Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 17)

Раптом гримнув оркестр. Мов за командою, циліндри лівої сторони трибуни злетіли з голів і лягли на зігнуті в ліктях руки. Натовп витягнувся. Від купки найбільших начальників, серед яких Карл упізнав лише здоров'ягу Мессершмітта, відокремився вузькогрудий молодик із зачесаним назад чубом і темними проваллями очей, прикритих клоччастими бровами. Оркестр гримнув ще оглушливіше, а останню ноту гімну гаркнув на межі всіх можливостей.

— Я вітаю робітничий клас Німеччини! — викрикнув Гесс. Його тонкі губи стиснулися ще щільніше.

— Зіг хайль! — відгукнувся натовп.

— Я вітаю його солідарність з ідеалами й життям народного вождя Адольфа Гітлера!

— Зіг хайль!

Від крику в Карла заломило у вухах І запекло в шлунку.

— Я вітаю справжніх громадян нашого рейху!

Знову гримнув оркестр і замовк.

— Німеччина здійснює тепер велику історичну місію. Роки ганьби й принижень, нав'язаних нам ззовні, минули. Ми, націонал-соціалісти, усвідомили тепер свою справедливу роль в історії світу. Наші вороги нав'язали нам договір під дулом пістолета, який приставили до скроні німецького народу. Цей документ вони проголосили святим, розтоптавши нашу гордість. Тепер ми оголосили їм святу німецьку війну…

Гехорсман мимоволі гикнув. На нього сердито скосили очі сусіди. Карл ковтнув слину, але рот пересох. Він спробував стримати прокляту гикавку, але знову гикнув, цього разу гучніше.

— … Фюрер, чиє життя протікає в безупинній роботі й віддане німецькому народові, чекає від вас натхненної, впертої, цілеспрямованої, творчої, дисциплінованої праці. Війна на землі невідривна від війни в небі. Літаки, зроблені на ваших заводах, вашими руками, ведуть смертельний бій з ворогом. Вони перемагають скрізь. Вони поклали на лопатки Францію, Голландію й Бельгію. Вони воювали на Кріті і в Греції. Вони бомбардують Англію. Ви — ковалі перемоги. І перший коваль серед присутніх тут — наш однодумець Віллі Мессершмітт! — Гесс легко змахнув рукою й зупинив її на широких грудях конструктора, який стояв поруч. — На таких господарях і патріотах тримається могутність нашої держави. Їхня енергія, їхній розум, ділова кмітливість, талант усувають усі перешкоди, що постають на нашому шляху. Вони доводять колосальну расову перевагу арійців над іншими народами своїм кипучим життям і відданістю фюрерові!

— Зіг хайль! — заревів натовп.

Гесс ще щось говорив, але Карл уже гикав так гучно, що майже не чув слів. Під шушукання й поштовхи він вибрався з натовпу й побачив Вайдемана, який притулився спиною до цегляної стіни цеху. Поруч стояли Піхт і Коссовські. Коссовські подивився на Гехорсмана її усміхнувся.

«Гик, гик, гик…» — гикавка посилювалась, вивертаючи нутрощі.

Зігнувшись, як побитий дворняга, Карл прошмигнув мимо. Він хотів знайти вбиральню, де сподівався напитися з крана.

Безтурботно розмахуючи господарською сумкою, Ютта йшла в ресторанчик «Хазе», де купувала обіди. Вона думала про те, що того вечора, коли мала відбутися зустріч, до неї ніхто інший, крім Зейца, так і не підійшов з паролем «Рюбецаль». Невже довгожданий Март — це Зейц? От уже ніколи б не подумала.

Але Зейц не наважився тоді розкритися до кінця. Може, він розсудливо хотів утриматися, побоюючись нового пілота Вайдемана, чи цього столичного шилохвоста Піхта, чи того, хто прийшов найостаннішої миті. Здається, він відрекомендувався капітаном Коссовські.

Ютта пригадала обличчя гостя. Воно, було серйозне, розумне. Очі — лагідно-проникливі. Кілька разів Коссовські дивився на Ютту, щось збирався сказати, але так і не сказав. Ютта навіть відчула якесь довір'я до цього літнього чоловіка, який, очевидно, звик бувати в світі, триматися просто і водночас з гідністю, усміхався, але легко переходив на серйозний тон. Мабуть, такі люди, обравши в житті ідеал, ніколи від нього не відступають…

Думаючи про це, Ютта раптом наштовхнулася на сивого фельдфебеля. В його руках був невеликий саквояж і палиця.

— Вибачте, — промовив військовий, — я дуже давно чекаю вас, бо не міг зайти в будинок Зандлера. — Він уважно подивився на Ютту, потім тихо спитав: — Ютта?

— Звідки ви знаєте моє ім'я? — здивувалася дівчина.

— Я впізнав вас по цій фотографії. — Військовий показав знімок.

Справді, це була вона, лише на три роки молодша. Такою бачив її Перро.

— Не розумію, як опинився у вас цей знімок?

— Я ж дядечко Клаус, — засміявся військовий. — Ти ж пам'ятаєш, я розказував тобі казки. А особливо ти любила слухати про…

— … Рюбецаля, — закінчила Ютта і, стишивши голос, запитала: — Ви Март?

— Всього лише зв'язковий Марта. — Помовчавши, військовий сказав: — Зви мене Еріхом. Я твій старший брат. Твій Еріх Хайдте, про долю якого ти давно нічого не знала.

— Значить, я ношу ваше прізвище?

— Так. Але це не має значення. Документи в мене справжні.

— А де Март? У листі Перро повідомляв про Марта…

— Про нього знати тобі не слід. Усю роботу провадитимеш через мене. — Еріх обійняв дівчину: — Тепер скажи що-небудь і назви мене на «ти».

— Дуже важко так відразу, — сором'язливо усміхнулась Ютта.

— Чи тобі говорити про це, давній товаришу?.. Ну, ну, сміливіше, сестричко!

— Еріх… Треба ж так зустрітися! — тільки й змогла вимовити Ютта.

— Я їхав до тебе, — промовив Еріх, підтримуючи гру.

— Ти поранений?

— Дурниці! Якийсь божевільний обстріляв наш «дороньє». Зате тепер на фронт не візьмуть. Списаний дочиста. Назавжди.

— То ходімо ж до мене!

— Треба спочатку сходити на вокзал. Там я залишив речі.

Дорогою Еріх розповів, що в Лехфельді доведеться йому залишитися надовго. Він займеться яким-небудь ділом і мешкатиме з нею.

— Зрозуміло, — сказала Ютта. — Я зроблю все для тебе.

Дома вона познайомила Еріха з дочкою професора. Еріка щиро взяла до серця долю Юттиного «брата».

— Може, я скажу татові, й він порекомендує Еріха на аеродром? Адже Еріх — авіатор. У нього, певна річ, надійні документи?

— По правді, фрейлен, мені досить набридли літаки, та й боюся я з такою ногою…

— Але у вас нема іншого фаху.

— Буде. Адже я трохи фотограф.

— Чудової — вигукнула Еріка. — У нас із вами одне й те ж захоплення!

— Де ти збираєшся мешкати? — запитала Ютта.

— Допоможи мені зняти квартиру.

— Здається, в особняку фрау Мінцель, де живе Зейц, порожній перший поверх? — запитала Еріка, дивлячись на Ютту.

— Мене це влаштувало б. На першому поверсі зручніше спорудити ательє.

— Я поговорю із Зейцем, — пообіцяла Ютта.

Вальтер Зейц розгублено пройшов по кабінету і знову, вагаючись, зупинився перед радіоприймачем. Секунду тому він почув повідомлення англійського агентства Рейтер про те, що Рудольф Гесс — перший заступник фюрера по партії, друга за становищем особа в державі –10 травня приземлився на шотландському узбережжі.

Повідомлення було туманне. Мабуть, ті, хто складав його, самі були ошелешені нечуваним, безпрецедентним у дипломатичній історії вчинком Гесса. Другий фюрер Німеччини — і раптом перелетів до країни ворогів. Сам! На Ме-109!

Зейц згадав, що Рудольф Гесс провів у Мессершмітта кілька днів. На аеродромі він тренувався з польотів, вивчав навігацію та зведення погоди, цікавився людьми, які жили в Англії й могли б стати корисними Німеччині.

Та з Британією давно вже тривала війна, а з Греції англійці поспішно евакуювали свої війська в Африку й Гібралтар!

Зейц спочатку запідозрив «другого коричневого фюрера» в зраді, а тоді подумав, що є якийсь таємничий задум у цій темній справі. Він, правда, мало вірив у те, що Гітлер особисто міг дозволити такий політ, однак, знаючи Гесса як фанатичного вождя німецького націонал-соціалізму, зупинився на тому, що вчинок Гесса, мабуть, було продиктовано особливими інтересами рейху.

Ствердившись у цій думці, Зейц міркував далі. Самі англійці не раз натякали, що британські інтереси в Східній та Південно-Східній Європі номінальні, а вирішення колоніального питання не становитиме серйозних утруднень, якщо німецькі вимоги обмежаться колишніми німецькими колоніями. «Отже, Гітлер поклав собі домовитися про мир з Британією і воювати на єдиному фронті — на російському, — подумав Зейц. — Після Польщі, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції, Данії, Югославії, Греції настала черга Росії».

Зейц стиснув кулаки й ударив по масивному робочому столі:

— Ось чого й прилетів Гесс до Англії!

В цей час у передпокої він почув боязкий дзвінок. У дверях стояла Ютта, скромно опустивши лукаві очі.

— Вибачте, не чекав! — сказав Зейц, сором'язливо застібаючи сорочку. — Прошу…

Ютта сіла в старе шкіряне крісло й пильно подивилася в очі Зейцу.

— Чим можу служити, Ютто?

— Чи бачите, коли мій дядечко Клаус…