як пройти до магазину «Мільйон дрібниць»?

— Н-не знаю, — розгублено пробелькотів Сергійко. — Тобто що це я… Знаю! Прямо, прямо і ліворуч.

— Спасибі, — сказав, анітрохи не здивувавшись, дідусь.

І пішов. Повільно. Спокійно. Але вже зовсім не як Іван Грозний.