Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 4)
— Ви, звичайно, знаєте, що наша фірма зараз випробовує нову модель — Хе-178 з турбореактивним двигуном. Так от, учора Варзіц на цій машині протримався в повітрі цілих сім хвилин! Тепер уже ніхто не може сумніватися в тому, що доктор Хейнкель відкрив нову еру в літакобудуванні. Здійснив, так би мовити, стрибок у нову якість.
— З цього приводу я б хотів дізнатися про думку Мессершмітта.
— Ви відомий жартівник, пане Піхт, — дозволив собі засміятися Пфістермайстер, намагаючись перейти на менш офіційний тон. — Але погодьтеся, ця справа — не жарт.
— Так, тут можна урвати солідне замовлення.
— Не «урвати», пане Піхт! Коли ж міністерство навчиться до пуття розпоряджатися кредитами?!
— Сподіваюся, генерал-директора вже повідомлено про вчорашню сенсацію? — запитав Пауль.
— Доктор дзвонив йому, але з Берліном дали зв'язок тільки пізно вночі, тож доктор боїться, що генерал-директор спросоння міг не збагнути справжнього значення події.
— Оцього нічного дзвінка генерал і не подарує реактивній авіації…
— Послухайте, пане Піхт, — довірливо стишуючи голос, мовив Пфістермайстер, — пан доктор уповноважив мене вручити вам цього конверта. Не дивуйтеся. Це премія, котру заслужили вчора ентузіасти реактивної тяги.
— Боюсь, мої заслуги в цій галузі дуже скромні. І потім, дорогий Пфістермайстер, я ж не відаю замовленнями. Я навіть не даю порад з цього приводу.
— І все ж, Паулю, ви могли б принести цілком неоціненну користь цьому великому починанню.
— А саме?..
— Ви краще за мене знаєте, що, прочувши про успіхи нашої фірми, й інші конструктори спробують скористатися з новаторських ідей доктора Хейнкеля. Їхні зусилля, малоцінні з точки зору технічної й наукової, створять, проте, непотрібну, я б сказав, шкідливу для нашої імперії обстановку конкурентної боротьби, утруднять обмін цінною інформацією. Інтереси нації вимагають концентрованих зусиль для швидкого створення серійного реактивного винищувача. Це завдання до снаги тільки нашій фірмі. Докази очевидні.
Пфістермайстер, захопившись, простягнув був руку до столу по конверта — наочне свідчення успіхів фірми «Ернст Хейнкель АГ», але конверта на столі вже не було.
— Можете нічого більше не казати, мій шановний Пфістермайстер. Я вмію цінувати довір'я, хоч і не вважаю себе людиною довірливою. Переконаний, що й ви знаєте справжню ціну довір'я. Я обміркую вашу пропозицію. Інтереси окремих підприємців, безумовно, вступають у даному випадку у конфлікт з інтересами нації… І закон лишається законом.
— Сподіваюся, ваші міркування не зашкодять інтересам нації, — посміхнувся Пфістермайстер. — Пан доктор збирається приїхати в Берлін, і я сподіваюсь бачити вас серед його гостей.
— Прошу висловити мою вдячність докторові Хейн-келю, — мовив Піхт, проводжаючи Пфістермайстера до виходу.
Залишившись на самоті, Піхт задумався над почутою новиною, але пронизливий телефонний дзвінок перервав його роздуми. Міжміська станція повідомила, що зв'язок з Аугсбургом установлено й замовлена розмова може відбутися через дві хвилини.
— Пане директоре, вас викликає Берлін.
Мессершмітт підняв важку чорну трубку, поворушив язиком. Так робить спринтер, розминаючись перед стартом.
— Мессершмітт слухає… Я це передчував. Ось як! Сім хвилин? Розумію… Цілком офіційно? Радий. Чекаю… Ціню… До побачення.
Мессершмітт поклав трубку, легко (окрилено, записав би його секретар) підвівся з крісла, підійшов до величезної, на всю стіну, вітрини. За прозорим, ані пилинки, склом вишикувалися, мов на параді, призи — масивні литі кубки з німецьких ярмарків, елегантні паризькі статуетки, фарфорові, з позолотою вази італійських та швейцарських мерій, шкіряні тиснені бювари — свідоцтва про рекорди. «Все життя на долоні», — задоволено подумав Мессершмітт, походжаючи уздовж вітрини.
Він узяв до рук останній, найцінніший, відібраний у Хейнкеля кубок: за світовий рекорд швидкості — 755 кілометрів за годину. Рекорд, установлений на його кращій моделі Ме-109Е — якихось чотири місяці тому.
«І все це тільки прелюдія, красива прелюдія, не більше, — подумав Мессершмітт. — Справжня авіація лише народжується. І перше слово скажу я».
Він подзвонив секретареві й попросив негайно викликати професора Зандлера.
Віллі Мессершмітт намагався здаватися похмурим. Розмовляючи, він дивився на співбесідника спідлоба. Майже двометрового зросту, худорлявий, головатий, тонкогубий, з вугластими вилицями, він викликав мимовільну боязнь у своїх службовців.
Побачивши в 1910 році перший аероплан Блеріо, він, хлопчисько, поклявся, коли виросте, робити такі Ж літаки. Бувши студентом, Мессершмітт канючив гроші в багатьох фабрикантів, винаходив, учився, зазнавав невдач, інколи голодував, але йшов напролом. Майстерня, заводик, завод, концерн… «Мати Німеччино, в відблисках сталі ми на твій захист лавинами стали. Голосом сурм до синів загрими, вмерти за тебе бажаємо ми…» Тепер тисячі пілотів з цією піснею летять у небо на його, Мессершмітта, літаках.
Чотири роки тому зійшов з конвейєра «Месершміт-109» — найудаліший винищувач з усіх, побудованих раніше. На ньому стояв мотор Юнкерса «Юмо-210» потужністю 610 кінських сил. Але повітряні бої в Іспанії примусили конструктора поліпшити машину. Потрібна була швидкість — Мессершмітт установив двигун «Даймлер-Бенц» потужністю 1100 кінських сил, замінивши малокаліберний кулемет автоматичною гарматою.
Та коли в пікіруванні «Месершміт-109Е» попав у флатер[5], конструктор уперше зрозумів, що поршневий літак вичерпав себе: дальший прогрес був неможливий. Становище міг порятувати реактивний літак.
Тоді Мессершмітт переманив від Хейнкеля професора Зандлера — фахівця з реактивної техніки й аеродинаміки крила. В своїй фірмі він організував спеціальний відділ і призначив для нього випробний аеродром у Лехфельді, недалеко від Аугсбурга.
Тепер він чекав, коли звідти приїде Зандлер, конструктор і начальник цього відділу.
Професор Зандлер увійшов до кабінету з неприродно витягнутим обличчям. Відчувалося, що перед дверима він не без зусиль прибрав виразу байдужої зацікавленості. Звичайно сутулий, зараз професор намагався триматися прямо.
«Боїться, — вирішив Мессершмітт, — боїться, тому й бундючиться. А чого боїться?»
— Послухайте, професоре, — почав Мессершмітт, не сідаючи і не пропонуючи сісти Зандлерові, — щось ви давно не приходили до мене з новими ідеями. Втомилися? Чи не вірите в проект?
— Пане директоре…
— Ви не впевнені в ідеї чи в можливості її економного втілення? Чи вас гнітить відсутність офіційної підтримки?
— Пане директоре…
— Чи ви боїтеся, що вас випередять?.. Нас випередили, Зандлер. Випередили на рік, а може, й на два. Вчора, Зандлер, ваш давній приятель доктор Хейнкель добився свого, його новий винищувач — реактивний винищувач, Зандлер, — протримався в повітрі цілих сім хвилин!
— Ви жартуєте, пане директоре. Цього не може бути!
— Чому ж, Зандлер? Хіба Хейнкель не обіцяв зачекати, поки ви розкачаєтесь?
— Пане директоре, я переконаний…
— Ну от що, Зандлер. Машина, яку випробовує Хейнкель, не викликала захоплення в Берліні. Це просто стрибунець. Стриб-скік. Стриб-скік. Стрибунець, Зандлер. Але це стрибунець із реактивним двигуном. Ось як, пане професоре.
— Отже, перше слово вже сказано?
— Це не слово, Зандлер. Це шепіт, його поки що ніхто не почув. Хейнкель, як завжди, поспішив, йому доведеться згорнути цю справу. Замовлення він не дістане. — Мессершмітт дозволив собі посміхнутися. — Мені щойно подзвонили з Берліна, Йоганне. Нам пропонують форсувати розробку проекту реактивного літака. Але поки ми не виліземо з пелюшок — ніяких субсидій! На наш ризик. Завтра, Йоганне, ви подасте мені ваш — я підкреслюю: ваш, а не фінансового директора, — проект кошторису.
— Добре, я подам вам кошторис.
— Ідіть, Йоганне. Ні, стривайте. Ви розумієте, звичайно, що до початку льотних випробувань про характер проекту ніхто не повинен знати. Я повторюю: ніхто, крім інженерів вашого бюро.
— Я гадаю, що пан Вальтер Зейц за обов'язком служби…
— Пане Зандлер, щось я не пригадую наказу про переведення Зейца до- вашого конструкторського бюро.
— Чи повинен я розуміти Це…
— Ви повинні поспішати, професоре. За нами женеться Історія!
— Я вільний? — запитав Зандлер.
— До побачення. А втім, як ми назвемо свій літак?
— Про це ще рано думати…
— Ні. Ми придумаємо йому ім'я зараз. — Мессершмітт відміряв кілька сягнистих кроків. — Придумав! Ми назвемо його «Штурмфогель»! «Альбатрос»! «Буревісник»! «Буря-птах»!..
Дивлячись у спину Зандлерові, коли той пішов, Мессершмітт дуже виразно уявив собі, як десятки конструкторів із різних країн гарячково, наввипередки, розробляють ідею застосування реактивної тяги для літаків… Десятки конструкторів… І росіяни в тому числі… Росіяни!
31 серпня 1939 року Хейнкель приїхав у Берлін і запросив Удета пообідати в ресторані «Хорхер». «За давньою дружбою», — сказав Хейнкель.
Удет не спромігся відмовитись. Він прийшов до ресторану збуджений, запальний і пив, як і колись, не п'яніючи. Азартно, гучно згадував хвилюючі моменти колишніх польотів.
Хейнкель мляво підтакував. Він чекав, коли генерал заговорить про його реактивні винищувачі. Але Удет уперто звертав із сьогоднішнього дня в осяйне минуле.
Обід затягувався.
Уже далеко за північ Хейнкель, бачачи, що генерал починає повторюватися, сказав: