Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 19)

Ось він зіскочив з бар’єра, підкинув лампу прямо в руки служителеві й штовхнув у бік довгоносого дивака, який спав на тирсі. Спалахнуло світло. Дивак схопився. На арені — кучугури снігу, крижані брили й чорний химерний звір. Дивак від здивування сів на кучугуру, а вона візьми та й заворушися. Дивак зіскочив, охоплений жахом: це була зовсім не кучугура, а білий ведмідь. Тоді чоловік заходився перевіряти інші кучугури, й, усім на втіху, з-під снігових покривал вилізли ще два ведмеді — бурий і білий. Бурий одразу ж сів на велосипед і поїхав уздовж бар’єра, а білі по-дружньому обнялися, кілька разів перекинулись, покотилися кулями.

Потім білі ведмеді робили стойку на передніх лапах, бурий ганяв на велосипеді, чоловік і морський лев жонглювали над ними м’ячами. І раптом серед публіки пролунало глухе рикання. Хтось із глядачів обернувся, а бурий ведмідь різко зупинив велосипед.

Рикання повторилося. Ведмідь прислухався, став на задні лапи й незграбно поліз через бар’єр. Дресирувальник устиг схопити його за нашийник. Але ведмідь вирвався і подався вгору східцями, лякаючи публіку. Дресирувальник ішов позаду й голосно говорив:

— Трохиме, що ти хочеш? Тебе хтось покликав? Не звертай уваги!

У Сергійка завмерло серце: невже ведмедя покликав Електроник?

Трохим, голосно сопучи, піднявся до десятого ряду й завмер перед хлопчиком, що сидів скраю. Хлопчик устав.

«Електроник!» — трохи не крикнув Сергійко. Він дуже зрадів: із свого місця він добре бачив, що це Електроник! І відразу ж злякався: а раптом в цирку сидить професор чи той міліціонер, який шукає Електроника?.. Але його страх несподівано пройшов, бо події в десятому ряду розвивалися дуже швидко.

Дресирувальник, спантеличений у першу мить, опам’ятався і радісно загукав на весь цирк:

— А-а, це ж мій знайомий Серьожа! Навіщо ти зриваєш номер, Серьожо?

— Я не зриваю, — відповів Електроник. — Я хочу привітатися з Трохимом.

Над рядами злетів смішок.

— Ну, привітайся, — дозволив довгоносий дивак. — Здоровкайся і бувай здоровий!

Електроник якось чудно хрюкнув, і Трохим у відповідь хрюкнув так само. Трохим став на весь зріст, простягнув могутню лапу. Хлопчик потиснув лапу двома руками, щось шепнув ведмедеві на вухо й сунув йому в пащу цукерку. Глядачі бурхливо аплодували.

— Та ти молодець, — тихо сказав дресирувальник хлопчикові й повів ведмедя за собою.

Трохим не опирався.

А до Електроника вже поспішав морський лев, шльопаючи ластами, балансуючи своїм гнучким гумовим тілом, — адже він тримав велику кулю на гудзикові носа. Люди, що сиділи поряд з Електроником, запевняли потім, що він не подав ніякого знака левові, навіть не писнув: просто, мовляв, звір знайомий з цим хлопчиком і звик підходити до нього.

Проте дресирувальник був збентежений. Він не знав, що й подумати. В нього навіть майнула думка: чи не міг дивний хлопчак покликати лева нечутним сигналом — наприклад, ультразвуком. А втім, він одразу ж вирішив, що це дурниця.

Лев зупинився і, граціозно вигнувши шию, послав м’яч Електроникові. Той спритно впіймав і кинув назад, сплеснувши при цьому в долоні. Так вони грали, поки не викликали оплесків. Чорний жонглер приліг на східці й зааплодував ластами. Потім він прийняв на ніс м’яч, повернувся до дресирувальника.

Номер тривав далі, й Сергій не знав, куди йому дивитися. Він махав рукою, подаючи знаки другові, й скоса поглядав на манеж. А там за якусь хвилину знову все змінилося. Квітучі дерева, лужки, брили сіро-червоних каменів, сині водоймища… Ходять довгоногі чаплі, пустують мавпи в коротких штанцях, пасеться на лужку рогата антилопа-канна.

А дивакуватий Антон Антонов знову спить. Чаплі, переступаючи через сплячого, постукують його гостренькими дзьобами. Мавпи зняли з людини черевики, витягли з кишені губну гармошку, а з-під голови — капелюшок. Антилопа меланхолійно жує краватку.

Антон Антонов раптом схопився, кинувся відбирати свої речі. А мавпи з черевиками, капелюхом і гармошкою скочили на спину антилопи, вхопилися за роги й тільки їх і бачили… Антилопа скакає по колу, Антон Антонов спотикається об камені, стрибає через озера й ніяк не наздожене злодіїв. А тут ще повилазили з води крокодили. Здригнулися, підвелися «камені»: шлях людині заступили бегемоти — один темно-сірий, другий рожевий. Роззявили величезні червоні печери-пащі з гострими іклами, ніби запрошують: спробуй, сміливце, ввійди…

І, звичайно, бідолашному дивакові Антону Антонову допоміг не хто інший, як хлопчик з десятого ряду. Пролунав різкий клич. Мавпи, зіскочивши з антилопи, кинулись у партер. А бегемоти від здивування закрили пащі.

Мавпи присіли на східці й, витягнувши губи, відчайдушно жестикулюючи, забурмотіли: «Ух, ух, угу…»

— Угу, ух, угу… — заухав у відповідь Електроник і закінчив свою незрозумілу мову різким вигуком: — Ак!

Злодюжки покинули награбоване і в паніці помчали на арену. Ну й реготав Сергій! Він мало не звалився з крісла.

А Електроник сказав Антону Антонову:

— Ось ваші речі. — І звернувся до глядачів попереду: — Передайте, будь ласка.

Цирк загудів, вибухнув оплесками. З гальорки линув дзвінкий хлопчачий голос: «Ура! Найкращому у світі дресирувальникові — ура!» Зачекавши, поки гамір вщухне, Антон Антонов звернувся з манежу:

— Сергію, може, ти чарівник? Ти знаєш мову звірів?

— Ні, — відповів Електроник у цілковитій тиші, — я не чарівник. Я просто вивчав сигнали тварин і розшифрував деякі коди.

— Поклич бегемота! — попросив хтось із публіки.

— Я не знаю коду бегемотів, — признався хлопчик.

Усі чомусь засміялися.

А Антон Антонов вирішив продовжити номер, весело крикнувши:

— Спробую я з ними справитися!

Він скинув свій смішний костюм, зірвав бутафорський довгий ніс і лишився в блискучому трико — високий, м’язистий, спритний.

Гримнув оркестр, і антилопа-канна помчала по колу, перестрибуючи через бегемотів. Чаплі закружляли в танці. Мавпи повилазили на гойдалки. На зубатих крокодилів наділи намордники. І бегемоти закрокували під марш, високо піднімаючи ноги й позираючи спідлоба маленькими очицями. Потім Антон Антонов годував їх салатом з величезної виделки, безстрашно вкладаючи голову в роззявлені пащі, і під кінець крутив сальто на спинах громадин, що бігли по колу.

Під бадьорі звуки фанфар побігли з арени канна, шимпанзе, чаплі, протрюхикав рожевий бегемот. А сірий бегемот ніяк не хотів піти. Він наблизився до бар’єру й став розкривати й закривати пащу, ніби позіхав.

— Петя хоче спати, — пояснив дресирувальник і попросив бегемота: — Не затримуй, Петю, глядачів. Вони теж втомилися. Ходімо!

— Хай він спить, — запропонував з місця Електроник.

Але гіпопотам не лягав і не йшов, хоч як умовляв його хазяїн. Він позіхав і позіхав. Тоді Електроник підвівся і попрямував до манежу. Він хоробро підійшов до сірої туші, нагнувся й підняв з підлоги маленький прутик.

— Зараз Петя спатиме, — сказав Електроник і непомітно провів прутом по череву бегемота.

Петя слухняно ліг.

— Підгледів-таки… — шепнув Електроникові Антонов. — Хитрун!..

Хлопчик поплескав бегемота по боці, й той устав.

— Тепер кланяйся, — наказав Електроник.

І знову один тільки дресирувальник помітив, що тонкий прут полоскотав торчкувате вухо. Так робив під час вистави й сам Антонов.

Петя закивав головою і подався назад. Антон Антонов скочив бегемотові на спину, замахав рукою. Так, посилаючи компліменти глядачам, вони зникли за кулісами.

Публіка не розходилася, викликаючи артистів. Оркестр гримів міддю.

Ведучий урочисто вказував на куліси.

Розсунулася завіса, й показалися дві голови. У гіпопотама був зовсім байдужий вигляд. Антон Антонов сяяв і посилав здаля рукою поцілунки. Проте очі його були серйозні й уважні. Вони шукали знайомого хлопчика. Шукали на арені, в проході, в рядах… І не знаходили.

РОЗМОВА З ГУСАКОМ І ЗМІЄНОСЦЕМ

Повернулися вони з цирку пізно. Сергійко передчував заслужену прочуханку вдома й не міг придумати, як йому уникнути неприємностей. Звичайно, його і пальцем не зачеплять, але мораль неодмінно прочитають. Які в усіх гарні й слухняні сини і які в цих синів щасливі батьки. О десятій годині всі хлопчики лежать у ліжках, і ніхто не зникає в темряві, не примушує хвилюватися батьків… Одне слово, буде немало докорів, від яких можна й розревітися. Слухаєш, слухаєш, і здається, ніби тобі на спину кладуть і кладуть здоровенні камені, й ти весь час згинаєшся і згинаєшся під їхньою вагою і не можеш вільно зітхнути. Яка тільки сила в цих жалісних словах!

Наші приятелі добралися вже до під’їзду, як раптом гора звалилася із Сергійкових плечей. Він придумав.

— Електрошо, адже ти спокійна людина… — почав він.

— Так, я спокійний.

— Ти можеш спокійно слухати всякі жалісливі слова?

— Можу.

— Тоді ось що…

Сергійко розвинув у всіх подробицях свій план. Основне — треба було мовчки все вислухати, відмовитися від вечері й, пославшись на головний біль, лягти спати.

— А я прослизну потім, у мене є ключ. — І Сергійко потягнув Електроника до ліфта.

Тільки коли двері за Електроником зачинилися, Сироїжкін зрозумів, що докорів йому не уникнути. Адже він повинен був знати, що відбувається за дверима. І все-таки підслуховувати було приємніше, ніж стояти перед мамою з опущеною головою. Сергійко притулив вухо до щілини й почув ось що.