Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 24)
Таратар знав, що товариші називають його Закоханим: на уроках пише записки дівчаткам. Як видно, Апенченко складав і вірші.
— …а потім, — мовив далі Апенченко, — треба перевірити себе: чи не було такої рими, порівняння чи образу в когось раніше. Як сказав поет: грам добутку, тонни руди…
— Тонни записок! — не витримав хтось, і всі розуміюче усміхнулись.
— Відкриття в науці буває завжди несподівано. — Це додає Вова Корольков, Професор. — Треба відійти від звичних поглядів і по-новому подивитися на те чи інше явище. Тому й кажуть, що відкриття в нас буквально під ногами. Придивись — і побачиш.
— А можна думати все життя й нічого не винайти, — заперечують з місця.
— Відкрив Америку! — кричить Макар Гусєв. — Усім зрозуміло, що все залежить від фантазії. У кого як варить голова…
На цьому дискусія закінчилась, почалася звичайна перепалка.
Таратар закликав до тиші:
— Я із задоволенням вас вислухав. Усі відповіді правильні. Підбиваючи підсумок, почну з останнього висловлювання: в кого як варить голова. Нам, педагогам, хотілося б, щоб голова в усіх учнів працювала дуже добре. Чи можна цього досягти? Можна! Ви дістаєте в школі певні відомості — інформацію, яка відкладається у вашій пам’яті. З часом частина інформації забувається, але не губиться, не викидається, а немовби осідає в підвалах пам’яті, натомість надходить нова. Отже, що ж таке творчий процес?.. Припустімо, ви поставили мету створити твір мистецтва чи науки. Сіли, розмірковуєте. Думки стрибають, згадується то одне, то інше. Це відбувається виклик інформації з пам’яті. Іноді кажуть: чогось не думається, думки не лізуть в голову тощо. Не втрачайте надії! Наполегливо запитуйте пам’ять — адже у вас багатюща комора знань.
— А якщо лізуть самі дурні думки? — запитав хтось.
— Що ж, буває, що деякі думки здаються безглуздими, непотрібними, а потім раптом виявляється, що вони були необхідні. Чим більше різних думок, порівнянь, навіть з інших галузей знань, тим цікавішим і несподіванішим буває народження потрібного вам образу. Тут говорили про випадковість. Здається, нова ідея виникає з волі випадку. Але це не так. Відкриття підлягають твердим законам статистики. Треба тільки більше шукати, обдумувати своє завдання всебічно… І ось… ось воно — гідне подиву…
Таратар поправив окуляри й тихо, майже пошепки продекламував:
І немов безшумний вітерець увірвався до класу. Овіяв прохолодою обличчя, затуманив очі. Й помчав геть.
— Так, — мовив після паузи Таратар, — лише кілька десятків чи сотень літер, кілька рядків, а в них цілий світ почуттів, переживань, смутку. Поет звертається до вас, далеких нащадків, і ви його розумієте.
Тут Електроник зовсім недоречно докинув:
— А Давид Гільберт, відомий математик, так сказав про одного із своїх учнів: «Він став поетом: для занять математикою в нього надто мало уяви».
Який пролунав тут грім! Усі ніби забули й про вірші, й про вітерець, що пробіг щойно по класу, й реготали, аж заходились від сміху. Навіть у Таратара окуляри застрибали на носі.
— Що ж, — сказав учитель, відновивши тишу, — ти теж маєш рацію: є думка, що в математиків найсильніша уява…
І Таратар почав говорити про те, що багато хто з учених минулого здивувався б, дізнавшись, що математика, яка в їхній час вважалася найнуднішим, відірваним від життя заняттям, застосовується в усіх галузях науки й техніки.
— Кілька століть тому можна було полічити на пальцях усіх математиків світу, — заявив Таратар. — Тепер досить подивитися на вас, щоб сказати: так, математика стала звичайною професією.
І після цих простих слів усі трохи запишалися й позадирали носи, бо вчитель став пояснювати, якою незвичайною є робота математика. Він має уявити собі те, що ніколи не бачив. Наприклад, елементарні частинки. Здавалося б, усе просто: ось перед очима модель атома з круглим ядром і пожвавленими орбітами електронів. А хто бачив ці електрони своїми очима? Ніхто! А вчений може описати їх формулами й рівняннями, провести точний і тонкий аналіз і скласти математичний образ. Так народжуються в математика нові ідеї, що вимагають найгострішої уяви.
Таратар ще не промовив своєї улюбленої фрази, й усі, хоч і слухали уважно, чекали її. Нарешті настала її черга, й швидкі усмішки промайнули на обличчях.
— Для чого я вам це казав? — провадив далі вчитель.
Це запитання завжди підсилювалося виразним жестом: піднятим вказівним пальцем. — А ось для чого. В навколишньому нашому житті є таємниці: не відомий ще нам світ природи. Ці таємниці треба вміти розгадувати. Природа завжди поводиться чесно, з нею не можна гратися в сищиків і злодіїв, бо вона нас не обманює. Але й не виказує своїх секретів добровільно. Отже, слід бути допитливим і уважним, наполегливим і озброєним. А знань для нових відкриттів немало. Є в нас і могутня техніка: електронні мікроскопи, прискорювачі частинок, радіотелескопи й електронно-обчислювальні машини… Ну, ось і дзвоник, — закінчив Таратар. — На наступному уроці буде вже два вчителі — «Репетитор» і ваш слуга покірний…
Скільки вже років він промовляє ці слова: «Ваш слуга покірний»! І звичайно їх не помічає. А сьогодні Таратар чомусь згадав, що це — старомодний вислів. Біжать роки, старші класи залишають школу, приходять нові, а він, як і раніше, найпокірніший слуга. Ось уже тридцять п’ять років. Викликає до дошки, ставить оцінки, перевіряє контрольні, випускає стіннівку, ходить у походи — та чи мало справ у вчителя. І тільки-но звикнеш до цих окатих, полюбиш їх, як уже розлука… І хоч потім бувають нескінченні зустрічі, спогади, розмови, щовесни він відчуває незбагненний смуток. Знову треба проводжати клас. І цих він теж проведе, й до телефонних дзвінків, які звучать у квартирі з ранку до ночі, додадуться нові: «Таратаре Таратаровичу… Ой, вибачте… Семене Миколайовичу! Шкільна звичка… Це Сироїжкін. Навчався у вас такий… кирпатий… Як, невже пам’ятаєте?..» «Так, — похопився вчитель, — чомусь Сироїжкін ніяк не проявив себе, мовчав увесь урок. Ага, зрозуміло! Чекає хитрішого запитання. Ну що ж, ми йому придумаємо це запитання…» А в коридорі тим часом палко сперечалися. Мабуть, найбільше просторікував Електроник: він так і сипав цифрами, прикладами, фактами…
Коли б він тільки знав, які сумніви гризли в цю хвилину його друга, що відлюдьком ховався в парку, і як важливо було для Сергія сидіти самому за партою і розмірковувати разом з усіма…
ПОЄДИНОК З «РЕПЕТИТОРОМ»
«Репетитор» хоч і скидався на звичайну парту, загадково поблискував білою металевою поверхнею і матовими екранами. Здавалося, натисни на одну з кнопок, і він викине якогось несподіваного коника. У найкращому разі Громовим голосом поставить несподіване запитання і, відлічивши час, уліпить двійку. А то й розсердиться, розкричиться, покличе директора…
— Віктор Смирнов, прошу сісти за пульт! — запросив Таратар.
Незвична тиша запанувала в класі. Скрипнула кришка парти. Смирнов повільно підвівся, підійшов до таємничого столу, обережно сів на краєчок стільця. Напевно, він почував себе самотнім космонавтом, який зараз натисне кнопку й вилетить разом із стільцем з класу.
— Увімкни «пуск»! — сказав учитель.
Ось вона, ця кнопка!
Чотири червоні літери на маленькій дощечці: ПУСК.
Ну, що буде, те й буде!
Він не злетів і його не оглушило громовим голосом. Просто м’яко засвітився, заблакитнів екран, і через деякий час на ньому проступили літери й цифри. Діти заворушилися: що буде далі?
— Смирнов дістав завдання, — пояснив Таратар. — Це звичайні рівняння першого степеня з двома невідомими. Гусєв, запиши їх, будь ласка, на дошці.
Макар Гусєв охоче підбіг до «Репетитора», вхопив крейду й, заглядаючи в екран, розбірливо написав:
2x – 7y = 2
6x – 11y = 26
Учитель звернувся до Смирнова:
— Вікторе, ти ознайомився з умовою?
Смирнов кивнув.
— Тоді натисни на ліву кнопку. Зараз автомат поставить тобі запитання.
Смирнов так хапливо стукнув по кнопці, ніби все життя чекав цього запитання. Під умовою засвітився новий рядок:
«Розв’язувати через X чи Y?»
— Давай через ікс! — запропонував Макар Гусєв, почуваючи себе співучасником важливого досліду.
— Через ікс, — невпевнено повторив іспитник.
— Добре, через ікс, — погодився вчитель. — Натисни кнопку під іксом. На екрані з’являться варіанти першої дії. Ти повинен їх усі обміркувати, знайти найкращий і висловити свою думку, натиснувши на кнопку, розміщену поряд. Після цього «Репетитор» дає тобі кілька других дій, і ти виконуєш ту саму роботу, поки не дістанеш відповідь та оцінку.
— Дрібниця! — прокоментував Макар Гусєв. — Давай натискуй, а я писатиму.
Таратар, звичайно, помітив схвальні усмішки на обличчях. Блиснули скельця окулярів, здригнулися, заворушилися вуса.
— Чому Гусєв так сказав? — поставив він своє улюблене запитання, піднісши вказівний палець. — Тому що він гадає: дуже просто натискувати на кнопки. Але зараз ми побачимо, як він сам розмірковуватиме над діями, які запропонує йому автомат. Одні з них правильні, інші неправильні. «Репетитора» обманути неможливо. Він точно оцінить рішення й поставить оцінку. До того ж він засікає час і — встигли ви відповісти чи не встигли — задає наступне запитання.