Евгений Велтистов – Пригоди Електроника (страница 10)

Паузу порушив Свєтловидов:

— Вибачте, Гелю Івановичу… Я зовсім забув: чи зрозуміє Електроник міліціонерів, коли його знайдуть?

Громов стрепенувся:

— Так-так… Він уміє слухати, розмовляти і все зрозуміє… Він дуже слухняний хлопчик. Принаймні ще недавно був таким.

Професор говорив про Електроника, як про живого, й Свєтловидов дивився на нього із захопленням. «Ось той учений, — думав він, слухаючи співрозмовника, — який знає про все на світі. І навіть про те, чого не бачила жодна людина і, може, ніхто не побачить. Він легко відповість на будь-яке запитання, яке тільки спаде на думку; мені здається, він навіть знає, що таке „мінус п’ять яблук“ — проста фраза в задачнику, яку ніхто не може наочно уявити. Але важливо те, що він не лише відповідає на запитання, а й уміє їх ставити. Цей „слухняний“ Електроник — каверзне питання для науки. Добре було б розшукати його й привезти на конгрес…» А Громов розповів про те, як з’явився на світ Електроник. Його батьки не були такі досконалі, як їхнє майбутнє дитя. Зовні вони виглядали перед ним просто потворними чудовиськами зі своїми шафами-блоками, страшенним тріском та шумом і здатністю поглинати силу-силенну електрики. Проте ці батьки — застарілі звичайні електронно-обчислювальні машини — дуже старалися, перевіряючи й обчислюючи складні схеми, що їх придумував Громов. Дві машини обчислювали день і ніч, тому професор і прозвав їх жартома батьками Електроника.

До того ж, справа полегшилася тим, що деякі механізми й пристрої були вже випробувані на автоматах-іграшках та на інших електронних машинах: вони читали текст, розпізнавали предмети, розуміли людську мову, самі складали фрази. І все ж майбутня людинка потребувала фантастичних зусиль і особливої винахідливості. Все, що знав професор про нервову систему й мозок людини, він намагався втілити у своїх схемах.

Зрозуміло, над Електроником працював не тільки професор. Сам він би не справився. Помічники Громова, друзі, учні, студенти… — дванадцять чоловік були захоплені ідеєю створення штучної істоти й трудилися над нею п’ять років, віддаючи їй увесь свій вільний час.

Через п’ять років перед ними стояла досить дивна машина — суцільний шматок твердого тіла, що формою скидався на голову й тулуб людини. Про її будову можна сказати просто: листковий пиріг. Машина була спресована з плівок, на яких надруковано, як на газетному аркуші, складні електронні схеми. Ці плівки в тисячі разів тонші, ніж людська волосина, а розмірам деталей у схемах міг позаздрити будь-хто з годинникарів. Електричні сигнали, пробігаючи по схемах, мали справу з такими найдрібнішими деталями, як молекули й атоми кристалів. Тому в молекулярно-електронних, або молектронних (так вони точно називаються), схемах надзвичайна щільність монтажу: в кожному кубічному сантиметрі мільйони деталей. Досить згадати, що найдосконаліша у світі машина — живий людський мозок — має приблизно таку саму щільність нервових клітин.

Але це ще не все, чим відрізнявся Електроник від своїх батьків. У старих електронно-обчислювальних машинах елементи з’єднані послідовно: хоч би як швидко машини працювали, сигнал оббігає одну за одною всі комірки пам’яті в пошуках відповіді на запитання. Це схоже на мільйонну армію, де в бій вступають по черзі лише два солдати, а решта не діють, чекають. В Електроника пам’ять складена з кубиків, звичайно, таких мініатюрних, що їх можна розгледіти тільки в мікроскоп. Як і нервові клітини людини, ці кубики з’єднані пучками зв’язків. Через те в Електроника обробка інформації й пошук відповіді на поставлене запитання відбуваються водночас у кількох напрямах, на паралельних зв’язках. Можна сказати, що армія його знань завжди в бою.

— Ми були такі раді, споглядаючи цю електронну подобу людини, що вмить забули про її неймовірну складність, про роки копіткої праці, — з усмішкою згадував професор. — Ми стали називати її «любою чорною скринькою» і щиро, наче діти, дивувалися з її досконалості. Я, пам’ятаю, сам кружляв навколо майбутньої людинки й наспівував слова Гамлета: «Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось…»

А потім за діло взялися двоє близьких друзів Громова — хімік Логинов і лялькар Смєхов. Логинов давно бився над синтетичними м’язами і, як відомо, відкрив секрет їхнього скорочення. Він також винайшов матеріал, дуже схожий на людську шкіру. Те, що зробив з машиною Логинов, здавалося далеким від хімії кібернетикам просто дивом. Так буває в цирку: фокусник накриває хусткою кулю, знімає хустку, і всі бачать курча. Глядачі нічого не розуміють: щойно була мертва дерев’яна куля — і от маєте живе пискляве курча… Конструктори Електроника називали Логинова «хімічним богом»: адже він подарував автомату живі ноги й живі руки.

— Живі ноги! — повторив професор. — Якби ви бачили, як прудко він мчав!.. А втім, ноги тут ні при чому… Мені просто не щастить.

— Чому? — запитав Свєтловидов.

— Ви пам’ятаєте, Олександре Сергійовичу, того червоного лиса, який одного разу заплутав Пумпонова?

— Як? — здивувався Свєтловидов, — і він теж утік?!

— Утік, — зітхнув Громов, — хоч він і на коліщатках. Ось поцікавтеся.

Професор вийняв із портфеля жмут пом’ятих телеграм і кинув їх на стіл. І поки Свєтловидов читав їх одну за одною, Громов ходив по кімнаті, пускаючи клуби диму зі своєї довгої люльки й похапцем розповідав:

— Це сталося у вашому місті… Пумпонов приїхав сюди з червоним лисом і повернувся без нього. Він нічого не міг до ладу пояснити. «Це дуже хитрий звір, — повторював старий на всі мої запитання, — хоч у нього найправдивіші у світі очі…» А я — теж дірява голова — не здогадався про високу напругу… І от — маєте, ця іграшка веде самостійний спосіб життя…

Громов узяв із столу першу-ліпшу телеграму, прочитав уголос:

— За відомостями, що надійшли до зоопарку, тварина рудуватого забарвлення, з довгим пухнатим хвостом і мордою такси, найімовірніше — лисиця, виявлена у магазині «Металовироби». Коли відчиняли магазин, лисиця вибігла у двері й зникла у дворі будинку № 9 по вулиці Скрябіна, злякавши дітей дитсадку № 218. До дирекції зоопарку надійшло нове прохання спіймати звіра, що втік.

Свєтловидов від душі розсміявся.

— Смійтеся, смійтеся над старим плутаником, — махнув рукою Громов. — Зрештою я сам утечу від себе… О, ці електронні схеми. Коли їх складаєш усі разом, неможливо передбачити тисячі випадковостей.

— Але невже важко піймати в місті звіра з довгим хвостом! — палко вигукнув Свєтловидов. — Не ображайтесь, Гелю Івановичу, я просто в захопленні від вашого лиса. Щоб ви не хвилювались, я ладен працювати ловцем у зоопарку.

— Як бачите, зоопарк справно постачає мені інформацію, а впіймати не може. І не дивно. Звичним командам лис не підкоряється, вдень переховується, а вночі… Зверніть увагу на телеграми: сьогодні він заряджається електроенергією в «Металовиробах», завтра в «Малюкові», а післязавтра в кафе «Затишок». Довелося б вимикати електромережу в усіх торговельних точках міста. А це мені не під силу.

— Він виявився занадто кмітливим.

— Точніше кажучи, — поправив професор, — уся його «хитрість» полягає у швидкості. Адже він був створений як частина Електроника — для перевірки й відпрацювання рухів.

— Велика честь піймати такого екзотичного втікача, — мрійливо казав Свєтловидов. — А Електроник… Адже його, як я зрозумів, не відрізниш від першого-ліпшого хлопчака?

— Так, його створив лялькар Смєхов, — відповів професор. — І тому клопотів з Електроником буде не менше…

Лялькаря Смєхова знав увесь театральний світ як першокласного майстра. Його маріонетки мандрують по білому світі з театрами. Вони освідчуються в коханні, присягаються у вірності, ревнують, убивають, плачуть, але грають одні й ті ж ролі й ніколи не проявляють самостійності.

Можна уявити, як зрадів майстер, коли дізнався, що виготовлятиме живу ляльку! Смєхов дуже хвилювався і всіх питав, яким має бути хлопчик. Йому надавали безліч порад і врешті-решт геть спантеличили. Якось Смєхову потрапила на очі журнальна фотографія: хлопчик виліз із басейну й від задоволення щасливо сміється. Чарівна усмішка, кирпатий ніс, вихор на маківці — взагалі вся зовнішність цього випадкового хлопчини так сподобалася лялькареві, що він вирішив: таким буде його нове створіння. Смєхов натягнув на машину шкіру, мов панчоху на ногу, замкнувся у майстерні й не впускав туди нікого, поки одного разу не виніс справжнього хлопчака.

Залишалося придумати ім’я. Помічник Пумпонов на правах старшого сказав: «Мабуть, у ньому є щось сучасне й щось старовинне, давньогрецьке». Думали, гадали, як раптом хтось сказав: «Електроник». Вдала знахідка! І віддано належну повагу батькам Електроника, й по-давньогрецькому звучить гарно: електрон — це янтар. Так і вирішили.

ЯК НАВЧАВСЯ ЕЛЕКТРОНИК

Розповідь перебив негучний гудок. Увімкнувся блакитний екран на стіні. Професор і Свєтловидов кинулися до відеотелефону. Вони побачили чергового міліції.

— Ваш Електроник накоїв неподобств у парку культури, — суворо сказав черговий, хоч очі його були веселими. — Показував з естради фокуси й проковтнув з десяток годинників, гаманців, авторучок. Ось заява деяких потерпілих.

— Я так і знав, що ця вигадка Пумпонова до добра не доведе… — простогнав професор.